Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 14

Спостереження за персональним складом цієї групи вищих козацьких урядовців переконує в тому, що на уряд призначали авторитетних і заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії – генеральних чи полкових старшин, рідше – сотників. Уже з останньої третини XVII ст., тобто з моменту стабілізації суспільно-політичних процесів після бурхливих революційних часів, полковницька корпорація отримує зримі ознаки соціальної замкнутості, спостерігається тенденція до формування окремих полковницьких династій. Так, наприклад, владу в Миргородському і частково Лубенському полку впродовж майже століття – від 1666 і до 1757 р. – утримували представники роду Апостолів: Григорій Апостол (1666–1668) Павло Апостол, брат полковника Григорія Апостола (1672–1676, 1676–1683), Данило Апостол, син полковника Павла Апостола (1683–1727), Павло Апостол, син гетьмана і колишнього полковника Данила Апостола (1727–1736), Петро Апостол, син гетьмана Данила Апостола (1728–1757). У Стародубському полку можна говорити про існування полковницької династії Самойловичів, у Чернігівському – Самойловичів і Лизогубів, у Київському – Вольських, у Ніжинському – Жураковських, у Прилуцькому – Горленків і Ґалаґанів, у Полтавському – Герциків, Левенців тощо.

Для справедливості слід зазначити, що випадки прямої передачі пернача від батька до сина впродовж тривалого часу, окрім історії династичного урядування Апостолів, у Гетьманаті все ж не було. І хоч упродовж останніх десятиліть XVII ст. – початку XVIIІ ст. на полковому уряді в Ніжинському полку бачимо батька й сина Жураковських, але після того як гетьман Самойлович відсторонив Якова Жураковського від посади в 1681 р., а пернач полковника ніжинського потрапив до рук його сина Лук’яна в 1708 р., на уряді встигли побувати і Ярема Непрак, і Степан Забіла, й Іван Обидовський. Перебування Самойловичів на чолі Чернігівського полку також було зі значними перервами —

Іван Самойлович обіймав уряд упродовж 1668–1669 років, а його син Григорій отримав призначення лише в 1685 р. За гетьманування Самойловича в Стародубському полку послідовно урядували його сини Семен та Яків, але тривало це недовго – лише впродовж 1680–1687 років. Трохи тривалішою видалась каденція Лизогубів у Чернігівському полку – з 1687 р., коли урядувати почав Яків Лизогуб і до смерті в 1704 р. Юхима Лизогуба. Приблизно така ж картина і в Полтавському, Прилуцькому та Київському полках, де представники старшинських родин Вольських, Горленків, Ґалаґанів, Герциків, Левенців лише зрідка передають полковницький пернач від батька до сина, але влада, зазвичай, успадковується не безпосередньо, а через покоління чи два.

Як ми уже наголошували раніше, у першій чверті XVIIІ ст. в полковницьку корпорацію Гетьманату російська влада масово включає іноетнічний компонент, переважно вихідців із Балкан та російських офіцерів. якщо росіяни в той час не кооптувались у соціальне середовище Гетьманату, а розглядали своє перебування на полковництві як продовження військової кар’єри, то південні слов’яни пускали в Україні коріння, тому невдовзі спостерігаємо появу полковницьких династій – Милорадовичів, Божичів, Капністів.

Полковник Іван Богун.

Невідомий художник.

Із плином часу вони родичалися з українською правлячою верствою й асимілювали в український простір, який, щоправда, по мірі уніфікації політичних і соціальних особливостей українського життя втрачав свій національний колорит. Так, скажімо, ще в другій половині XVII ст. переяславський полковник Райча Дмитрашко восени 1667 р. одночасно з полковничим перначем узяв собі за дружини вдову ніжинського полковника Василя Золотаренка. Останній же, нагадаємо принагідно, був братом впливового сподвижника гетьмана Хмельницького – наказного гетьмана на Білорусі Івана Золотаренка, а їхня сестра Ганна була дружиною Богдана Хмельницького. Василь Золотаренко в часи його боротьби за булаву гетьмана Лівобережного Гетьманату (1660–1663) був вельми заможною людиною і виступав одним із лідерів статечного «кармазинного» (від слова «кармазин» – дороге темно-червоне сукно, відповідно – заможні люди, які мали одяг з цього сукна – В. Г.) козацтва. Шлюб Райчі Дмитрашка з його вдовою забезпечував прийшлому волоху не лише суттєві матеріальні дивіденди, а й уводив його до верхніх ешелонів козацько-старшинської верстви Гетьманату. Показово, що навіть правобережний гетьман Петро Дорошенко та митрополит Київський Йосип (Тукальський), відмовляючи канівського полковника Якова Лизогуба від шлюбу його сина з пасербицею полковника переяславського Анною Золоторенковою, як головний аргумент називали те, що Дмитрашки люди заможні та пихаті[74].

