Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 4

Спроби розмивання адміністративних прав Гетьманату через поширення на її територію окремих правових норм Російської держави, використання матеріальних і людських ресурсів автономії на потреби російської правлячої династії тощо особливо виразними стають на початку XVІІІ ст., коли Петро І, намагаючись вийти на Балтику, розпочав війну зі Шведським королівством, що потребувала небаченого раніше напруження сил і можливостей держави.

Московіти.

Західноєвропейська гравюра XVII ст.

У контексті реалізації цих мобілізаційних заходів російською владою порушуються прерогативи гетьманського уряду щодо управління козацьким військом, без узгодження з козацькою адміністрацією на задоволення потреб російської армії використовуються матеріальні і людські ресурси краю.

Починаючи з 1703 р., в оточенні царя мусуються проекти реформування політичної системи Гетьманату через скасування принципу виборності козацької старшини, підпорядкування гетьмана російському військовому командуванню, заміни іррегулярного принципу формування збройних сил регулярним тощо. Політичний виступ гетьмана Івана Мазепи восени 1708 р., спровокований саме цими діями Москви, лише на деякий час примусив Петра І до демонстрування готовності зберегти в непорушності устрій Гетьманату. Проте вже при обранні на гетьманство

Івана Скоропадського у листопаді 1708 р. цар продемонстрував повну зневагу до принципу вільної гетьманської елекції, категорично відхиливши кандидатуру неугодного йому претендента Павла Полуботка, а також відмовивши українській стороні в правовому закріпленні гарантій непорушності української автономії в новому договорі. А від разу після перемоги, здобутої над армією короля Карла ХІІ під Полтавою, російська влада почала реалізацію курсу, спрямованого не лише на встановлення дієвого й ефективного контролю за внутрішніми справами Гетьманату, а й реформування базових засад його політичної системи.

Суттєвим обмеженням прерогатив гетьманської влади та української автономії загалом стало запровадження Петром І у середині 1709 р. інституту царських резидентів при гетьманові, на яких покладалися обов’язки контролю за зовнішньополітичною діяльністю гетьмана та нагляду за тим, аби він не звільняв і не призначав на старшинські уряди козаків, «не описавшись к великому государю». Резидент мав слідкувати, аби в «гетьмане… никакой шатости к измене и возмущению народа… не было». У разі нагальної потреби – передовсім для запобігання «зради» з боку регіментаря – йому дозволялося навіть використовувати російські війська, спеціально для цього залишені царем в Україні[11].

Одночасно розпочався процес нищення існуючих традицій у сфері кадрового забезпечення функціонування місцевого самоврядування. Принцип виборності місцевих урядників став активно підважуватись діями російської влади, зацікавленої у формуванні цілком лояльного до інтересів царя старшинського корпусу. Уряд Петра І активно втручався і порушував на свій розсуд процедуру заміщення старшинських вакансій, започаткував процес посадження на уряди іноземних шляхтичів, яким були абсолютно чужі українські традиції врядування. Остання обставина відіграла свою роль у процесі подальшої уніфікації державних порядків Гетьманату до загальноімперських зразків. Наступним кроком на шляху свідомого руйнування російською владою політичної системи Гетьманату стало поширення в 1712–1714 роках на його правове поле дії примусових обмежень у сфері торговельно-економічної діяльності – царських указів про так звані «заповідні товари»[12].

Ратифікаційна грамота союзної угоди Петра І та Августа ІІ Саксонського, спрямованої проти Швеції. Москва, 1699.

Ще більш радикальний наступ на українську автономію російська влада розпочала навесні 1722 р. із запровадженням в Україні російської владної інституції – Малоросійської колегії. Заснуванням колегії, по суті, розпочався завершальний етап нівелювання самобутніх рис політичної системи Гетьманату, уніфікації до загальноімперських зразків норм організації державного життя, функціонування діловодства, впровадження у правове поле російських юридичних кодексів, мобілізації матеріальних ресурсів краю на загальноімперські потреби тощо. Російська влада вчинила спробу ліквідувати інститути гетьманства і генеральної старшини, підмінити формально виборну полкову адміністрацію призначеними з центру російськими офіцерами, трансформувати судову і фінансові системи.

