Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 13

У соціальній ієрархії Гетьманату горішні позиції посідала група вищої козацької старшини, до складу якої входили особи з урядів генеральних старшин і полковників. Далі детально розглянемо інститут генеральних старшин та полковників війська Запорозького і спробуємо визначити їх місце у політичній системі Гетьманату, а також функціональні обов’язки осіб, що посідали високі старшинські уряди. Наразі ж поговоримо про людей, котрі входили до гетьманських урядів, і особливості їхніх службових кар’єр.

Отже, в ієрархічній градації найвищих старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний.

На уряд, який увінчував службову ієрархію Війська Запорозького, обирали переважно найбільш авторитетних і досвідчених командирів. Так, із-поміж відомих нам майже двадцяти старшин, що посідали цей уряд упродовж 1648–1687 рр., четверо – Петро Дорошенко, Іван Безпалий, Петро Забіла, Михайло Радкевич – перед тим обіймали уряди генеральних суддів і осавулів. Стосовно Івана Черняти, генерального обозного в уряді Богдана Хмельницького, збереглися свідчення його перебування в 1620-х рр. на гетьманському уряді. Ще десять старшин (Тиміш Носач, Костянтин Виговський, Семен Половець та інші), перед тим як перебрати на себе генеральне обозництво, керували полками чи входили до складу полкової старшини.

Звертає на себе увагу й тривалість перебування старшин на уряді генерального обозного, виконання обов’язків якого потребувало неабияких організаторських здібностей і військових талантів. Так, Тиміш Носач залишався генеральним обозним упродовж дванадцяти років, входячи до складу гетьманських урядів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Павла Тетері. Петро Забіла утримував у своїх руках керівництво генеральною артилерією та обозом Війська Запорозького майже двадцять років – з 1669 р. по 1685 р. Досить тривалий час зберігали за собою посаду генерального обозного й деякі інші старшини, зокрема: Федір Коробка шість років, Іван Гулак – п’ять, Іван Цесарський – чотири. Перебування на уряді генерального обозного увінчувало службову кар’єру козацького старшини. Так, із-поміж відомих нам на сьогодні близько двадцяти осіб, хто у другій половині XVІІ ст. обіймав цей високий уряд, лише двоє – Яків Корицький і Федір Коробка – після обозництва посідали полковницькі уряди, а ще троє – Семен Половець, Павло Животовський і Михайло Радкевич – виконували обов’язки (які можна трактувати як почесні) генеральних суддів. Петро Дорошенко з уряду генерального обозного посів гетьманський сан на Правобережжі, а решта або загинули, або потрапили в полон, або відійшли на спочинок.

На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали певний канцелярський досвід. Так, із-поміж відомих двадцяти шести урядників, що впродовж середини – другої половини XVІІ ст. обіймали посаду генерального писаря Війська Запорозького, майже половина – дванадцять – перед тим служили канцеляристами Генеральної військової канцелярії. Зокрема, саме такий шлях службового зростання пройшли відомі козацькі адміністратори, впливові політичні й державні діячі – Іван Груша, Остап Голуховський, Іван Ломиковський, Карпо Мокрієвич, Василь Кочубей та інші. Ще семеро мали досвід адміністративної роботи в державних канцеляріях Речі Посполитої – Іван Виговський та Павло Тетеря, чи полкових, сотенних або січових військових канцеляріях – Семен Савицький, Петро Суховій, Сава Прокопович, Хома Тризна та Степан Потребич-Гречаний.

Відомий політичний діяч другої половини XVІІ ст. Михайло Вуяхевич перед тим, як посісти посаду генерального писаря в уряді лівобережного гетьмана Якима Сомка, служив писарем київського митрополита. Відомі також випадки, коли кандидати на генеральне писарство перед тим виконували функції генеральних старшин: Семен Богаченко – генерального судді, Лукаш Заборовський – генерального бунчужного.

Певною мірою унікальним є шлях, який здолав генеральний писар в уряді гетьмана Михайла Ханенка, Петро Суховій. Попри молодий вік на момент посідання цієї посади, він уже встиг побувати військовим писарем на Січі й навіть гетьманом частини козацької України. І вже після складання з себе гетьманських повноважень, які перейшли саме до Ханенка, посів місце генерального писаря в уряді останнього. Нікому більше не вдалося повторити стратегію службового зростання Павла Тетері, котрий перед посіданням уряду генерального писаря тривалий час очолював Переяславський полк і навіть устиг побувати секретарем польського короля Яна ІІ Казимира.

Після складання обов’язків генерального писаря з-поміж досліджених службових біографій старшин, котрі обіймали цей уряд у середині – другій половині XVІІ ст., найбільш типово виглядає переміщення на уряд генерального судді. Такою була службова кар’єра Михайла Вуяхевича, Семена Голуховського, Сави Прокоповича, Василя Кочубея.