Уже за гетьманства Івана Скоропадського гадяцький полковник серб Михайло Милорадович одружився з дочкою генерального осавула Степана Бутовича, а його син від першого шлюбу Степан Милорадович взяв за дружину дочІку генерального осавула Михайла Гамалії. Своїх доньок Степан Милорадович видав за сина чернігівського полковника і наказного гетьмана Семена Полуботка й нащадка переяславських полковників і генеральних старшин – Андрія Горленка.

Так само й брат Михайла Милорадовича, Гавр (до речі, успадкував від першого полковничий уряд у Гадячі) доводився сватом генеральному судді Якиму Горленку.

Полковник.

Художник Т. Калинський.

Варто відзначити, що вже з другої половини XVII ст., а особливо з кінця XVII – початку XVIIІ ст. фактор родинних зв’язків, так званого непотизму, відігравав неабияке значення у формуванні вищої старшинської корпорації. Так, полковник стародубський (1706–1708), згодом гетьман (1708–1722), Іван Скоропадський доводився сватом чернігівському полковнику Юхиму Лизогубу та сенатору Російської імперії, члену Верховної таємної ради князю Петру Толстому. Його брат Василь Скоропадський, який, до речі, був зятем генерального осавула Павла Грибовича, посідав уряд чернігівського полкового обозного. Шурин гетьмана – Андрій Маркович – у 1714–1727 роках очолював Лубенський полк, а згодом, у 1727–1740 роках, був генеральним підскарбієм. Зять регіментаря, граф Петро Петрович Толстой, упродовж 1719–1727 років був полковником ніжинським. Тим часом його небіж – Михайло Васильович Скоропадський (до слова, зять князя Юрія Четвертинського через шлюб з онукою гетьмана Самойловича Уляною Четвертинською та у другому шлюбі – зять гетьмана Данила Апостола) – бунчуковим товаришем, згодом, у 1741–1758 роках, генеральним підскарбієм. Інший небіж Скоропадського, бунчуковий товариш Іван Васильович Скоропадський, доводився зятем генеральному осавулу Степану Забілі.

Семен Сулима, полковник переяславський.

Невідомий художник XVIIІ ст.

Одна небога Івана Ілліча, Анастасія Василівна, була видана за сина генерального судді бунчукового товариша Федора Васильовича Кочубея, а інша, Парасковія Василівна, одружена з хорунжим генеральної військової артилерії Іваном Івановичем Забілою. Внучаті племінники Скоропадського були пов’язані сімейними узами з полковником полтавським Василем Васильовичем Кочубеєм, родиною Милорадовичів, Яковом Полуботком.

Не менш розгалуженим був і родинний клан Апостолів. Власне, найбільш відомий серед них – миргородський полковник (1682–1727), гетьман (1727–1734) Данило Апостол – доводився сином миргородського й гадяцького полковника, наказного гетьмана (1659–1678, з перервами) Павла Апостола та небожем миргородського полковника (1664) Дем’яна Постоленка. Його сини Петро й Павло, як ми уже згадували, посідали полковничі уряди в Лубнах і Миргороді. Один зять Данила Апостола – Лук’ян Якович Жураковський – був ніжинським полковником, другий – Михайло Васильович Скоропадський – генеральним підскарбієм; третій – Василь Васильович Кочубей – полтавським полковником (1726–1743).

Параскева Сулима.

Невідомий художник XVIIІ ст.

Сватами Данила Апостола були генеральний осавул Яків Жураковський, генеральний осавул, згодом генеральний обозний, Іван Ломиковський; генеральний обозний Василь Дунін-Борковський; прилуцький полковник Дмитро Горленко; генеральний суддя Василь Кочубей.

Можливо, приклади зі Скоропадськими й Апостолами є одними з найбільш показових, утім, вони далеко не винятки, а лише концентроване вираження універсального правила. Правила, згідно з яким практично вся вища козацька верства Гетьманату була тісно поєднана між собою сімейно-родинними зв’язками. Такий стан справ, з одного боку, сприяв консолідації елітної верстви, а з іншого – суттєво гальмував її розвиток, звужуючи можливості для кооптації до вищих владних ешелонів найбільш гідних і заслужених у Війську Запорозькому козаків. Зрозуміло, що формування олігархічного принципу доступу до влади суттєво зменшувало можливості козацького загалу впливати на владу в тій чи іншій її структурній частині.