Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 2

Коли на початку 1648-го колишній військовий писар реєстрового козацького війська, а наразі покривджений всевладдям магнатів-«королев’ят» чигиринський сотник Богдан Хмельницький прибув на Запорозьку Січ і почав агітувати козаків до виступу за повернення «старожитніх» козацьких прав і вольностей, відібраних шляхтою Речі Посполитої при погамуванні повстання 1637–1638 років, лише неймовірно прозорливий і далекоглядний провидця зміг би передбачити, якими масштабними і доленосними – не лише для України, а й усієї Речі Посполитої та навіть Центрально-Східної Європи – будуть наслідки, здавалось би, чергового вибуху соціального невдоволення поневоленого народу. Адже козацьких повстань упродовж останніх десятиліть XVI – першої половини XVIІ ст. в Речі Посполитій було чимало. Відтак і масштаби обопільного насильства у ході цих відчайдушних герців за волю і право жити у власному «панстві» за своїми законами і своїми правилами не важко було спрогнозувати. Як, власне, і передбачити ймовірну кількість жертв цього двобою. А заодно й можливий сценарій розвитку цієї вже звичної трагічної «п’єси», де щедре пролиття ворожої крові, глибокі взаємні образи й жадоба помсти в заключному акті неминуче поступаються місцем хоч якомусь компромісу. Компромісу, який, утім, лише на деякий час вгамує несамовиту лють супротивників, але нічого не змінить засадниче. Отже, після нетривалого умовного миру «Дикі Поля» (скористаємось цим штампом польської історіографії) неминуче запалають смертоносним полум’ям нової війни.

Проте цього разу все було інакше. І масштаби козацького виступу, і рівень обопільної ненависті, і кількість жертв і, що більш важливо, наслідки війни перевершать усі – навіть найсміливіші й найтрагічніші – прогнози, бажання й острахи його активних учасників і людей, мимоволі втягнутих у вир цих доленосних подій.

Богдан Хмельницький, гетьман Його Королівської Милості Війська Запорозького.

Гравюра В. Ґондіуса.

Після прибуття на Запорожжя та закликів долучатись до виступу на бік колишнього військового писаря перейшли не лише запорозькі козаки, а й переважна кількість козаків-реєстровців. Не характерна для попередніх козацьких повстань наступальна стратегія обраного на гетьманство Хмельницького дозволила в травні 1648 р. здобути блискучі перемоги в битвах на Жовтих Водах і біля Корсуня. За результатами Корсунської битви 16 травня 1648 р. коронна армія Речі Посполитої припинила своє існування.

У полон потрапили відразу два коронні гетьмани – великий коронний Миколай Потоцький та польний Мартин Калиновський. Під знаком таких новин відбувається масове покозачення простолюду. Козаки-неофіти громлять шляхетські маєтності, виганяють їхніх власників, адміністраторів і орендарів. Неймовірна паніка охопила шляхту Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, де «що хлоп, то козак». Тривожні повідомлення зі «східних кресів» змушують шляхту масово покидати й міста південно-східної Волині, а звідти панічні настрої перекидаються на Подільське і Руське воєводства. Ще більше сум’яття посіяла ганебна поразка коронних військ і шляхетського ополчення в битві під Пилявцями у вересні 1648 р., що стала найбільшою ганьбою Речі Посполитої за всю її попередню воєнну історію. За результатами битви до рук повсталих перейшло близько 100 гармат, великі припаси пороху та зброї, багаті трофеї (їх загальна вартість оцінювалася на суму близько 10 млн. золотих). Колись потужна, королівська армія перестала існувати.

Тим часом після цієї блискучої перемоги Військо Запорозьке вирушило в похід на західноукраїнські землі. У листі до свого брата в Сосницю Хмельницький повідомляв, що веде полки не куди-інде, а на Варшаву. Утім, скоріш за все, йшлося про те, аби, стоячи на східних кордонах власне коронних земель Речі Посполитої, продиктувати її правлячій еліті свою політичну волю при обранні наступника померлого в травні 1648 р. Владислава I V, а по тому добиватися, аби майбутній правитель став також і «королем руським», тобто відстоював інтереси не лише Польщі та Литви, а й інтереси України-Русі. І дійсно, взявши в облогу Львів і висунувши передові полки аж до Замостя, гетьман вплинув на те, щоб на престол зійшов не висуванець очолюваної князями Вишневецьким і Заславським «партії війни», вихований єзуїтами Кароль Фердинанд, а його більш поміркований брат Ян Казимир, за спиною якого стояв коронний канцлер Єжи Оссолінський. Останній перед тим зарекомендував себе прибічником політики компромісів у розв’язанні конфлікту з українським козацтвом.