На початку XVІІІ ст. аналогічним видалося і службове зростання Василя Чуйкевича. Так само типово виглядає для цього часу й переміщення з урядів генеральних писарів на уряди полкової старшини (Степан Потребич-Гречаний, Лукаш Заборовський, Карпо Мокрієвич). Генеральні писарі Війська Запорозького Іван Креховецький та Лукаш Бузкевич після відсторонення від своїх обов’язків зуміли посісти полковницькі посади. Генеральним писарям в урядах Богдана та Юрія Хмельницьких, відповідно, Івану Виговському та Павлу Тетері, поталанило в 1657 р. та 1662 р. успадкувати від своїх регіментарів гетьманську булаву. На початку XVІІІ ст. той самий шлях до гетьманства пройшов і Пилип Орлик – генеральний писар в уряді гетьмана Івана Мазепи.

Спостереження за персональним складом генеральних суддів переконує в тому, що на уряд призначали авторитетних і заслужених козаків, які перед тим посідали чільні місця в козацькій ієрархії. Так, із реконструйованого нами переліку осіб, що виконували обов’язки генеральних суддів упродовж середини – другої половини XVІІ ст., – всього тридцять два прізвища – десятеро старшин, зокрема Федір Лобода, Антон Жданович, Петро Забіла, перед тим були козацькими полковниками. Ще вісім – генеральні старшини, а саме: генеральні обозні Семен Половець, Павло Животовський та Михайло Радкевич, генеральні писарі Михайло Вуяхевич, Сава Прокопович, Семен Богаченко та Семен Голуховський, генеральний осавул Григорій Гапанович. Інші – переважно полкові й рідше сотенні старшини (Кость Кублицький, Михайло Онацькович, Іван Домонтович, Самійло Богданович-Зарудний). Іван Безпалий – широко знаний опонент гетьмана Івана Виговського – перед посіданням уряду генерального судді певний час був полковником і козацьким гетьманом під зверхністю російського царя та захистом його воєвод.

Найчастіше виконання обов’язків генерального судді, так само як і у випадку з генеральним обозним, увінчувало службову кар’єру козацького старшини. З відомих нам тридцяти осіб, які впродовж середини – другої половини XVІІ ст. посідали уряди генерального судді Війська Запорозького, лише один старшина (Іван Самойлович) після складання своїх обов’язків став гетьманом, ще троє – генеральними обозними (Іван Безпалий, Михайло Радкевич та Петро Забіла), один – полковником (Михайло Суличич), двоє – полковими старшинами (Яків Улесько та Кость Кублицький) і один (Павло Животовський) – городовим отаманом (але не на тривалий період, щоб згодом знову повернутися на уряд генерального судді). Решта відомих історичних персонажів загинули чи потрапили в полон (Михайло Гамалія, Іван Креховецький, Юрій Незамай, Федір Лобода, Радочинський), перейшли в ранг безурядових значних військових товаришів (Павло Животовський, Семен Половець, Прокіп Бережецький, Іван Домонтович, Антон Жданович та інші), або ж, як Михайло Вуяхевич, знайшли спокій за монастирським муром.

З числа встановлених нами сорока дев’яти прізвищ генеральних осавулів середини – другої половини XVІІ ст. сімнадцять старшин перед посіданням цього генерального уряду були полковниками Війська Запорозького. Такий шлях пройшли Іван Креховецький, Василь Томиленко, Петро Дорошенко, Іван Богун, Демко Ігнатович, Яків Головченко, Михайло Гамалія, Іван Лисенко та інші. Ще десятеро перед тим були полковими старшинами, наприклад Демко Лисовець, Іван Скоробагатько, Мисько Дубина та інші. Леонтій Полуботок, перш ніж обійняти уряд генерального осавула, тривалий час перебував на посаді генерального бунчужного, Михайло Миклашевський – генерального хорунжого, а Богдан Щербак – осавула Генеральної військової артилерії.

Уряд городового отамана чигиринського став трампліном для Івана Ковалевського у здобутті регалій генерального осавула. Для Івана Мазепи подібну роль відіграла посада ротмістра надвірної корогви гетьмана Петра Дорошенка.

Найбільш стрімким став злет генерального осавула в уряді Івана Виговського Федора Вовка, котрий перед тим, відповідно до відомих нам джерел, перебував на посаді сотника.

Завершення служби на посаді генерального осавула здебільшого увінчувалося посіданням полковницького уряду. Саме таким чином розвивалася службова кар’єра Павла Яненка-Хмельницького, Івана Скоробагатька, Демка Ігнатовича, Якова Кіндратовича Лизогуба, Якима Головченка, Івана Лисенка, Леонтія Полуботка та інших (усього тринадцять з сорока восьми осіб). Генеральний осавул Іван Креховецький піднявся до рівня генерального судді, Петро Дорошенко – генерального обозного, а Іван Мазепа – гетьмана. Багато осіб (Василь Томиленко, Павло Кільдяй, Михайло Гамалія, Іван Богун, Матвій Гвинтовка, Павло Грибович та Михайло Пригара) загинули або потрапили в полон. Демко Пиляй та Федір Вовк повернулися на попередні уряди полкової та сотенної старшини.

