Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 3

Народжена в ході революційних змін, Українська держава потребувала свого політико-правового визнання – передовсім правлячою елітою Речі Посполитої, але також й оточуючим світом. Перший крок на цьому шляху було зроблено влітку 1649 р., коли король Ян ІІ Казимир, намагаючись уникнути розгрому коронної армії під Зборовом, підписав угоду, якою визнав за козацькою Україною право на адміністративну автономію в межах Речі Посполитої. Вальний сейм Речі Посполитої хоч дещо й обкраяв дані королем обіцянки, але загалом узаконив такий стан справ. Утім, уже на кінець 1650 р. з посиленням у владному істеблішменті Польсько-Литовської держави позицій політичних «яструбів» над українською автономією нависла загроза ліквідації.

Істотне загострення взаємин Війська Запорозького з Річчю Посполитою влітку 1651 р. вилилось у найбільш масштабну за всі роки визвольних змагань битву під Берестечком. Цю битву Україна програла, зазнавши неймовірно важких втрат.

Але вже менш ніж за рік Богдан Хмельницький реваншував у битві під Батогом, безжально винищивши цвіт коронного війська. Після Берестечка і Батога простору для політичного маневрування й пошуку можливостей включення Української козацької держави в тіло Речі Посполитої практично не залишилось, принаймні за того розкладу внутрішніх сил, як в Україні, так і в Польщі, і за того розвитку міжнародних процесів, що склалися в середині століття.

Для того аби вийти з глухого кута й спробувати ствердити Українську державу на міжнародному рівні, її керівництву конче було необхідно знайти союзників поза межами Польщі та Литви й наполегливо руйнувати традиційну систему міжнародних відносин, у яку ніяк не вписувалась нова держава. Реалізуючи це важливе завдання, гетьманський уряд Хмельницького вже від початків революції активно розвиває відносини зі своїм найближчим сусідом – Кримським ханством, трохи згодом вступає в переговорний процес із Молдавським і Волоським князівствами, Трансільванією, Швецією і навіть географічно далекою Венеціанською республікою. Утім, найбільш реальними кандидатами на роль протектора України на той час були Оттоманська Порта і Російське царство. Саме вони володіли найбільшими військовими потугами в регіоні, а крім того мали власні плани щодо ослаблення Речі Посполитої. Для Стамбула це було важливо в контексті подальшого розширення Османської імперії в Європі, вплив якої і так сягав майже половини континенту, а для Москви йшлося про реванш за поразку, яку вона зазнала від поляків і литвинів у так званій Смоленській війні 1630-х років.

Шукаючи шляхи виходу з кризової ситуації, в яку дедалі більше скочувалися козацька Україна, гетьман Хмельницький ще на початку березня 1653 р. вислав до Стамбула представницьке посольство й доручив добиватися від султана Мегмеда IV взяття Війська Запорозького під свою протекцію.

Султан Мегмед ІV.

Гравюра XVII ст.

У відповідь до Чигирина відбуло велике посольство на чолі з Мегмед-агою, котрий привіз Хмельницькому грамоту великого візира Мустафи з повідомленням, що султан, милостиво зваживши на клопотання гетьмана, погоджується виявити Військові Запорозькому свою високу ласку і взяти його «в підданство і покровительство». Крім грамоти Мегмед-ага привіз гетьманові також атрибути влади залежного від Порти васала – булаву, бунчук, кафтан і знамено. При цьому Стамбул запропонував Хмельницькому протекторат на умовах, що були значно кращі, ніж ті, які визначали статус Кримського ханату. Так, гетьманський уряд мав би передати Порті під управління і розміщення свого гарнізону місто Кам’янець-Подільський, яке мало б стати не лише місцем розташування османської адміністрації, а й уособлювати зверхність султана над Україною. Як плату за покровительство й опіку, Гетьманат повинен був щорічно сплачувати султану данину в розмірі десяти тисяч золотих і десяти тисяч волів та овець. Мілітарна складова османської протекції мала втілитися в участі козацького війська у війнах, що вела Порта.

