Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 15

Сотницькій корпорації ще більшою мірою, ніж полковникам, була притаманна тенденція успадкування влади від батька до сина. Тож у Гетьманаті сформувалось чимало сотницьких династій, які зберігали владу впродовж багатьох поколінь. Так, наприклад, у Борзненській сотні упродовж 1654–1773 років владу утримували Забіли, у Мглинській в 1669–1732 – Єсимонтовські, в Топальській в 1669–1782 – Рубці, в Лохвицькій в 1679–1727 – Гамалії, в Олишківській в 1680–1773 – Шрамченки, в Городиській в 1687–1766 – Петровські, в Ічнянській в 1687–1752 – Стороженки, в Срібнянській в 1688–1755 – Троцини, у Варвинській в 1689–1763 – Тарнавські, у Шептаківській в 1692–1777 – Манківські, в Дівицькій в 1694–1767 – Селецькі, в Хорольській в 1701–1760 – Родзянки, в Конотопській в 1707–1750 – Костенецькі, в Білоцерківській і Остап’євській сотнях Миргородського полку в 1676–1784 – Базилевські, в Яреській у 1730–1770 – Потапенки тощо.

В інших сотнях Гетьманату старшинам не вдалося фундувати настільки розгалужені династії, аби рід спромігся втримувати у своїх руках владу впродовж багатьох поколінь. Але й у них джерела фіксують чимало випадків передачі влади від батька сину. Скажімо, колишній чигиринський полковник Яків Корицький після того як перейшов з правого на лівий берег Дніпра, посів уряд опішнянського сотника, який згодом успішно передав сину Роману. Так само й інший представник високопоставленої старшини Правобережжя – колишній корсунський полковник Федір Кандиба, посівши на Лівобережжі уряд конотопського сотника, з часом передав його сину Андрію.

Козацьке весілля.

Художник Ю. Брандт.

Крім цих очевидних проявів непотизму, коли родинні зв’язки помітні вже з переліку прізвищ сотників, варто пам’ятати й про численні випадки не такого вже зримого прояву цієї тенденції, коли сотенний уряд переходив «у спадок» від діда до внука, а останній вже мав інше, батьківське, прізвище. Відомі й випадки, коли навіть за прізвищами батька й сина важко ідентифікувати їх як родичів першого рівня спорідненості. У цьому сенсі вельми прикметним є випадок із сотниками Погарської сотні Стародубського полку. У Погарі ще з кінця 1650-х упродовж двадцяти років сотникував такий собі Гаврило Веремієнко (Еремєєнко). По його смерті в 1679 р. сотницька посада перейшла до Тараса Гавриловича. А вже з початку 1700-х років як сотник погарський згадується Іван Мовчан. Здавалось би, що спільного між цими трьома особами, крім того, що вони змінювали один одного на сотництві? Але виявляється, три різні прізвища насправді верифікують одну сотницьку династію Гетьманату. Адже прізвище другого згаданого вище сотника «Гаврилович» є похідним від імені батька – Гаврила Веремієнка. А третій сотник, Іван Мовчан, доводився сином добре відомого в Гетьманаті другої половини XVІІ ст. родича Богдана Хмельницького Федора Мовчана, котрий за своє буремне життя встиг побувати і полковником сердюцького полку під владою правобережного гетьмана Петра Дорошенка, і полковником прилуцьким, а згодом і стародубським під регіментом лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Федір був одружений із донькою Гаврила Веремієнка, а відтак Іван Мовчан доводився внуком останнього. І такий випадок, варто зауважити, не є унікальним в історії Гетьманату, де практикувалися й довільні зміни прізвища, і, за відсутності у старшини синів, їхні зяті успадковували не лише домове майно, а й старшинство.

Крім, умовно кажучи, вертикальних родинних зв’язків, коли представники того чи іншого клану впродовж багатьох років посідали сотництво у певній «вотчині», історія Гетьманату багата й випадками розширення впливу певних родів по горизонталі, коли старшини з одного клану обіймали (подеколи в один і той самий час) сотницькі уряди в різних сотнях. Наприклад, Іван Носенко (Білецький), пасинок прилуцького полковника Івана Носа, посідав уряд сріблянського сотника Прилуцького полку, а його нащадки – Петро і Георгій Носенки (Білецькі) – підвищились до рівня сотників Прилуцької полкової сотні, утримуючи у своїх руках сотенний значок упродовж 1724–1733 та 1760 років відповідно.

