Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 16

Особливе місце в соціальному дисциплінуванні на полковому рівні мали особи, котрі належали до так званого «значного» товариства – заслужених у Війську Запорозькому козаків, що раніше обіймали старшинські уряди чи були реальними претендентами на їхнє обіймання в майбутньому, або ж – члени їхніх родин. У середині – другій половині XVII ст. побутувало декілька термінів на їхнє позначення: «товариш військовий», «товариш сотні», «товариш полковий», «заслужений товариш у Війську», «значний військовий товариш» тощо. Причому спершу чітко розрізнялися лише сотенний і полковий рівні: товариш сотні й військовий товариш (товариш полку, значний товариш військовий). При цьому тривалий час терміни «товариш полку», «військовий товариш» та «значний товариш військовий» вживалися як синоніми. І лише з кінця 1680-х років у структурі полкового рівня неурядової старшини починає вирізнятися група «значних товаришів військових», що мала вищий соціальний статус. З’являється кількісно нечисленна група козаків, що отримує від гетьмана універсали про «особливу оборону» та звільнення з-під юрисдикції полковників, входячи тим самим у найближче коло гетьманського оточення. Зникає взаємозамінність звань, натомість чітко проявляється прагнення до диференціації статусу значних товаришів полку та значних товаришів військових, тобто привілейованої верстви в межах усієї козацької держави.

Саме для означення цієї соціальної групи гетьман Самойлович і запроваджує чин бунчукових товаришів. За гетьманування Івана Мазепи спостерігаємо подальшу кристалізацію групи, а вже в роки правління Івана Скоропадського відбувається остаточне оформлення інституту бунчукових товаришів.

Формально бунчукові товариші брались «під бунчук гетьмана», тобто перебували під його протекцією, але не лише це характеризувало статус бунчукових, оскільки в Гетьманаті було чимало представників різних соціальних верств – старшини, рядових козаків і навіть посполитих, які також перебували під протекцією гетьмана, і через це звільнялися від сплати податків або виконання загальнонародних повинностей. У переписах і ревізійних книгах їх вписували як «протекціантів» гетьмана, але вони при цьому залишались у тій соціальній групі, перебування в якій визначало їхнє народження. І зовсім іншу соціальну якість зумовлювало потрапляння козака в групу бунчукових товаришів, адже останні отримували певний, варто зазначити, доволі високий соціальний статус, брали на себе певні зобов’язання й отримували неабиякий службовий аванс.

Бунчукові товариші виводилися з-під суду й адміністрування старшини полкового рівня, підпорядкувалися безпосередньо гетьманську уряду й виконували різноманітні доручення регіментаря: наглядали за забезпеченням козацького війська бойовими припасами, продовольством і фуражем, брали участь у судових засіданнях і проведенні судово-слідчих дій, супроводжували гетьмана під час виконання ним дипломатичних місій і самі здійснювали функції посланців. Восени 1722 р. гетьман Павло Полуботок запровадив почергове виконання бунчуковими товаришами повноважень асесорів Генерального військового суду.

Бунчуковий товариш Андрій Полуботок.

Невідомий художник.

А в 1736 р. Правління гетьманського уряду зобов’язало бунчукових товаришів групами в тринадцять осіб поперемінно по два місяці служити в Генеральній військовій канцелярії.

Під час військового походу бунчукові товариші перебували при гетьманові, виконуючи під началом генерального бунчужного функції особистої гетьманської лейб-гвардії. А ще за потреби призначались командирами великих військових підрозділів, комендантами фортець, форпостів чи порубіжних ліній.

За обсягом привілеїв і за своїм службовим і соціальним статусом бунчукові товариші прирівнювалися до полковників та генеральних старшин. І саме з числа бунчукових товаришів, починаючи вже з 30-х років XVIIІ ст., призначали на уряди полковників чи членів гетьманського уряду.

З цього часу належність до групи бунчукових товаришів обов’язково підтверджувалася спеціальним універсалом чи патентом гетьмана або Генеральної військової канцелярії.

А саме звання перетворюється у відповідний чин. У службовій ієрархії Гетьманату місце бунчукових товаришів було відразу після полковника перед полковою старшиною.

На час становлення інституту, тобто за гетьманування Скоропадського, загальна кількість бунчукових товаришів становила близько ста осіб. В останні роки правління Скоропадського спостерігається тенденція до збільшення кількості бунчукових, а за гетьманування Апостола їх загальне число подвоюється. Але після смерті Данила Апостола і аж до обрання на гетьманство Кирила Розумовського бачимо деяке скорочення числа бунчукових – до 120–150 осіб, а за переписом 1751 р. загальна кількість склала вже 214 товаришів[78].

Варто зауважити, що не існувало кількісних обмежень чи якихось пропорцій щодо розподілу бунчукових товаришів по полках. Навпаки, склалась дивна ситуація, коли в Ніжинському полку в 1730-х роках налічувалось майже півсотні бунчукових товаришів, а в Миргородському – жодного.