Але перш ніж ухвалювати доленосне рішення, варто було все добре зважити. Адже з тексту грамоти і з розмов з послом було зрозуміло, що Порта планувала захищати нового васала від неприятелів винятково силами своїх причорноморських васалів – Кримського ханства та інших орд, що кочували землями Північного Причорномор’я. За таких умов Хмельницький просив посла зачекати з укладанням угоди, посилаючись на несприятливий для переговорів час. А сам тим часом намагався розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І, як показав розвиток українсько-російських взаємин у наступні місяці, це йому блискуче вдалося. Так, ще 22 квітня 1653 р. на аудієнції у царя українські посли Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський вкотре безуспішно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького під протекцію царя та надання військової допомоги в боротьбі з Польщею. Коли ж 20 червня до Москви надходить інформація про наміри Порти взяти Україну під свій протекторат, то вже за два дні потому, 22 червня, Олексій Михайлович звертається до Хмельницького з грамотою, вперше пропонуючи перейти «под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношеніе»[2]. А 28 червня за дорученням царя думний дяк оголошує стрілецькому війську попередження про можливість близьких воєнних дій.

На 1 жовтня 1653 р. цар закликав до Москви представників усіх соціальних верств, що мали право давати поради щодо ведення державних справ, на Земський собор, аби спільно ухвалити рішення про прийняття України під «високу монаршу руку» та, відповідно, про підготовку до війни з Річчю Посполитою за Україну. Заслухавши представлену царським урядом доповідь стосовно образи поляками царської честі та знущань над православною вірою, учасники собору підтримали намір влади прийняти Україну під царську протекцію, зробивши при цьому доволі цікаве уточнення: «Чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану»[3], тобто головний мотив усе ж крився в небажанні допустити поширення на Україну турецького впливу.

Підвалини українсько-російських відносин і, відповідно, статусу Гетьманату під протекцією російського царя було закладено на переговорах, що відбулися в Переяславі 9-10 січня 1654 р. На них, варто визнати, гетьман і старшина порушили чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького автономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем.

Присяга цареві.

Зокрема, 9 січня Хмельницький заявив послам: «Чтоб великий государ указал с городов и мест, котрые поборы наперед сего сбирали на короля и на римские кляшторы и на панов, сбирати на себя государя»[4]. Не заперечив гетьман і проти намірів царського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших «знатних» міст України, де царські представники могли б «судити і радити».

Згодом, уже під час формулювання проекту міждержавної угоди, Хмельницький відмовиться від цих пропозицій.

До заключних документів переговорного процесу вони так і не увійшли. Але, що прикро, залишились у матеріалах переговорів, і згодом російська сторона, намагаючись змусити українських державних мужів піти на поступки в тій чи іншій сфері державного життя, посилатиметься на ці сумнівні аргументи. Чи не востаннє до матеріалів переговорів 1654 р. російська влада апелюватиме навесні 1722 року (тобто майже через сімдесят років!), коли Петро І, шукаючи правових підстав для обґрунтування запровадження в України власної державної інституції – Малоросійської колегії – представить справу так, начебто вона створена замість тих самих воєвод, проти присутності яких в Україні гетьман Хмельницький не заперечив у січні 1654 р.

Переговори з посольством Олексія Михайловича, що відбувалися 9-10 січня 1654 р. в Переяславі, носили попередній характер, на них лише «намацувалися» ті важливі питання, що мали скласти основу договірних взаємин Гетьманату з правлячою в Російській державі династією Романових. У тому, що взаємини Гетьманату з Олексієм Михайловичем мають базуватися саме на двосторонній договірній основі, українська сторона не сумнівалася навіть у критичні для козацької України дні й місяці другої половини 1651 р., що настали після важкої поразки українського війська під Берестечком. Тоді на переговорах з посланцем цар і гетьман Хмельницьй, і генеральний писар Виговський заявляли про свій намір їхати до Москви, і домовлятися, на яких умовах переходити під зверхність Олексія Михайловича, і дати за своїми підписами відповідне «договірне письмо». І хоч згодом, уже на початку 1654 р., процедура переходу України під «високу царську руку» відбулася за дещо іншим сценарієм, у якому відразу було проголошено акт переходу Війська Запорозького під протекцію Олексія Михайловича, без закріплення на письмі відповідної угоди.