Як «знатний сотницький рід» можемо класифікувати і нащадків вихреста Марка Аврамовича – братів Марковичів: Андрія, Івана й Федора. Після одруження їхньої сестри Уляни з майбутнім гетьманом Іваном Скоропадським, Андрій Маркович 1701 р. посів уряд глухівського сотника (1714 р. отримав пернач лубенського полковника), його брат Іван з 1709 р. обіймав сотництво в Прилуцькій полковій сотні, яке після переміщення останнього на уряд прилуцького полкового судді в 1719 р. перейшло до ще одного представника Марковичів – молодшого брата Федора.

Але найбільш успішним усе-таки був старшинський рід Базилевських. Його представник, Василь Базилевський, прибрав до рук сотенну владу в Білоцерківській сотні Миргородського полку ще в 1676 р. і утримав її аж до 1701 р.

Після цього сотенний значок перейшов до його сина Лаврентія. Останній перебував на уряді довгих 36 років. А по його відході від справ у 1737 р. значок успадкував уже його син Іван, котрому випало урядувати до 1749 р. Водночас з 1731 р. в Остап’євській сотні при владі утвердився інший син Лаврентія – Федір, котрий сотникував до 1738 р., а по цьому на сотництво зійшов його син Григорій. Після відходу від справ Григорія 1764 р. влада в сотні перейшла до його рідного брата Федора. А того в 1772 р. змінив на уряді син Андрій. Якщо ж обрахувати сумарно, то Базилевські сотникували в Остап’євській і Білоцерківській сотнях Миргородського полку аж цілих 126 років.

Як би це провокативно не звучало, але набагато складніше віднайти серед сотників не того, хто так чи інакше пов’язаний родинними зв’язками з представниками старшинської і сотницької корпорації Гетьманату, а того, хто б не був пов’язаний із ними… Тож чи унікальним виглядає приклад з очільниками Корибутівської сотні Прилуцького полку, де упродовж усієї історії існування сотні – щоправда, не такої вже й тривалої: 1648–1672, 1738–1742 і 1751–1781 років – прізвища сотників не повторювалися жодного разу. Для справедливості слід зауважити, що це аж ніяк не було свідченням високого рівня демократизму при проведенні виборів у сотні. Сотники в Корибут, принаймні після відновлення сотні у XVIIІ ст., присилалися з Генеральної військової канцелярії. Дехто з них залишався на уряді до самої смерті. А дехто переводився в інші, більш престижні й прибуткові сотні. До того ж, шукаючи пояснення цьому феномену, не зайвим буде взяти до уваги й особливість такого собі «дисперсного» функціонування сотні, завдяки чому та чи інша династія просто фізично не мала змоги «прирости» до сотницького уряду.

Певним маркером соціального статусу членів тієї чи іншої соціальної групи виступає можливість їхнього потенційного службового зростання. Як уже раніше відмічалось, середовище вищої козацької старшини, сформоване представниками генеральної старшини і полковниками, загалом було доволі замкнутим. Яким же чином працювали соціальні ліфти Гетьманату для представників сотницької корпорації? Загалом не надто успішно. І це зауваження стосувалося сотницької корпорації, можливо, навіть більшою мірою, ніж інших соціальних груп Гетьманату. Сотники, отримавши владу в тій чи іншій сотні, зазвичай, «приростали» до свого уряду, більше того, намагалися «приростити» до нього і своїх синів чи онуків. Переконливим аргументом на користь цієї тези серед іншого виступала й існуюча практика тривалого перебування на сотницьких урядах – до глибокої старості чи навіть смерті. Так, в Омельницькій сотні Миргородського полку сотник Григорій Остроградський утримував сотенний значок 31 рік – з 1729 по 1760. А Лаврентій Базилевський урядував у Білоцерківській сотні Миргородського полку ще довше – цілих 36 років (з 1701 по 1737), переживши при цьому зміну чотирьох гетьманів, так званих «правителів Генеральної військової канцелярії», декілька ротацій членів Правління гетьманського уряду.