Хоч певна регіональна специфіка в такій диспропорції простежується доволі виразно – у північних полках, де, як уже зауважувалось, була значною частка шляхти, бунчукові товариші становили більшість. Так, окрім згаданого Ніжинського полку, де у компутах Генеральної військової канцелярії в 1730-і роки бачимо аж 48 таких осіб, у Стародубському їх було 24, а в Чернігівському – 21. На початку 1750-х років у Ніжинському полку кількість зменшилась до 41 особи, але при цьому до 41 особи виросла в Стародубському полку. Натомість у Полтавському, Переяславському і Гадяцькому полках кількість бунчукових товаришів коливалась у межах 5–7 чоловік, а Миргородський полк взагалі не мав жодного представника цієї соціальної групи.

Бунчуковий товариш Яків Полуботок.

Невідомий художник.

Якщо аналізувати персональний склад бунчукового товариства і стратегії індивідуальних служб, то не важко помітити певні цікаві тенденції в часовому й регіональному зрізах. Так, якщо на перших етапах існування інституту й особливо в більш «демократичних» південних полках Гетьманату вхідним квитком для вступу в цю соціальну групу слугувала попередня успішна службова кар’єра претендента, то в північних полках серед претендентів переважала тогочасна «золота молодь» – сини й онуки полковників чи генеральних старшин. А в останні десятиліття існування Гетьманату чи не найбільше кандидатів у бунчукове товариство «визрівало» на службі в Генеральній військовій канцелярії.

Зауважену тенденцію доволі виразно ілюструє перепис Полтавського полку 1732 р., в якому до категорії бунчукових товаришів включено трьох представників козацького товариства: Івана Левенця, Івана Тарнавського і Дмитра Колачинського. Усі вони були доволі знаними й заслуженими на Полтавщині та в Гетьманаті загалом козаками. Зокрема, Іван Левенець (син полтавського полковника Прокопа Левенця) упродовж 1701–1709, 1725–1729 років обіймав уряд полтавського полковника. Іван Тарнавський у переписних книгах 1719 і 1721 роках записаний як сотник старожанровський, а Дмитро Колачинський (зять полтавського полковника Івана Черняка) перед 1719 р. та у 1721 р. обіймав уряд сотника великобудищанського. Відразу після бунчукових товаришів у переписі 1732 р. вписано й двір «знатної вдови бунчукової» – «Ірини Іванової Чернякової»[79], тобто вдови по ще одному полковнику полтавському Івану Черняку. Натомість у компутах Чернігівського полку впродовж XVIIІ ст. зустрічаємо аж 17 прізвищ дітей, онуків і правнуків чернігівського полковника Юхима Лизогуба, котрі звання бунчукового отримали саме завдяки службі свого знаменитого предка.

Десь в останнє десятиліття XVII ст. відбувається виокремлення з середовища значного товариства найнижчого чину неурядової старшини – інституту значкових товаришів. Щоправда, відповідна назва з’явилася лише на початку XVIIІ ст., а офіційний чин із постійною назвою «значкове товариство» закріпився внесенням до полкового чи окремого компуту лише в кінці гетьманування І. Мазепи, або, що вірогідніше, в часи гетьмана І. Скоропадського.

В ході формування інституту суттєвих змін зазнавали його статусні показники. Так, якщо спочатку верхівка значного товариства полку отримувала лише судовий імунітет, то з часом вона за аналогією з бунчуковими товаришами, але на нижчому, полковому, рівні повністю була виведена з-під влади сотника та перейшла під присуд полкового суду і пряме управління полковника, формувала при ньому військовий почет, і мала права й привілеї, належні козацькому старшинському стану. Престижність звання визначалася передовсім його підпорядкуванням у полку лише полковнику, важливим службовим авансом – можливістю посідати вакантні уряди, а також привілеями у вигляді права на ґрунти, заняття промислами, звільнення від податків та інші пільги. Значковим товариш ставав за умови вписування його до числа значкового товариства в полковий чи окремий компут. Цьому передував універсал полковника з відповідним наказом.

Як і з бунчуковими товаришами, чітко визначеної загальної кількості значкових у межах усього Гетьманату тривалий час не існувало. Як, власне, і наперед визначеного співвідношення за полками. Хоч центральна влада, варто зауважити, намагалась не допускати стрімкого збільшення кількості значкових, оскільки це зменшувало категорію сотенних козаків, на плечах яких і лежав тягар військових походів і різних нестройових служб. На середину 20-х років XVIII ст., за підрахунками І. Кривошеї, загальна кількість значкових у полках становила близько 350 осіб, у 1732 р. зросла до 950[80]. Аби не допустити подальшого розширення цієї нижчої привілейованої групи, указ імператриці Анни

Іоанівни 1734 р. установив чисельність значкових товаришів у 420 осіб.