Постанови Земського собору 1653 р.

Ані українська сторона, ані російські представники не заперечили саму ідею укладення такого договору. Боярин Бутурлін, перебуваючи в Переяславі, від імені Олексія Михайловича запросив гетьмана до Москви, аби виробити договірні умови та отримати їхнє затвердження у царя.

У середині лютого Хмельницький скликав ряд старшинських рад, спочатку в Чигирині, а згодом у Корсуні, на обговорення яких і виніс питання характеру та змістового наповнення договору з царем. Дебати учасників старшинських зібрань були доволі гострими, а висловлені на них позиції сторін часто-густо не просто відмінними одна від іншої, а й непримиренними. Це певною мірою і зашкодило формулюванню концептуально цілісного проекту угоди.

Підґрунтям для розходження інтересів старшини стало те, що старшинський корпус, як і козацтво загалом, формувався з декількох джерел. І в ньому були представлені як вихідці з православного шляхетського стану, так і «старовинне» козацтво, а також – представники селянства та міщанства. Зрозуміло, що така соціальна неоднорідність позначалася як на рівні політичної культури різних відгалужень козацтва, так і на пріоритетності їх нагальних потреб. Адже для одних було важливим досягнення високого рівня політичної суб’єктності Гетьманату (решту прав і соціальних привілеїв вони як шляхтичі вже мали). Для інших передовсім йшлося про те, аби їх ніхто не намагався знову присилити до виконання повинностей на користь пана чи царя, а також не допустити реставрації дореволюційних соціальних порядків, що частково влаштували їхніх опонентів зі шляхетського табору. Утім, врешті-решт досягти певного балансу інтересів різних соціальних груп вдалося, а за результатами дискусій постав документ, який окреслював як загальнодержавні права на зовнішньополітичній арені, недоторканість політико-адміністративного та соціально-економічного внутрішнього укладу, так і гарантії для окремих соціальних верств, прошарків і навіть певних рангів українських адміністраторів.

Загалом проект договору містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідею зовнішньої незалежності Гетьманату, що насамперед проявлялося у праві вільного вибору гетьмана як глави держави, керівника уряду та головнокомандувача українського війська. Крім того, за Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами. Окремо декларувалася недоторканність внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп. Російська сторона повинна була надати військову допомогу проти Польщі та сприяти в утриманні від війни керівництва Кримського Юрта. За це гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати йому щорічну данину (у попередньо визначених і фіксованих розмірах), так як це робили правителі Трансільванії, Молдавії та Волощини на користь турецького султана. Крім цих питань, що справді мали принципову вагу, до проекту було внесено ще цілий ряд дрібних положень, що перекочували до нього з тексту Зборівської угоди 1649 р. Зважаючи на принципово інший, ніж відносини з Річчю Посполитою характер взаємин Гетьманату з царем, вони були абсолютно недоречними, й не сприймалися інакше, як певні рудименти політики козацького автономізму, від якої Хмельницький і його оточення вже давним-давно відійшли, поставивши перед собою мету унезалеження України. Проте, попри на певні слабкості проекту, він загалом справляв непогане враження і, за умови прийняття його положень урядом Олексія Михайловича, міг стати основою для розбудови взаємовигідних і міцних стосунків сторін.

Прийом послів царем Олексієм Михайловичем.

17 лютого 1654 р. гетьман завізував проект і повноважна делегація Війська Запорозького на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею повезла його до Москви. 12 березня відбувся урочистий в’їзд посольства у царську столицю, 13 – урочиста аудієнція у царя. Того ж дня розпочалися переговори, у ході яких українські посли виклали окреслене гетьманською інструкцією бачення умов угоди. Ряд питань, зокрема щодо впровадження царських воєвод в українські міста та збір податків із місцевого населення, було ініційовано російською стороною. Крім того, обговорювали питання майбутньої військової співпраці, а також міжнародної ситуації в регіоні. 14 березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції у письмовій формі. Упродовж наступних декількох днів спільних конференцій не було, російське керівництво обмірковувало подані пропозиції. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь і Олексій Михайлович. Саме на ній і було ухвалено постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: «Государ указал и бояре приговорили».