У листі до гетьмана Скоропадського доцільність реформи імператор по-популістськи обґрунтовував прагненням поліпшити систему управління Гетьманату, яка мала численні недоліки, породжувала безлад «чрез все прошедшие времена с молодых лет моих и доселе»[13]. В іменному імператорському указі, який гетьман отримав 30 квітня «зась по приїзді з сенату і по обіді»[14], увагу також було акцентовано на непорядках у Генеральному суді та Генеральній канцелярії, у сфері фінансів тощо[15]. А щоб хоч якось обґрунтувати указ із правової точки зору, його автори неодноразово покликалися на «договірні статті Богдана Хмельницького» в тій редакції, де йшлося про можливість перенесення судових справ українського населення до воєводського суду. Заснування Малоросійської колегії прагнули легітимізувати через заміну «одной воеводской персоны для лучшей верности» Колегією в складі шести російських офіцерів на чолі з президентом[16]. Утім, попри активне мусування російським урядом тези про договір 1654 р. як правове підґрунтя колегіальної реформи, з юридичної точки зору, дії російської влади були неправомірні з кількох причин. Скажімо, автори царського маніфесту від 16 травня 1722 р. покладалися на пункти 2 і 7 «просительных статей Богдана Хмельницкого» (тобто українського проекту договору, датованого 17 лютого й переданого С. Богдановичем-Зарудним і П. Тетерею московській стороні 14 березня), а також на царські резолюції щодо пункту 7 українського проекту, де нібито було написано таке: «а буде кому суд их казатцкой будет не люб, а похочет дело свое перенесть к государеву воеводе, и в то время государев воевода меж ими расправу учинит по своему разсмотрению»[17].

Облога російськими військами Петра І Нарви в 1704 р.

Та ні в проекті гетьманського уряду, ані в царських резолюціях чи ратифікаційній грамоті (так званих 11 статтях), ані у сфальсифікованому урядом Олексія Михайловича варіанті 1659 р. не було згаданих пунктів. Навпаки, в українському проекті, ратифікаційній грамоті й навіть редакції 1659 р. було гарантовано невтручання царської адміністрації в українське судочинство: «чтоб ни воєвода, ни боярин, ни стольник в суды войсковые не вступался, но от старших своих, чтоб товарищество сужены были»[18].

Такими ж безпідставними були твердження царського маніфесту про конституйовані договором 1654 р. фінансові повноваження воєвод в Україні. Вже було згадано, що Хмельницький 1654 р. прагнув встановити подібні до тих, які існували між Придунайськими князівствами та Османською Портою: «как по иных землях дань вдруг отдаетца, волили бы есмя и мы, чтоб ценою ведомою давать»[19]. Якщо московська сторона не зголосилася б на такі фінансові взаємини і наполягала б на збиранні податків з українського населення під орудою воєводи царя, гетьманський уряд наказував би своїм послам, аби ті в жодному разі не погоджувались на це, а в крайньому разі – якщо відстояти свою позицію буде не до снаги – наполягали на тому, аби той фіскал-воєвода обирався в Україні «из тутошных людей». Ті ж пункти, на які покликався уряд Петра І, прагнучи легітимізувати заснування колегії, містилися в протокольному записі розмови дяків Посольського приказу з українською делегацією, яка відбулася під час першої зустрічі сторін у Москві 13 березня 1654 р. Протокол від 13 березня був приблизним записом розмови з українськими послами, довільно складеним приказними дяками для доповіді в Боярській думі. Це був документ для внутрішнього користування, а відтак не мав жодної юридичної сили й ніколи не фігурував поруч із тими матеріалами, що регулювали українсько-російський союз.

Але хоч протиправність запровадження інституту колегіального правління в Україні була очевидна, це не стало на заваді реформаторським планам російського монарха, для якого насильство в ім’я найвищих, з його точки зору, ідеалів було сенсом будь-якої реформи. Тому спроби Скоропадського консервувати українські політичні реалії впродовж першої половини травня 1722 р., були приречені на невдачу.