Бунчукові і значкові товариші були найбільш інституційно впорядкованими групами так званої неурядової старшини Гетьманату. Утім, їхнє становлення як окремішних соціослужилих корпорацій не перекреслило існування й інших, менш консолідованих й інституційно оформлених груп козацького товариства, які хоч і не посідали старшинських урядів, але мали певний привілейований статус. Мова йде про так званих «значних військових товаришів», «знатних військових товаришів» та просто «військових товаришів». Зважаючи на той факт, що представники цієї групи, крім звільнення від сплати податків, від розквартирування у своїх дворах російського війська, від участі в «загальнонародних» повинностях, також виводилися з-під команди місцевого полковника і напряму підпорядковувалися Генеральній військовій канцелярії; на ієрархічному рівні неурядового привілейованого товариства їхнє місце було нижче бунчукових, але вище значкових товаришів. Тож побутувала практика надання значковим товаришам (після відбуття ними певного терміну служби в чині значкових) звання значних військових товаришів.

Як певний рубіж у консолідації соціальної групи військових товаришів дослідники розглядають події початку 1740-х років, коли до складу військового товариства почали включати представників значного військового товариства, які не зуміли офіційно отримати чин бунчукового товариша, але перед цим тривалий час фактично несли службу як бунчукові й були вписані таким чином до полкових компутів, але при цьому не володіли відповідним патентом (так звані «безуніверсальні» бунчукові товариші). Крім того, до складу військового товариства – тепер уже як певного службового чину – прагнули потрапити значкові товариші, військові канцеляристи, нащадки значних товаришів військових. Чин також отримували значні товариші Глухівської сотні через свою пов’язаність із центральними столичними інституціями, а також селітряні заводчики й відкупники податків. Однією з найвагоміших причин було бажання частини значкового товариства, дітей урядників та іншого неврахованого значного товариства в полках вийти з-під юрисдикції полковників та уникнути обтяжливої служби в нижчому чині.

З точки зору інтересів владної еліти, введення чину військового товариша стало певним запобіжником непомірного розростання корпорації бунчукового товариства, яке в зазначений час повноправно інкорпорувалося в середовище вищої владної еліти Гетьманату.

Чисельність військового товариства на момент набуття ним нового статусного звучання була незначною – в компутах 1743 р. налічувалось лише 53 особи. Утім, уже за сім років вона зросла до 85 осіб, а після 1751 р. почала стрімко зростати, й уже в 1763 р. сягнула 296[81].

Статус військового товариша закріплювали відповідним універсалом та фіксували полковими реєстрами, в які вписували полки військових товаришів. Перебування в статусі військового товариша могло стати щаблем у наближенні до корпорації бунчукового товариства. Як, власне кажучи, й посідання урядів полкової старшини. Перепусткою до групи військових товаришів могла стати як особиста служба претендента на посаді сотника чи котрогось із членів полкового уряду, так і «служба предков».

Причому, якщо у випадку з «урядовою» старшиною непотизм ще хоч якось маскувався згадками про ту чи іншу службу кандидата як підставу для його призначення на високий уряд, то при здобутті чинів бунчукових, військових і значкових товаришів фактор родинного зв’язку часто-густо виступав уже як цілком законний і самодостатній аргумент. Так, із 41 козака, які у середині XVІІІ ст. належали до середовища бунчукових товаришів Ніжинського полк у, за ознаками родинної належності до товариства було включено 21 особу, а саме – 16 синів бунчукових товаришів, 2 синів сотника, по 1 сину генерального старшини, полковника і компанійського полковника[82]. За службу в ранзі сотників, канцеляристів, значкових і військових товаришів потрапило лише 8 осіб. Причому не обов’язково саме служба стала причиною їх включення до цієї категорії привілейованих безурядових старшин, адже частина з них також належала до відомих старшинських родів. Але вони встигли хоч якось послужити Війську Запорозькому.

Так само потенційним резервом поповнення категорії бунчукових, які отримали це звання не за свою службу, а через родинні та свояцькі зв’язки, може бути й чимала група (12 осіб), котрі не представили патент при звірці. Ще більш переконлива перевага за тими, хто включався до числа бунчукових за родинною належністю, спостерігається у Стародубському полку, де із загальної кількості (41 бунчуковий товариш) 27 осіб були записані як діти бунчукових, генерального старшини, полковника, сотника, значкового.

Або, скажімо, у Лубенському полку, де серед 31 бунчукового товариша родинні зв’язки як рушій службової кар’єри були актуальними для 22 осіб (тобто приблизно 60 %). Загалом у межах Гетьманату зі встановлених мною 214 службових кар’єр бунчукових товаришів майже половина (106) базувалися винятково на родинній спорідненості, ще 43 особи не пред’явили документи, і лише 65 «показали» хоч якусь службу (іноді доволі далеку від козацької специфіки – «з писарства консисторського», «з перекладачів Іноземної колегії» тощо)[83]