Більшість із цих резолюцій схвалювали пропозиції уряду Хмельницького. Негативними були присуди щодо фінансових взаємин сторін. Як пригадуємо, гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Олексій Михайлович натомість звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з царської казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо. Ще одна резолюція негативного змісту стосувалася сфери зовнішньополітичної діяльності. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими».

Вочевидь, до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. Крім того, російська сторона детально аргументувала свою відмову від виплати козакам царського жалування, мовляв, і так доводиться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею.

Спробу переписати договір 1654 р. російська влада вперше продемонструвала вже в 1656 р., коли Богдан Хмельницький важко хворів і з фатальною неминучістю насувалось питання обрання його наступника. Доволі красномовним свідченням цього стала місія Ларіона Лопухіна в Україну на початку 1656 р. У його посольському наказі йшлося про імплементацію воєводської форми правління в Україну, бо «без воевод в черкасских городах быть непригоже»[5]. Воєводи царя мали бути не лише начальниками військових гарнізонів, за ними закріплювались і певні владні функції щодо місцевого некозацького населення: «жилецьких всяких людей учнут оберегать, а в обиду никому не дадуть и расправу учнут чинить добрую». Слідом за Лопухіним лише за першу половину 1657 р. в Україні побувало п’ять посольств, очолюваних впливовими царськими сановниками – думним дяком Аврамом Лопухіним, стольником Василем Кікіним, окольничим Федором Бутурліним, стрілецьким головою Артамоном Матвєєвим і царським дворянином Іваном Желябужським. Посольські накази та інші офіційні документи, дотичні до їхніх дипломатичних місій, засвідчили кардинальну зміну тональності політики офіційної Москви у взаєминах із Військом Запорозьким.

Царський боярин у гетьмана Богдана Хмельницького.

З малюнка Т. Шевченка.

Найбільш повно засади нового московського курсу щодо українських справ відображено і в матеріалах посольства окольничого Федора Бутурліна, який відвідав Гетьманат у травні – червні 1657 року. Висловлені царським окольничим претензії зводилися переважно до зволікання з запровадженням інституту царських воєвод в українських містах, несплати податків із України в царську скарбницю, відмови надавати земельні наділи в Києві московським стрільцям та небажання привести до царської присяги гетьманича Юрія.

Після смерті Богдана Хмельницького наприкінці літа 1657 р. та приходу до влади Івана Виговського впродовж серпня – першої половини жовтня з Москви до Чигирина один за другим прибувають ще кілька посольств із вимогами обмежити гетьманські повноваження на користь московського монарха як попередню умову для визнання Олексієм Михайловичем правомочності гетьманського обрання Виговського. Коли ж дипломатичний тиск не приніс бажаних результатів, Москва почала відкрито підтримувати протигетьманську опозицію, що купчилась із кінця 1657 р. навколо кошового отамана Якова Барабаша та полтавського полковника Мартина Пушкаря.

Наслідком цього став вибух збройного громадянського протистояння в Україні, а також розрив гетьманського уряду з Москвою та намагання повернути Україну до складу Речі Посполитої, щоправда, на умовах повноправного члена двоєдиної до того часу Польсько-Литовської федерації. 6 вересня 1658 р. неподалік Гадяча було підписано угоду, яка, за задумом її творців, мала докорінно змінити політичний ландшафт Європи. Договір передбачав повернення України до складу Речі Посполитої, але за умови збереження за Гетьманатом політичної автономії та трансформації Польсько-Литовської держави у триєдину федерацію, через створення на землях Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств Великого князівства Руського. Головна концептуальна ідея Гадяцької угоди полягала в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) на політичній мапі мала постати Річ Посполита Трьох Народів. Тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське. Усі три частини федерації мали об’єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов’язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави.

Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського мали бути виборні Національні Збори. Виконавчу владу очолював довічно обраний усіма станами і затверджений королем гетьман, який одночасно виступав у ролі київського воєводи, першого сенатора Великого князівства Руського і чигиринського старости.

Мапа Корони Польської Джона Спіда. XVII ст.

Аналогічно до Великого князівства Литовського, у Великому князівстві Руському запроваджувалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія з сенаторським титулом та інші уряди. На території князівства мали діяти власна система станового судочинства та вища апеляційна установа.

Велике князівство Руське отримувало право проводити автономну внутрішню політику, карбувати свою монету й організувати автономну фінансову систему. Збройні сили Великого князівства Руського формувалися з шістдесятитисячного нерегулярного козацького та десятитисячного вільнонайманого регулярного війська, підпорядкованих гетьману. Коронні або литовські війська Речі Посполитої мали право входити на територію князівства лише тимчасово й обов’язково за погодженням із гетьманом і з перепідпорядкуванням під його командування[6].

Проте досягнути бажаного ані Виговському, ані його соратникам не пощастило, і восени 1659 р. знову постало питання відновлення протекції царя над Україною. Спираючись на досвід відносин із Москвою та намагаючись не повторити раніше допущених помилок, гетьманський уряд Юрія Хмельницького, обраного на місце Виговського, ретельно готується до українсько-російських переговорів і до їх початку виробляє свій проект. Переважно він повторював зміст пропозицій Богдана Хмельницького від 17 лютого 1654 р. Розроблені доповнення мали гарантувати суверенні права Гетьманату, не допускаючи конфліктів, що виникали у взаєминах із російської стороною в ході реалізації угоди. Скажімо, поряд із вимогами надати Війську Запорозькому гарантії непорушності його вольностей та прав, уточнювалось, що присутність царських воєвод мала бути обмежена лише Києвом. Якщо ж із міркувань воєнної доцільності їх уведуть в інші українські міста, то ратні люди царя підпорядковуються гетьманові. Ще раз підтверджувалось право Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену гетьманську елекцію, а також власну зовнішню політику. Будь-яка кореспонденція, яку надсилали з України в російські державні структури, обов’язково мала бути завізована гетьманським урядом.

Однак Москва мала принципово відмінні міркування з цього приводу. Під час зустрічі з представником гетьманського уряду Трубецькой відмовився навіть брати до уваги український проект, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому «многое написано вновь сверх прежних статей, которые даны прежнему гетману»[7], і запропонував перенести обговорення умов майбутнього союзу на загальну козацьку раду.

Зрозуміло, що російській стороні було вигідно апелювати до волі всього козацького товариства, нівелюючи при цьому роль автономістично налаштованої козацької старшини.

27 жовтня у Переяславі відбулася Генеральна рада, на якій Трубецькому вдалося не лише відхилити проект, запропонований українською стороною, а й нав’язати цілий ряд положень, які суттєво обмежували український суверенітет у порівнянні з тими межами, що їх визначав договір 1654 р. Під виглядом так званих «Прежних статей» Богдана Хмельницького гетьману було нав’язано сфальшовані положення угоди. Зокрема, російська сторона змінила процедуру проведення гетьманських виборів. Якщо раніше козацтво мало право вільного вибору й було зобов’язане лише інформувати царя про його результати, то відтепер, для того аби легітимізувати свою владу, новообраний гетьман повинен був обов’язково їхати в Москву, де цар мав вручити йому жалувану грамоту та гетьманські клейноди.

Гетьману заборонялося без дозволу царя починати війну чи укладати мир з будь-якою державою, надавати кому-небудь військову допомогу, позбавляти влади полковників і вищих козацьких старшин без санкції загальної козацької ради.

Вальний сейм Речі Посполитої. Дереворит зі «Статуту Великого князівства Литовського». Вільно. 1619 р.