Варто уваги, що запроваджуючи Малоросійську колегію та розпочинаючи тим самим кардинальну реформу державного устрою Гетьманату, російський імператор не до кінця уявляв концепцію майбутнього реформування і, відповідно, прерогативи нової державної структури. Завважмо принагідно, що такий підхід був властивий для Петра І. Він, за влучним висловом його «учениці» й прискіпливої дослідниці Катерини II, «сам не знал, какие законы учредить для государства надобно»[20]. Цю тезу підтверджують численні інструкції та розпорядження, які регламентували діяльність Малоросійської колегії. Скажімо, вперше повноваження нової інституції в найзагальніших рисах було визначено в імператорській грамоті гетьманові Скоропадському від 29 квітня 1722 р.: «со общаго с вами совета и согласия чинить то все, как определено в помянутых Хмелницкаго даговорах вершит правдою и безволокитно» судові справи, подані на апеляцію, та приймати до царської скарбниці «всякие денежные и хлебные доходы»[21]. Докладніше сферу компетенції Малоросійської колегії було визначено в інструкції Сенатові від 16 травня 1722 р. Тут, зокрема, було вказано такі напрями діяльності:

1) приймати на розгляд і вирішувати судові справи, подані на апеляцію;

2) встановити розмір і характер оподаткування українського населення та організувати надходження податківіз України до царської скарбниці, стежачи при цьому, щоб збирачі податків «в зборе делали правду»;

3) із зібраних коштів «с совету гетманскаго» здійснювати традиційні видатки, організувавши належним чином систему обліку та контролю, а також регулярну звітність перед Сенатом;

4) перешкоджати старшині переобтяжувати рядових козаків і посполитих примусовою роботою на свою користь і великими податками;

5) контролювати розміщення на квартирах в Україні російських військ, стежачи, щоб ті «ни в чем отягощения тамошним обывателям не чинили»;

6) провадити слідство й виносити вироки за позовами українських жителів на російських «постояльцов» і навпаки;

7) контролювати адміністративну діяльність гетьмана й Генеральної військової канцелярії.

Руйнування Батурина військами О. Меншикова.

Загалом повноваження Малоросійської колегії, окреслені при її заснуванні, зробили цю інституцію водночас найвищою касаційною інстанцією Гетьманату, верховним фінансовим органом та найвищою контрольною установою. Смерть гетьмана Скоропадського на початку липня 1722 р. дозволила імперській владі значно радикалізувати реформу й ще більше обмежити автономію Гетьманату. За ініціативи президента колегії у Сенаті підготували й 16 квітня схвалили указ, відповідно до якого колегія з установи Російської імперії, що здійснювала функції контролю в Україні, перетворилася на повноцінну владну структуру, яка функціонувала паралельно з Генеральною канцелярією, а враховуючи її повноваження, фактично над нею. Законодавчо було закріплено й нововведення у сфері місцевого самоврядування та фінансів[22]. Водночас реалізовувався курс на ліквідацію гетьманської форми правління.

Петро І – переможець.

Художник Я. Аміконі. XVIIІ ст.

Проведення нових гетьманських виборів по смерті Скоропадського Петро І заблокував, а гетьманські прерогативи делегував Малоросійській колегії. Апеляції вищої української старшини щодо нелегітимності таких дій монарха обернулися для них арештом і ув’язненням у Петропавлівській фортеці.

Визрілі по смерті Петра І в січні 1725 р. зовнішньополітичні загрози, а також внутрішнє перенапруження держави в роки правління царя-реформатора обумовили певну лібералізацію політики Російської імперії, в контексті якої було на певний час згорнуто інкорпораційні реформи в Україні 1720-х років.

У часи гетьманування Данила Апостола (1727–1734) і Кирила Розумовського (1750–1764) було вчинено спроби реанімувати самобутні риси політичного устрою, витвореного в добу визвольних змагань середини XVII ст., відновити в повному обсязі автономні права Гетьманату та модернізувати його устрій відповідно до велінь часу, але за умови збереження політичного притаманного колориту.

Алегорія Ніштадтського миру.

Художник Б. К. Растреллі.

Утім, логіка розвитку політичної системи Російської імперії не залишала перспектив для реалізації цих починань. Започатковані в роки царювання Петра

І уніфікаційні й інкорпораційні процеси щодо України виявились незворотними, що переконливо продемонстрували розпочаті в 1764 р. заходи Катерини ІІ, що увінчалися остаточною ліквідацією української автономії[23].