Утім, можливості трансформації соціального статусу через входження до інших соціальних корпорацій для сотників усе ж існували. Найбільш звичними кар’єрними переміщеннями для сотників, окрім виходу «в літах престарілих» на заслужений відпочинок та смерті, були переходи до складу полкової старшини. Так, якщо проаналізувати персональний склад полкової старшини Миргородського полку, то можна помітити, що з представлених у її складі полкових обозних Степан Родзянка, перед тим як обійняти цей важливий полковий уряд, упродовж 1723-1735-х сотникував у Хорольській сотні. Так само й інший представник старшинської династії Родзянок – Ярема, перш ніж у 1764 р. отримати призначення на уряд обозного (старшинствував аж до 1679 р.), довгих 25 років очолював усе ту ж Хорольську сотню. Полкові судді Миргородського полку – Матвій Остроградський (старшинствував упродовж 1715-1734-го) та його спадкоємець на уряді Федір Остроградський (старшинствував упродовж 1735-1752-го) – набували досвіду адміністративної роботи як сотники Голтв’янські – відповідно, в 1688 та 1723–1735 роках. Проте, що цікаво, старшини, які очолювали Устивицьку, Власівську, Сорочинську, Шишацьку, Потоцьку і Городищівську сотні, за весь час існування Миргородського полку жодного разу не піднімались до рівня полкової старшини, не кажучи вже про чини генеральні.

Але важливо зазначити, що показники Миргородського полку не можна сприймати як зразкові, а отже, і поширювати на всі полки Гетьманату як типову модель. В інших полках можливості службового зростання для сотників були ліпшими. Аби пересвідчитись у цьому, можна проаналізувати, наприклад, кар’єрні переміщення старшинської корпорації Чернігівського полку, де, виявляється, представники сотницького середовища мали набагато розвинутіші соціальні шлюзи для підвищення статусу. І скажімо, якщо у випадку з Миргородським полком, де в середовищі полкових обозних нам вдалося виявити лише дві особи (Степан і Ярема Родзянки), які перед входженням до числа полкової старшини обіймали уряди сотників, то в Чернігівському полку фактично всі полкові обозні – або безпосередньо, або опосередковано, через інші полкові уряди – піднялись на другий в ієрархії полку щабель службової ієрархії саме з сотництва. Так, Микола Грембецький, перед тим як у 1698 р. посів уряд полкового обозного Чернігівського полку, упродовж 1689–1692 років сотникував у Ройській сотні, а згодом, упродовж 1692–1698 років, був полковим осавулом. Іван Сахновський, згаданий у документах під 1709 р. як полковий обозний, упродовж 1681–1696 років був сотником Кисилівської сотні. Василь Скоропадський, перед тим як в 1713–1721 роках перебратись на службу до Чернігова, упродовж 1697–1709 років урядував у Березнянській сотні. Його наступник на уряді обозного в 1722–1732 роках Гнат Сахновський – у Менській сотні (1696–1722); Федір Молявка – обозний у 1738–1747, а перед тим у 1729–1738 – Городнянський сотник. Зазначений у документах за 1769 р. як полковий обозний Яким Сахновський у 1739–1749 роках сотникував у Мені. Обозний у 1779–1781 роках Іван Бобир упродовж 1770–1779 років обіймав уряд сотника в Столинській сотні.

Не так очевидно, як у випадку з полковими обозними, але все ж доволі помітним є слід сотницької служби і в службових біографіях полкових суддів Чернігівського полку. Зокрема, чернігівський полковий, суддя Василь Болдаковський, перш ніж увійти до складу полкової старшини, сотникував у Білоуській сотні, Юрій Затиркевич – у Чернігівській полковій сотні, Василь Томара – спочатку у Вибильській, а згодом у Чернігівській полковій, Василь Канівський-Оболонський – у Сосницькій, Іван Мокрієвич – у Чернігівській полковій. А Слабинський сотник Іван Домонтович, маючи за плечима тільки досвід сотникування, у 1672 р. відразу ж обійняв уряд генерального судді. Не менш карколомним було і службове зростання Василя Дуніна-Борковського, котрий після сотникування у Вибильській і Чернігівській полковій сотні відразу ж перебрав до своїх рук пернач чернігівського полковника. Інший сотник Чернігівської полкової сотні у 1671–1672 рр. Леонтій Полуботок перемістився на уряд генерального бунчужного.

Полкові осавули в Чернігові також часто-густо мали за плечима досвід сотенного урядування. Так, із відомих на сьогодні дослідникам чернігівських полкових осавулів сотникували: уже згаданий раніше як полковий обозний Микола Грембецький (Ройська сотня), Степан Бутович (Седнієвська сотня), Федір Іванович Лисенко (Киселівська, згодом Березнянська сотня), Іван Бобир (Столинська сотня).