І новообраний гетьман, і вся старшина були зобов’язані складати присягу вірності московському монарху. За відмову від її принесення передбачалася смертна кара.

Також було заборонено зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду без відповідного на те указу царя.

Крім того, було внесено положення про підпорядкування українського духовенства московському патріарху. Загалом другий Переяславський договір істотно понижував статус Гетьманату. Якщо за нормами угоди 1654-го Українська держава зберігала за собою права політичної автономії, то тепер її статус можна охарактеризувати лише як автономію адміністративну.

На кінець року оточення гетьмана спробувало виправити становище, відіславши до Москви посольство, яке мало поставити вимогу денонсувати цілий ряд пунктів угоди 1659-го, що обмежували владні прерогативи гетьмана та козацької старшини. Зокрема, посли мали вимагати виведення воєвод із залогами ратних людей з усіх українських міст, за винятком Києва та Переяслава; поновлення попередніх повноважень гетьманської влади (в тому числі і права на власну зовнішню політику); гарантію обов’язкової участі української делегації на переговорах російських дипломатів із польськими комісарами; скасування пунктів про підпорядкування Київської митрополії московському патріархові; ліквідацію судового імунітету, наданого «проти давнього звичаю військового» тим козацьким старшинам, які засвідчили свою відданість цареві; водночас надання амністії старшинам, які активно співпрацювали з гетьманом Виговським. Та Московські переговори 1660 р. стали для української сторони провальними: на більшість вимог гетьманського уряду переглянути зафіксовані в договорі норми з’явилися негативні резолюції царя: «быть так, как написано»[8]. Це неабияк понизило авторитет гетьмана. Але в рівній мірі й обумовило черговий розрив Гетьманату з Москвою, що став актуальним уже восени наступного року.

Тяжко переживаючи виявлену царською владою зневагу на переговорах у Переяславі та зіткнувшись із неабиякими проблемами під час битви під Чудновом у жовтні 1661 р., гетьманський уряд Хмельницького розірвав угоду з царем і поновив зв’язки з Річчю Посполитою. Козацька еліта намагалася впровадити в життя поліпшений варіант Гадяцької угоди. Утім, військових ресурсів і політичної волі як з українського, так і з польського боку відверто забракло для реалізації задуму, а несприятливий розвиток міжнародних процесів у регіоні та стан суспільного розбрату, що став визначальним і для Речі Посполитої, і для України, не лише занапастив саму ідею українсько-польської федерації, а й підготував ґрунт для територіального розчленування по Дніпру цілісного до цього часу Гетьманату. Після цього на Правобережжі впродовж кількох десятиліть вирувало полум’я громадянського протистояння, що лише вряди-годи пригасало й спричиняло хоч якісь державотворчі потуги, аби вже в середині 1670-х років позначитись повним занепадом Правобережного Гетьманату. Тим часом на Лівобережжі ситуація мала дещо ліпшу динаміку розвитку державотворчих процесів, хоч і тут відбувалися серйозні атаки з боку російського керівництва.

Сприятливі стартові умови для такого наступу Москві забезпечила перемога на гетьманських виборах 1663 р. царського фаворита Івана Брюховецького. У гонитві за булавою претендент щедро роздавав обіцянки обмежити гетьманські прерогативи на користь царя. Отже, коли восени 1665 р. гетьман першим з українських очільників їде з посольством до Москви, маючи на меті «власті собі прибавливать», візит, зважаючи на його печальні політичні наслідки для автономії України, перетворюється на повне дипломатичне фіаско. Під час аудієнції в царя Брюховецькому було оголошено норми угоди, які, по суті, ставили хрест на українській державності. Зокрема, вже перша стаття угоди конституювала: аби «Украйна с малороссійскими городами, и містами, и містечками, и с слободами, и с селами, и в них всяких чинов жители, под его царскаго пресветлого величества, и его государских детей высокодержавною и крепкою рукою, в прямом и истинном подданстве стройно пребываючи, и обыкновенную должность с городов и с сел, в государскую казну отдаючи»[9]. Тобто некозацьке населення України виводилось з-під влади гетьманського уряду та переходило в пряме підпорядкування царських воєвод.