Перебування на уряді генерального бунчужного, як уже казали раніше, було своєрідним трампліном для успішного просування службовою ієрархію Війська Запорозького. Зазвичай на уряд призначали козаків, що перед тим обіймали не надто високі посади полкової чи сотенної старшини.

Зокрема, з-поміж встановлених нами двадцяти осіб, що впродовж другої половини XVІІ ст. перебували на уряді генерального бунчужного, перед тим як його посісти, двоє – Костянтин Стриєвським і Леонтій Полуботок – належали до полкової старшини, Дмитро Мигай – до охотницької старшини полкового рівня, Костянтин Голуб – до сотенної старшини. Належність до старшинського корпусу інших восьми кандидатів у джерелах простежити неможливо, що свідчить про їхню не досить помітну роль у суспільно-політичних процесах і військових виправах, а отже, – опосередковано, але зі значною ймовірністю – і про невисокий службовий статус. Подібна ситуація збереглася і в наступні часи. Так, із числа відомих нам генеральних бунчужних кінця XVІІ—XVІІІ ст. переважна частина козаків – Іван Скоропадський, Михайло Гамалія, Дмитро Максимович, Яків Юхимович Лизогуб – перед тим як отримати призначення на цей генеральний уряд, певний час входили до складу полкової старшини, інша їх частина – до когорти знатних військових товаришів і бунчукових товаришів (завдячуючи заслугам своїх батьків), а ще одна, значно менша, – сотенної старшини.

Досвід виконання обов’язків генерального бунчужного дозволив Григорію Витязенку та Костянтину Стриєвьському переміститися на полковницькі уряди, Юхиму Лизогубу та Михайлу Гамалії – на уряд генерального хорунжого, а Леонтію Полуботку – генерального осавула. Стратегія службового зростання генеральних старшин передбачала переміщення з уряду генерального бунчужного на уряд генерального хорунжого. Так, наприкінці XVІІ – початку XVІІІ ст. цей шлях пройшли Юхим Лизогуб і Михайло Гамалія.

Генеральний хорунжий.

Художник С. Васильківський.

Стосовно решти відомих нам осіб, що в різний час обіймали уряд генерального хорунжого, то найчастіше цьому передували посади сотників чи полкової старшини (але не полковників), значних чи бунчукових військових товаришів. Подальше службове переміщення могло привести колишнього хорунжого до уряду генерального осавула, як зі згаданими вище Михайлом Миклашевським і Михайлом Гамалією, генерального судді (Яким Горленко), полковників (Григорій Коровко-Вольський, Степан Забіла і Юхим Лизогуб). Проявом відвертого адміністративного покарання можна вважати переміщення генерального хорунжого в уряді Д. Ігнатовича Василя Свириденка на посаду сотника.

Загалом реконструкція персонального складу владної еліти Гетьманату 1648–1687 років дозволила встановити прізвища 141 генерального старшини. Середня тривалість старшинської каденції на одному уряді в середовищі генеральних старшин складала приблизно 3,5 роки. Без урахування показників періоду громадянського протистояння кінця 50—60-х рр., коли владні пертурбації були звичним явищем, каденції генеральних старшин, зазвичай, були достатньо тривалими.

Генеральний суддя Василь Кочубей.

Невідомий художник.

Зокрема, у перше десятиліття існування Гетьманату перебування Івана Виговського на уряді генерального писаря тривало 9 років, Самійла Богдановича-Зарудного на уряді генерального судді – 8, Демка Лісовця на уряді генерального осавула та Федора Коробки на уряді генерального обозного – по 6, а Тимоша Носача на уряді генерального обозного – взагалі 12 років! Ще стабільнішими були показники 70—80-х років XVII ст., коли, наприклад, каденція Петра Забіли на уряді генерального обозного обраховувалась 19-річним терміном, Сава Прокопович обіймав уряд генерального писаря 16 років, а Іван Домонтович генерального судді – 14. Досить довготривалими були каденції Костянтина Голуба, Степана Забіли, Павла Животовського на урядах генерального бунчужного, генерального хорунжого та генерального судді, що тривали від п’яти до десяти років, причому з можливим наступним переміщенням на інші генеральні чи полковницькі уряди.

У цілому стабілізація суспільно-політичних процесів у Гетьманаті, що стала очевидною з початком 1670-х років, сприяла помітному збільшенню тривалості старшинських каденцій. З одного боку, це, безперечно, консолідувало зазначену соціо-професійну групу, створювало умови для її еволюціонування в повноцінну соціальну верству. З іншого ж, позбавляло необхідного для розвитку оновлення влади, перекривало чи, принаймні, вельми ускладнювало шляхи й можливості поповнення правлячої еліти новими здібними представниками інших соціальних груп козацтва.