Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 6

Характерною особливістю політико-адміністративного поділу Української козацько-гетьманської держави було те, що він дублював іррегулярну структуру козацького війська: територіальні одиниці – полки, сотні, курені – відповідали ієрархії відповідних бойових підрозділів, забезпечуючи в цей спосіб максимально швидку мобілізацію козацького стану та злагодженість його бойових дій. Зауважмо, що така політико-адміністративна організація не була козацьким новотвором, оскільки територіальний поділ середньовічного суспільства, зазвичай, відштовхувався саме від потреб оперативної мобілізації збройного люду. Зокрема, мобілізаційний принцип використовувався і при організації повітово-воєводської структури Великого князівства Литовського та Корони Польської.

Новаторський підхід Богдана Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури на українських землях полягав у тому, що козацькі полки й сотні мали значно менші території, ніж воєводства й повіти Речі Посполитої, а тому адміністративним органам було легше ними управляти. Перевага нової адміністративної мережі проявлялася хоч би в тому, що накази гетьманського уряду з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників. Адже, скажімо, на теренах одного лише Київського воєводства часів Речі Посполитої постало ціле гроно полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Паволоцький, Корсунський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Полтавський, Миргородський. І це не беручи до уваги північну й західну частину воєводства, де короткий час існували Овруцький, Чорнобильський, Звягельський та Любартівський полки.

Важливим є й те, що при становленні полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, які з середини 1620-х років існували на півдні Київського воєводства з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах. Трохи згодом, у першій половині 30-х років XVІІ ст., відбувається становлення Полтавського, Миргородського, Лубенського і Яблунівського полків.

З початком революції середини XVІІ ст. процеси розбудови полково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються і виходять далеко за межі традиційно «козацьких» районів. Уже впродовж літа 1648 р. створюються полки на Лівобережній Україні, Чернігівщині та Брацлавщині, а восени – у північній частині Правобережжя (Київське воєводство), південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства й навіть на півдні Галицької землі Руського воєводства.

Зважаючи на фактичний стан справ, гетьманський уряд на переговорах із владою Речі Посполитої під Зборовом улітку 1649 р. ставив вимогу про визнання королем права Війська Запорозького на такі межі поширення козацької влади: «почавши від Дністра, Бирлинців, Бару, по старий Костянтинів, по Случ і за Случ, де впадає Прип’ять, по Дніпро, а від Дніпра, від Любеча почавши, до Стародуба, аж до московської границі, з Трубецьком». За іншою інформацією – про домовленості щодо проходження кордону річками Прип’ять і Случ, а далі до міста Бар. Насправді в Зборівській угоді кордони були визначені наступним чином: «Почавши від Дніпра з сеї сторони в Димері, Горностайполі, Коростишові, Паволочі, Погребищах, Прилуці, Вінниці, Брацлаві, а з Брацлава до Ямполя до Дністра, і від Дністра до Дніпра, а з другої сторони Дніпра в Острі, Чернігові, Ромнах, Ніжині – аж до московської границі»[25].

Тобто відповідно до положень досягнутого договору козацька Україна отримувала автономію у складі трьох воєводств – Брацлавського, Київського та Чернігівського, а, отже, втрачалися території Барського, Зв’ягельського, Любартівського, Миропільського, Остропільського та Подністровського полків. Козацьке військо у кількості 40-ти тисяч вояків відтепер мало базуватися на теренах шістнадцяти полків: Чигиринського, Білоцерківського, Уманського, Брацлавського, Кальницького, Київського, Переяславського, Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського та Чернігівського. Окремі козацькі полки як певні територіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівського та Київського полків.

Надалі в умовах піднесення визвольних змагань козацтва, особливо в контексті успішного перебігу походу козацького війська на білоруські землі, а також поширення козацької займанщини в північно-західному напрямі на Захід і Північ від визначеної Зборівською угодою 1649 р. лінії розмежування, постає ще цілий ряд нових полків – Волинський, Турово-Пінський, Бихівський, Білоруський. Утім, історія їхнього розвитку виявилась не надто успішною. Несприятливий для Українського Гетьманату розвиток міжнародних процесів обумовив ситуацію, за якої вже з кінця 1650-х рр. територія Української держави невпинно скорочувалася. Зокрема, саме в цей час було втрачено контроль над землями Волинського, Турово-Пінського та Білоруського полків.