Відзначаючи помітну поширеність практики службового переміщення сотників до вищої полкової старшини, а відповідно й потенційного потужного авансу кар’єрного зростання для очільників сотень Чернігівського полку, можемо констатувати, що в силу невідомих нам причин упродовж XVII–XVIIІ ст. не помічено жодних випадків переходу до вищого рангу старшинської корпорації представниками Волинської, Понурницької, Синявської сотень. Причини такого явища, припускаємо, полягали як у віддаленості названих сотень від полкового центру, так і в малій чисельності товариств, що їх формували. Як було згадано вище, до складу Понурницької сотні, відповідно до матеріалів Генерального опису 1765–1769 років, входило товариство лише трьох сіл, Синявської – одне містечко і три села, Волинської – шість сіл і декілька хуторів[75].

Генеральний суддя Іван Домонтович.

Невідомий художник.

Натомість явними фаворитами при зайнятті вакантних у полковому центрі старшинських посад були представники полкових сотень, а також розташованих поруч із Черніговом Слабинської, Вибильської, Білоуської і Столинської сотень. Та й обіймання сотенного уряду у велелюдних Любецькій, Городнянській чи Седнівській сотнях, вочевидь, також підносило старшину на доволі високе місце у службовій ієрархії полку та ставало непоганим трампліном для подальшого зростання. Так, до складу Любецької сотні входили товариства одного містечка, 103 сіл, а ще – цілий ряд слобод, хуторів, рудень, заводів.

Ведучи мову про найбільш успішні сотницькі кар’єри, крім уже згаданого слабинського сотника Івана Домонтовича, якому вдалося із сотникування відразу ж переміститися на уряд генерального судді, та сотника Чернігівської полкової сотні Леонтія Полуботка, котрому поталанило обійняти уряд генерального бунчужного, в історії Гетьманату було ще чимало успішних сотників, які, минаючи нижчі полкові чини, відразу ж прибирали до рук уряди генеральні. Так, сотник бориспільський Федір Вовк за гетьманства Івана Виговського в 1657 р. відразу ж перемістився на уряд генерального осавула. Уряд генерального судді, крім слабинського сотника Івана Домонтовича, посіли також сотник борзненський Петро Забіла і чигиринський сотник Прокіп Бережицький. На уряд генерального писаря перемістився сотник воронезький Сава Прокопович. Генеральними хорунжими стали батуринський сотник Григорій Карпович (Карпов) Коровка-Вольський, борзенські сотники Степан і Василь Забіли. Генеральним бунчужним, крім сотника Полуботка, також став сотник ніжинський Костянтин Голуб (Голубенко, Іванів).

Особливе місце в сотницькій когорті Гетьманату посідає Іван Самойлович. Переселившись разом із батьком-священиком із Правобережжя на Прилуччину, до Красного Колядина, він, будучи «в письмі козакорусском доволен, разумен, уроди краснои, добр и ко всім людем склонен и прихилен», спочатку посів уряд сотенного писаря, «занеже и писивал красно»[76], а згодом обійняв і сотництво – спочатку в Веприцькій сотні Гадяцького полку, а згодом був переведений до Красноколядинської сотні Прилуцького полку. І вже як сотник красноколядинський Самойлович очолював у походах козацькі відділи як наказний полковник[77], аби за деякий час (на сотництві пробув близько року) приміряти пернач охочекомонного полковника, а згодом прибрати до рук уряд чернігівського полковника, а по тому – генерального судді і, врешті-решт, уже влітку 1672 р., гетьмана Лівобережної України.

Гетьман Іван Самойлович.

Невідомий художник.

Причому, спостерігаючи за стрімким переходом Самойловича із середовища сотенної старшини до полкової, звертає на себе увагу факт відсутності видимих чинників непотизму, адже одружився попович не з донькою чи вдовою якогось впливового козацького старшини, що часто-густо торувало успішному нареченому шлях до стрімкого службового зростання, а з дочкою хоч і заможного, та все ж невпливового у середовищі вищої козацької старшини красноколядинського орендаря Івана Богатого. І вже завдяки надзвичайно успішній службовій кар’єрі зятя, сини Богатого – Захар і Костянтин (котрі користувались прізвищем Голуб) – зуміли піднятися в старшинській ієрархії Гетьманату. Щоправда, Іван Самойлович, крім вроджених розумових здібностей і набутого вміння «писивать красно», мав на початку своєї кар’єри доволі впливового покровителя – генерального писаря в уряді Івана Брюховецького, Степана Гречаного. І, як стверджував Самійло Величко, саме «за причиною» Гречаного Самойлович був поставлений гетьманом Брюховецьким спочатку сотником, а згодом і полковником.