Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 9

Території полків поділялись на сотні, кількість яких суттєво різнилася. Так, відповідно до Реєстру Війська Запорозького 1649 р., вона коливалася від восьми сотень у Чернігівському полку до 23 у Білоцерківському та 22 – у Брацлавському.

І полки, й сотні були доволі неоднаковими щодо кількості козаків і посполитих, які їх населяли. Так, скажімо, якщо Роменська і Лохвицька сотні Миргородського полку чи Стародубова сотня Канівського полку за реєстром 1649 р. налічували триста і більше козаків-реєстровців, а сотня Гладченка в тому ж таки Миргородському полку майже чотириста вояків (382 особи), то Ситницька сотня Корсунського полку – лише 48, Микитина сотня Черкаського полку – 50, полкова сотня Київського полку – взагалі 8[59].

Із плином часу кількість козаків у різних сотнях, зрозуміло, змінювалась, іноді – досить істотно. Однак подолати очевидні диспропорції в кількісному співвідношенні населення сотень так і не вдалося. Тож, скажімо, якщо відповідно до результатів перепису кількості козацьких дворів Полтавського полку 1732 р. кількість козацьких дворів в Орлянській сотні обраховувалася в 93, Переволочанській і Китайгородській – 84, а Маяцькій – лише 72, то відповідні показники в Білицькій сотні становили 411, Кобеляцькій – 588, Першій полковій – 783, а в Другій полковій – аж 799.

Подекуди в організації сотенного облаштування полків траплялися й доволі курйозні випадки, що неабияк підважували уявлення про раціональне начало в адміністративному структуруванні Гетьманату. Наприклад, у Ніжинського полку два села Олишківської сотні, Хотинівка і Ліхачов, знаходились серед поселень Мринської сотні. Чому так сталось і чим була викликана потреба такої дивної територіальної організації? У відкритих на сьогодні джерелах відповіді не знаходимо. Намагаючись відшукати хоч якесь логічне пояснення цій ситуації, можемо припустити, що причинно-наслідковий зв’язок крився в якихось особистих приязних стосунках козаків чи курінних отаманів названих сіл з очільниками Олишківської сотні в часи її становлення чи, навпаки, – конфлікті зі старшиною сотні Мринської [60].

У часи громадянських війн та іноземних вторгнень 50—60-х років XVІІ ст. кількість сотень значно скоротилась на теренах Правобережного Гетьманату і стала дещо меншою на Лівобережжі. Так, згідно з інформацією 1672 р., на землях Лівобережного Гетьманату нараховувалося 117 сотень, у той час як Реєстром Війська Запорозького 1649 р. на Лівобережжі зафіксовано існування 124. Але вже на кінець XVІІ – початок XVІІІ ст. кількість сотень на Лівобережжі суттєво зросла – до 163 одиниць[61]. Причиною цього став не лише природний приріст населення, а й переселення чималої кількості правобережного козацтва на лівий берег Дніпра після падіння Петра Дорошенка та остаточної ліквідації Правобережного Гетьманату.

Зростання чисельності козацького товариства у XVIIІ ст. породило практику поділу певних сотень (тобто сотень, сформованих із козаків полкових центрів) на декілька окремих. На початку 1740-х років існували плани поділу всіх сотень Гетьманату, що вдвічі збільшило б кількість сотенних урядів. У середині листопада 1742 р. задум було реалізовано, проте за деякий час відмінено[62] Сенатом. Із гнівної ремарки авторів сенатського указу витікає, що реформа була проведена Генеральною військовою канцелярією самочинно, без узгодження з офіційним Петербургом, під претекстом потреби, викликаної війною з Оттоманською Портою. Але в Гетьманаті відразу з’явилися противники реформи, котрі й обжалували її результати в Сенаті. Зокрема, в указі згадано про сотника роменського Івана Марковича та його чолобиття, прислане до Петербурга. Мотиви Марковича можна зрозуміти, адже саме він став однією з жертв реформи, бо в ході поділу окремих сотень розміри його Роменської сотні суттєво зменшилися через виділення з неї Хмілевської сотні. Утім, не зважаючи на спротив діючих сотників, гетьман Розумовський із часом повернувся до практики розділення окремих сотень. Так, в одному лише Ніжинському полку в часи його гетьманування було сформовано чотири нових сотні, а саме: четверту Полкову, Заньківську, другу Борзенську й Попівську[63].

Адміністративні центри сотень були в містах і містечках, іноді й у великих селах. У великих козацьких центрах, переважно полкових, розташовувалася не одна, а дві, три і навіть більше сотень.

Насамкінець слід зауважити, що назви сотень, зазвичай, походили від назви населеного пункту, де був сотенний центр. Але інколи назва сотні могла походити й від прізвища чи імені (рідше) сотника або її засновника. Подібна практика зустрічається на ранніх етапах існування козацької держави. Однак іноді її рудименти проявляються аж до 20-х років XVIIІ ст. Скажімо, перепис Полтавського полку 1719 р. фіксує наявність у Полтаві двох міських сотень – «сотня пана Якова Черняка полковая» і «сотня пана Дмитрія Самарського полковая». Але, що цікаво, вже наступний перепис, який відбувся лише двома роками пізніше – в 1721 р., закріплює за ними назви Першої і Другої полкових сотень[64], які зберігаються до кінця існування Полтавського полку.