Цілою низкою застережень обмежувалося і право гетьманської елекції. Так, вибори мали проводитися лише з дозволу царя, елекційна рада вважалася правомірною лише за умови присутності на ній уповноваженого царського представника, гетьманські клейноди в часи міжгетьманства відбиралися у Війська Запорозького і мали бути повернутими вже після обрання нового гетьмана. Передбачалося, що меншу булаву, прапор і гармати офіційний представник царя буде вручати новообраному регіментареві на генеральній раді, а велику булаву, «знамя болшое» і царську жалувану грамоту – він зможе отримати лише в «царствующем граде, Москве». Усе це ще більше посилювало залежність гетьманської влади від царя.

Загалом же, якщо договором 1654-го політико-правовий статус Гетьманату означувався як автономія політична, а згідно з положеннями статей Ю. Хмельницького 1659-го – автономія адміністративна, то тепер вона стрімко звузилася до станової автономії козацтва, заперечуючи тим самим претензії козацтва на роль політичної еліти та передаючи некозацьке населення України – міщан, посполитих – під владу царських воєвод.

Цар Олексій Михайлович.

Невідомий художник XVII ст.

Проте антиросійський виступ на Лівобережжі, ініційований гетьманом Іваном Брюховецьким на початку 1668 р., змусив царську владу відмовитись від таких далекосяжних обмежень суверенітету Гетьманату, і в укладеному в березні 1669 р. Глухівському договорі з гетьманським урядом Дем’яна Ігнатовича було реанімовано положення, що закріплювали адміністративну автономію Війська Запорозь кого. Хоч слід визнати, російська сторона активно пручалась цьому Найбільше суперечок викликала вимога української сторони вивести з Лівобережжя царські війська на чолі з воєводами, які за гетьманування Брюховецького ввели майже до всіх великих лівобережних міст. Вирішальну роль у дебатах відіграла присутність у Глухові численного російського військового контингенту, введеного туди за наказом царя «для обереганья на Раде». Як написав із цього приводу в своєму статейному списку воєвода Ромодановський, козацька старшина, хоч і стояла на своєму «крепко», змушена була щодо більшості суперечливих питань піти на поступки царському представникові. Але, що важливо, новий українсько-російський договір – так звані Глухівські статті – підтвердив денонсацію Московських статей 1665 року, які викликали різкий спротив української сторони. Суттєво зменшився перелік міст, у яких могли перебувати російські залоги, – Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав та Остер. Відтепер воєвод позбавляли права адміністративної та судової влади над некозацьким населенням Гетьманату.

Було ліквідовано їхні фіскальні функції в Україні, адже третя стаття Глухівського договору реанімувала у фінансовій сфері стан справ, юридично оголошений угодою 1654-го.

Формально всі податки з українського населення збирали на царське ім’я, але робила це місцева українська адміністрація, зосереджуючи кошти у військовій скарбниці Війська Запорозького. У сфері зовнішньої політики Москва відмовилася повертати гетьманові право на незалежні контакти з іноземними правителями (гетьманський уряд вимагав хоча б відповідного права щодо Польщі та Криму), бо через це бувають «многіе ссоры», утім, погодилася внести в угоду пункт про обов’язкову участь українських представників на засіданнях російсько-польських комісій, на яких обговорюватимуть українські справи. У дусі постанов 1659 р. вирішувалися й питання гетьманської елекції. Військові Запорозькому забороняли позбавляти гетьмана булави без спеціального дозволу царя, хіба що причиною невдоволення товариства була «зрада» українського регіментаря.

Зафіксована в Глухівському договорі 1669 р., адміністративна автономія Гетьманату забезпечувалась збереженням у недоторканості існуючої політичної системи, сформованої на підставі розвитку іманентних інститутів влади, власних правових норм і кодексів, політичної культури тощо. Упроваджений угодою статус неодноразово підтверджувався упродовж останньої третини XVII ст. наступними договорами Війська Запорозького з царем[10].