Виряджаючи посольство на елекційний сейм до Варшави, Хмельницький, за спиною якого стояла могутня армія, спроможна продовжити свій тріумфальний марш на столицю королівства, з усім тим озвучив доволі скромні політичні вимоги: гарантії відновлення козацьких прав і привілеїв, ліквідованих «Ординацією» 1638 р.; виділення козацтву території, що мала перебувати під його безпосереднім управлінням, поза контролем старостинської адміністрації, та за умови повного виведення звідти кварцяних військ; надання козацтву дозволу на організацію морських виправ; зрівняння козаків у правах зі шляхтою щодо повного самоврядування та непідлеглості владі коронних гетьманів, а лише короля.

Переговори гетьмана Богдана Хмельницького з послом Яна Казимира Якубом Смяровським під Замостям 1648 р.

Невідомий художник.

Ознайомившись з ними, Ян Казимир вислав до Хмельницького свого секретаря Якуба Смяровського з повідомленням про готовність прийняти всі висунуті козаками вимоги. Гетьман же, вдовольнившись цими обіцянками, згорнув облогу Замостя та повів козацьке військо на Подніпров’я.

Для того аби поставити крапку в кривавому конфлікті, король – як і було домовлено з Хмельницьким – затвердив склад комісії, яка мала негайно вирушити в Україну та виробити умови замирення. Згідно з побажанням козацького керівництва, комісію очолив лідер православного табору в середовищі коронної еліти, брацлавський воєвода Адам Кисіль, який перед тим уже неодноразово демонстрував прагнення погамувати насильство політичними способами.

Зважаючи на миролюбність заяв козацького гетьмана, що прозвучали на переговорах під Замостям, здавалося, що для Киселя і його товаришів виконати поставлене новообраним королем і підтримане сеймом завдання стосовно приведення козаків до послуху буде не так уже й важко. Проте за час, поки посольство вибиралось у дорогу, час історичний не те що прискорився, а здійснив неймовірний стрибок уперед. Епіцентром цих історичних перемін стала давня князівська столиця Русі – Київ, куди в неділю 27 грудня 1648 р. Хмельницький на чолі козацьких старшин і вибраних козаків вступав, символічно завершуючи рік славетних перемог. Столиця зустріла звитяжного гетьмана передзвоном величних київських храмів, гарматними пострілами на замку, урочистими декламаціями написаних на його честь київськими спудеями віршів, у яких Богдан величався не інакше як «Мойсей Руський», «спаситель, освободитель і визволитель народу з лядської неволі». По тому гетьман відбув не менш емоційно насичені зустрічі з патріархом Єрусалимським Паїсієм, митрополитом Київським Сильвестром, іншими вищими ієрархами українського православ’я. Владика ж Паїсій величав Богдана не як-небудь, а «князем Руським». Як про факт доконаний говорив про розбудову ним православного князівства, порівнював гетьмана з рівноапостольним імператором Костянтином Великим.

Київські зустрічі гетьмана в поєднанні з процесами державотворення, що вже з літа 1648 р. стихійно протікали на звільнених від присутності коронної влади українських землях – коли функції воєвод перебирали до своїх рук козацькі полковники, замість старост і підстарост на місцях починали урядувати козацькі сотники й отамани, замість коронних суддів правосуддя вершили козацькі старшини та виборні козаки й міщани, а гетьман разом з генеральними старшинами і полковниками фактично перебрали до своїх рук верховну владу в Україні, включно з прерогативами у сфері фінансів, військової мобілізації, закордонних зносин, – усе це призвело до тектонічних зрушень у політичній свідомості козацької еліти. За результатами такого успішного першого року визвольних змагань представники нової української еліти уперше в історії раннього Нового часу доходять до усвідомлення необхідності розбудови власної держави, яка б утілила і прагнення народу до самоврядування на своїй землі, і уявлення про справедливий державний устрій і господарський уклад.

Тож коли 23 лютого 1649 р. Хмельницький урешті-решт зустрівся з Киселем за столом переговорів, то замість того, аби виторговувати в короля повернення козакам раніше здобутих прав і привілеїв, твердо заявив про свої наміри «вибити з неволі лядської весь народ руський». На закиди воєводи щодо козацького свавілля гетьман різко відповів:

«Шкода говорити много… Виб’ю з лядської неволі весь народ руський; а що перед тим за шкоду мою і кривду воював, то тепер воюватиму за нашу православну віру. За кордон війною не піду, шаблі на турків і татар не піднесу; досить тепер маю на Україні, й Поділлі, і Волині; досить тепер маю вигоди, достатку й пожитку в землі й князівстві моєму по Львів, Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: „Сидіть і мовчіть, ляхи“. Не стане мені більше нога жодного князя й шляхотки в Україні»[1].

