Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 8

Зазвичай, адміністративними центрами полків були найбільші і найкраще укріплені міста й містечка полку, від найменувань яких і походила назва певної адміністративної і військової одиниці. Утім, у деяких випадках з різних за своєю природою причин полковники обирали самостійно чи з наказу гетьмана місцем свого резиденування й інші населенні пункти полку.

Зокрема, полковий центр Київського полку був то в Гоголеві, то в Острі, то в Козельці. Полковник Дмитрашко Райча, отримавши восени 1667 р. уряд в Переяславському полку, переніс резиденцію з Переяслава до Баришівки[44]. У Миргородському полку спочатку повноправним полковим містом був Миргород. Але згодом Данило Апостол облюбував для центру свого полкового адміністрування містечко Сорочинці, що за 25 км від Миргорода, яке й стало неофіційним полковим центром і родинною резиденцією Апостолів. Подібно до Сорочинців, у Полтавському полку за урядування Василя Кочубея роль полкового центру відігравало с. Диканька[45]. Аналогічно й лубенський полковник Андрій Маркович також переніс полковий центр із Лубен до Ромен.

Вирішальними мотивами у діях київських і переяславського полковників було небажання потрапляти під жорсткий контроль з боку російської військової адміністрації (воєвод), крім того, у випадку з Києвом, вочевидь, бралась до уваги й складність взаємин козаків із місцевим самоврядуванням.

Місто Ромни у XVIIІ ст.

У випадку з полковниками Апостолом і Кочубеєм визначальну роль відігравали мотиви господарської доцільності, оскільки саме Сорочинці були центром його розгалуженого господарства. Так само й полковник Маркович, відповідно до твердження О. Лазаревського, самовільно переніс резиденцію полковника з Лубен до Ромен, аби мати кращу комунікацію зі своїми маєтностями, розкиданими по Ніжинському і Стародубському полках[46].

Ще більше випадків перенесення полкового центру з найбільшого населеного пункту до малопримітних містечок і сіл можна відстежити в роки громадянського протиборства третьої чверті XVІІ ст., коли джерела нерідко фіксують одночасне існування декількох полкових управлінських структур, розміщених у різних місцях і підпорядкованих різним гетьманам чи претендентам на це звання.

Загалом же розміщення в тому чи іншому населеному пункті центру полкової адміністрації створювало для його мешканців неабиякий соціальний аванс, адже позитивно впливало на розвиток його економічного й демографічного потенціалу. Як слушно зазначала з цього приводу Олена Компан, чим вищий був уряд, тим більшим і багатшим було місто, у якому він перебував[47]. Відповідно, втрата полкового статусу, як наголошує сучасний дослідник українського міста Ігор Сердюк, маргінезувала статус цих населених пунктів і вкрай негативно позначалася на долі їхніх мешканців[48]. І дійсно, виконання адміністративної функції потребувало значного числа урядників і службовців. Урядники – полковник і полкова старшина, будучи людьми не бідними, сприяли розбудові інфраструктури міста, розвивали його господарство.

Виконання покладених на полкові канцелярії функцій вимагало наявності відповідної інфраструктури, передовсім спеціальних приміщень. У Прилуках, Стародубі полкова канцелярія перебувала в одному приміщенні з гродським судом (державні суди у великих карних справах на території давньої Польщі, які з 1434 р. існували на українських землях під владою Польщі і розглядали кримінальні і цивільні справи шляхти, а також інших верств, якщо справа стосувалася шляхти, очолювалися у воєводствах воєводою, у повітах – старостами, тому їх ще звали старостинськими судами – В. Г.), зазвичай це – дерев’яна одноповерхова будівля, а скажімо, чернігівська полкова канцелярія розміщувалась у мурованій двоповерховій споруді[49]. Полковники і старшина мали значну кількість козаків для різних послуг, а також «штатних» підлеглих, які проживали в полковому місті. У Стародубі, наприклад, лише штатні помічники полкового обозного займали окремий двір полкової артилерії з різними господарчими службами, мурованим льохом і соляним сараєм. У дворі Переяславської полкової артилерії і «могазейна» в 1766 р. було 15 будівель, із них 7 житлових, 5 комор і 2 сараї[50].

До полкового міста привозили підозрюваних у тяжких злочинах, тому місто потребувало в’язниці. Як слушно підмітив Ігор Сердюк, вже сама наявність секвестру і велике число ув’язнених в ньому можуть слугувати однією з ознак «статусності» міста. Документи, що стосувалися судочинства, економіки, управління, проходили через бюрократичний апарат й осідали в архівах. Обивателі полку, яким треба було отримати копії чи виписки з документів, їздили до міста не з порожніми руками, а з численними «упоминками». «Дачки» прохачів і широко практиковане хабарництво взагалі були основним джерелом прибутків канцеляристів, хоча ще в 1732 р. універсалом гетьмана Данила Апостола була встановлена тверда оплата для цих службовців[51]. Крім того, полкові архіви могли потерпати під час пожеж, що траплялися доволі часто, а тому і потребували надійного захисту. Відтак, їх намагалися заховати в наявні в місті кам’яниці. Іноді траплялись випадки, коли, як наприклад у Лубнах, це була єдина в місті кам’яна споруда[52].

Статус полкового міста не лише створював неабиякі сприятливі передумови для його розвитку, а й породжував певні проблеми. За метафоричним висловом Ігоря Сердюка, нерідко полкове місто виступало в ролі такого собі «паразита», що поглинав ресурси, висмоктував їх із мешканців підлеглої території, перетворюючи потребу в сприянні функціонування полкового адміністрування в доволі обтяжливий обов’язок[53]. І справді, в Прилуках лише для охорони колодників (що прибували з усього полку) та підтримання порядку потрібно було до тридцяти вартових. Місто заготовляло сіно для коней полкової артилерії, поштових і коней для «всяких персон». Тих же персон (а крім того й міські установи) треба було забезпечити дровами, приміщеннями тощо. Полкове діловодство потребувало паперу, смолки, воску, чорнил[54].

Необхідні для забезпечення полкових адміністративних функцій видатки компенсувалися зборами з цехів, прибутками з магістратських сіл та міських млинів тощо. Коли Прилуцька полкова артилерія виступала в похід, то за кошти, виручені з продажу борошна, купувалися харчові запаси, реманент для возів, залізо, дьоготь. Із цих же сум фінансувалися й поклони «знатным персонам великороссийским», без чого «обійтися весма в полковом городе невозможно.

Папир, воск, олива, сургуч и кгаляс до полкових дел, яко и на ратушне всякие расходы покупается, свечки для судових дел и до ратуша покупаются… и прочне меские чиняться расходы, продавши того ж борошна»[55].

Обтяжливою для міського люду була постійна повинність, укази імператриці Анни Іоанівни 1730-х років дозволили підселяти солдатів навіть у покої до господарів.

При цьому, хоч і передбачалась можливість звільнення від постойної повинності представників окремих соціальних категорій, однак при нестачі місць можна було ставити на постій і в пільгових господарствах[56]. Навіть вищі міські урядники (війти, бурмистри, ратмани) були звільнені від постою лише в 1785 р., а доти мали терпіти солдат у своїх дворах[57]. Постої завдавали населенню страшенних збитків, проблем і принижень. Поширювалися епідемічні та венеричні захворювання, відбувалося насилля, випадки зґвалтувань. Особливо не щастило містам, у яких розміщувалися штаби полків, командування та обслуга. Щоправда, дослідники зауважують, що постої водночас стимулювали міську торгівлю й ремесла[58].