Зауважуючи вплив міжнародних чинників на процес формування території Гетьманату, слід визнати, що найбільше тут важили російсько-польські, польсько-турецькі та російсько-турецькі договори, що встановлювали сфери впливу їх суб’єктів на українських землях, змінювали межі поширення влади гетьманської адміністрації в Україні. В міру своїх сил і можливостей гетьмани намагалися впливати на результати таких домовленостей. В одних випадках це виливалося в рішучі практичні дії, спрямовані на денонсацію невигідних козацькій державі домовленостей, у других – в намагання включити до міжнародних документів пропозиції гетьманського уряду щодо врахування українських інтересів при визначенні «справедливих» ліній розмежувань, а ще в інших – в рішучих акціях з розширення території Гетьманату.

Яскравою ілюстрацією цього є політика гетьмана Богдана Хмельницького восени 1656 р. в контексті його неприйняття намірів Речі Посполитої і Російського царства, відповідно до умов Віленського перемир’я поділити козацьку Україну по Дніпру; або аналогічну реакцію гетьманів Петра Дорошенка й Івана Брюховецького в 1668 р. на поділ України відповідно до умов Андрусівського перемир’я 1667 р.

Кількома роками по тому, на початку 1672 р., одним із тих тяжких злочинів, що вартували гетьману Дем’яну Ігнатовичу не лише булави, а й засудження до страти, заміненої висилкою на східні рубежі Російської держави, було представлено російською владою його намагання розширити територіальні межі Гетьманату за рахунок населених православним людом земель за річкою Сож, що на той час входили до складу Великого князівства Литовського. В 1684 р. в процесі підготовки умов Вічного миру між Річчю Посполитою та Російським царством гетьман Самойлович знову поставив перед царським урядом питання про включення до Чернігівського та Стародубського полків земель у басейні р. Сож, які «как за гетманов прежде нашого владенія бивших, так уже и при нас к Малоросіи належали», загалом мова йшла про 32 спірних села. Утім, у кінцевому результаті Самойловичу вдалося прилучити до Стародубського полку лише села Лотаки і Терехівку[26]. І що цікаво, як довідуємось із офіційного листування Генеральної військової і Стародубської полкової канцелярій, навіть у середині XVIIІ ст. козацька старшина не визнавала правильними кордони поміж Стародубським полком Гетьманату і Великим князівством Литовським[27].

Загалом наслідки зовнішньополітичного втручання в українські справи проявились у тому, що вже після поразки визвольних змагань козацтва на Правобережжі і зречення П. Дорошенком гетьманської булави в середині 1670-х років влада Речі Посполитої поступово ліквідувала полково-сотенний устрій Білоцерківського, Брацлавського, Корсунського, Канівського, Могилевського, Паволоцького, Вінницького, Уманського, Черкаського та Торговицького полків. У процесі колонізаційної діяльності правобережного козацтва, очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, упродовж 1684–1685 років було відновлено козацьку адміністративну структуру на Правобережжі, у результаті чого спочатку постали Фастівський і Богуславський полки, а згодом – Корсунський і Брацлавський. Уже на початку XVІІІ ст. було реанімовано Чигиринський, Уманський і Могилевський полки. Проте, попри звернення Семена Палія та інших правобережних козацьких лідерів, названі полки так і не було включено до складу Української держави, котра після падіння гетьмана Дорошенка територіально зосереджувалась на Лівобережжі України.

З початком Великої північної війни 1700–1721 років гетьман Іван Мазепа, ввівши за наказом Петра І козацькі війська на Правобережжя, де-факто поширив свій вплив на значні терени правобережної Київщини та Волині й виношував плани привести у відповідність із фактичним станом речей і юридичний бік справи. Утім, політичний інтерес Петра І стосовно втримання при владі в Речі Посполитій свого союзника короля Августа ІІ Саксонського перекреслював ці плани. А вже помилки й поразки царя в стосунках з Оттоманською Портою, що під час Прутського походу для нього особисто ледь не закінчились трагічно, обумовили появу російсько-польської угоди, внаслідок якої упродовж 1712–1714 років частину правобережного козацтва було переселено на землі Лівобережного Гетьманату, а козацькі полки на Правобережжі – остаточно ліквідовано.

Тим часом на Лівобережжі в останній чверті XVІІ ст. остаточно визначилися кордони Гетьманату та викристалізувався його територіально-адміністративний поділ, що залишався практично незмінним до моменту її повної ліквідації урядом Катерини ІІ. Певних змін території полків зазнали після зруйнування російськими військами Запорозької Січі 1709 р. та передачі земель, що перед тим належали січовому товариству, сусіднім полкам Гетьманату; зворотними процесами, пов’язаними з відродженням Нової Запорозької Січі на р. Підпільній; створенням російською владою у 50–60-х роках XVІІІ ст. на українських землях адміністративних одиниць військових поселенців – «Нова Сербія».