Підпис Богдана Хмельницького.

Однак утілити цю далекосяжну політичну декларацію на практиці було вельми не просто. На перешкоді стояли і цілком зрозуміле прагнення королівської влади відновити дореволюційний статус-кво в Україні, і жадання коронної шляхти будь-що не допустити втрати своїх маєтностей на українських землях, і політична незрілість еліти, що сформувалась із різних соціальних прошарків, була вихована в різній політичній культурі й мала різні уявлення про моделі організації державної влади. Дуже складним виглядало також завдання легітимізації нового державного організму в очах тогочасного світу, пошук свого місця в структурі європейської міждержавної взаємодії. А ще потрібно було якось пройти між Сціллою і Харибдою круговерті соціальних інтересів і конфліктів, з одного боку, підтримуючи бажання лицарського люду проливати кров на благо вітчизни щедрими соціальними авансами, привілеями і пожалуваннями (як це було загалом прийнято в тогочасній європейській культурі), а з іншого, не відштовхуючи від себе цими соціальними реверансами соціальні низи, бо, як заявляв гетьман Хмельницький на вже згаданих перемовинах з Киселем, «від черні не відступлю, бо то є права рука наша».

Готуючись до війни за право розбудовувати свою козацьку Україну, Хмельницький розгорнув масштабну дипломатичну діяльність, маючи на меті створити широку антипольську коаліцію держав. Гетьман відряджає посольства до Москви, Стамбула, Бахчисарая, схиляючи тамтешніх володарів до війни з Річчю Посполитою. Намагається зав’язати союзницькі стосунки з правителями Венеції, Молдавії, Трансільванії, Волощини, Швеції, Бранденбургу.

У часи ж, коли не вдається переломити хід війни на свою користь, намагається шукати компромісів і у стосунках з Річчю Посполитою. Більш вдало це вийшло влітку 1649 р. під час укладання з королем Зборівської мирної угоди, яка дозволила гетьманському уряду консервувати полково-сотенний мобілізаційно-адміністративний устрій, що почав стихійно встановлюватися відразу ж по звільненні українських земель від коронних органів влади.

Узаконити козацький присуд. Функції центральної влади в Україні закріпити за гетьманським урядом, до складу якого, крім самого гетьмана, входять генеральні старшини – обозний, писар, суддя, осавули, бунчужний і хорунжий.

Навіть зборівські домовленості про часткову реставрацію дореволюційних засад соціальних відносин і відновлення шляхетської моделі господарювання гетьману вдається обійти, зберігши недоторканими важливі соціальні завоювання Козацької революції.

У наступні роки й десятиліття на долю Української держави випало чимало випробувань, криз і навіть катастроф. Крихкий мир із Річчю Посполитою раз у раз руйнували нові спалахи насильства. Більш чи менш вдалі спроби політичного порозуміння сторін у кінцевому результаті не витримували руйнівного впливу станового егоїзму еліт, обопільних образ, жадоби сатисфакції і помсти. Шукаючи шляхи виходу з кризових ситуацій, українські гетьмани то укладали, то розривали угоди про союзи, протекції, дружбу і взаємодопомогу чи не з усіма володарями сусідніх з Україною держав. Іноді такі кроки були успішними, іноді – не дуже, а часом і взагалі шкідливими. Отже, політико-правовий статус Української держави то понижувався, то підвищувався, а то й знову занепадав. Проте чи не визначальним у цій історії було все ж те, що отримана у ході революції інерція розвитку державотворчих процесів виявилась настільки потужною і, що головне, внутрішньо властивою уявленням українців про справедливий суспільний лад, що, попри всі внутрішні незгоди і руйнівний зовнішній тиск, зуміла зберегти свій потенціал більш ніж на століття.

Що ж являла собою народжена у кривавій борні середини XVII ст. Українська держава раннього Нового часу?

Якою була модель взаємодії її головних владних ланок і соціуму, людей «старших» і «менших»? Як козаки й посполиті обирали владу і як вони з нею комунікували? Хто міг претендувати на старшинство у Війську Запоро зькому, та який зиск мав з того старшинства урядовець? Як влада реалізувала свої можливості дисциплінування соціуму? Як звичайно виникали конфлікти поміж членами соціуму, та люди і влада залагоджували їх? Які небезпеки загрожували державі? Як – успішно чи не дуже – вона їх долала? Отже, яким є місце ранньомодерної держави в загальній канві української історії? Усі ці та суголосні їм питання і стануть предметом детального розгляду на сторінках книги.