Читать книгу Світанок української держави. Люди, соціум, влада, порядки, традиції - Віктор Горобець - Страница 7

Від початків існування полково-сотенного поділу полки виглядали доволі нерівномірно як за площею, так і за кількістю козаків і посполитих, які на цій території мешкали.

Так, скажімо, «старі» полки – Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський та Білоцерківський – охоплювали 2–3 тис. км², натомість полки, що постали в роки революції, були значно більшими. Наприклад: Київський полк обіймав площу 20 тис. км², а Ніжинський – аж понад 30 тис. км². Так само і стосовно кількості населення: якщо до компуту (чисельний стан, або інакше – поіменні реєстри козацького війська – В. Г.) Чернігівського полку в 1649 р. було записано 997 козаків, а Ніжинського – 991, то Корсунський полк об’єднував у своїх лавах аж 3472 реєстровців, а Чигиринський – 3222[28].

З часом адміністративно-військова структура зазнавала змін: одні полки існували короткий час, інші – то зникали, то знову з’являлись. Зокрема, після 1649 р. було організовано Паволоцький полк, з Ніжинського полку виділився Стародубський, а на прикордонні Гетьманату постали Турово-Пінський, Подільський (називався також Могилевський чи Придністрянський), Волинський і Білоруський (інша назва Чауський) полки. Загалом у перші десятиліття існування Гетьманату кількість полків коливалась у межах від 20-ти, за інформацією одних джерел, до 35-ти, згідно з іншими (називали також показники і в 30, 27, 22 тощо)[29].

На конфігурації адміністративних кордонів між полками, розмірі останніх і їхній кількості (крім впливу зовнішнього чинника) немалою мірою відбивався і перебіг політичної боротьби всередині Гетьманату, який з кінця 1650-х і аж до середини 1670-х років був позначений неабияким градусом напруження і конфронтації. Прикладами впливу внутрішньополітичної боротьби на зміну територіальних меж полків насамперед слугують дії гетьмана Івана Виговського, котрий у 1658 р. як покарання полтавській старшині за заколот, а водночас і як засіб послаблення впливу полтавців на політичне життя в державі, передав цілий ряд полтавських сотень до складу сусідніх полків.

Досягти реваншу полтавчанам пощастило лише на початку 70-х років, коли до полку було прилучено ряд сотень, що перебували під владою чи сильним впливом чигиринського гетьмана П. Дорошенка, і саме від того часу Полтавський полк, у складі якого відтепер нараховувалось аж 17 сотень, став одним із найбільших на Лівобережжі.

Певною мірою гібридний тип впливу зовнішньої і внутрішньої політики Гетьманату на процес адміністративного облаштування козацької держави спостерігаємо в діях гетьманського уряду Богдана Хмельницького щодо територіально-адміністративного розмежування північних лівобережних полків Гетьманату. Так, у процесі формування полково-сотенної структури козацької України стародубські й новгород-сіверські землі були включені не до складу територіально ближчого до них полку з центром у Чернігові, а до Ніжинського. Відомий дослідник історії Стародубщини Олександр Лазаревський був переконаний, що причиною цьому послужили переважно політичні чинники.

Адже на момент звільнення Стародубського і НовгородСіверського повітів з-під влади коронної і великокнязівської адміністрації Чернігівський полк після смерті полковника Мартина Небаби і спустошення у ході кампанії 1651 р. переживав не найкращі часи. Лазаревський навіть стверджував, що в цей час «Чернігівський полк майже не існував»[30]. Одну з ознак зменшення значення Чернігівського полку вчений вбачає в тому, що деякий час полк навіть не мав повноправного полковника.

Гетьман Іван Виговський.

Невідомий художник XVIIІ ст.

В адміністративному плані це відобразилось у тому, що частина сотень полку була переведена під оруду ніжинських полковників.

Так само і новоприлучена до Гетьманату Стародубщина, попри свою географічну близькість до Чернігова, була передана під адміністрування Ніжину. Одним із мотивів такої турботи гетьманського уряду щодо розширення території Ніжинського полку могло бути й бажання Богдана Хмельницького посилити роль і значення у Війську Запорозькому брата своєї дружини Ганни – ніжинського полковника Івана Золотаренка, трохи згодом проголошеного «полковником всего Севера».

У другій половині 1663 р. практику Виговського щодо послаблення впливу своїх опонентів через проведення адміністративної реформи наслідує лівобережний гетьман Іван Брюховецький, який через поділ Ніжинського полку на три адміністративні одиниці – Ніжинську, Сосницьку й Глухівську – суттєво послабив вплив тамтешньої старшини, котра перед тим активно підтримувала опонентів Брюховецького – полковника Василя Золотаренка і гетьмана Якима Сомка.

Підпис Івана Виговського.

Крім згаданих вище Сосницького та Глухівського полків, унаслідок проведених упродовж кінця 1650-1660-х років гетьманами І. Виговським, І. Брюховецьким і П. Дорошенком реформ на козацькій території з існуючих адміністративних одиниць було виділено цілий ряд нових полкових структур або відновлено існування тих, які існували в перші роки революції: Зіньківський, Іркліївський, Лубенський, Кременчуцький, Торговицький, Ічнянський, Кропивнянський, Гадяцький. Частина з них існувала лише протягом короткого часу, а частина мала досить тривалу історію й лишила по собі багату історіографічну традицію.

Доволі красномовними ілюстраціями нестабільності полково-сотенних структур Гетьманату, особливо в третій чверті XVІІ ст., є приклади численних переоблаштувань, що випали на долю Гадяцького полку. Одну з його частин при складанні Реєстру 1649 р. було переформовано на сотню у складі Полтавського полку, а на базі іншої – значно більшої – створено Гадяцький ключ, що виділявся на ранг гетьманові. У 1661 р. ключ було ліквідовано і замість нього утворено Зінківський полк у складі дванадцяти сотень. Щоправда, спроби козацтва відновити полково-сотенну структуру з центром у Гадячі чи Зінькові були ще раніше, з кінця 50-х років, коли у документах зустрічаються згадки про полковників гадяцького та зіньківського Павла Апостола і Севастьяна Іванова, котрі перебувають під булавою опозиційного до І. Виговського самопроголошеного гетьмана І. Безпалого. У ході проведеної гетьманом Іваном Самойловичем адміністративної реформи Зіньківський полк було ліквідовано, три його сотні (з центрами в Зінькові, Опішні та Ковалівці) передано до складу Полтавського полку, а на базі решти дев’яти – утворено Гадяцький полк. Зіньківська, Опішнянська і Ковалівська сотні були повернуті полку вже гетьманом Іваном Мазепою в 1687 р. Щоправда, у 1720-х роках Котелевська сотня перейшла до складу слобідського Охтирського полку, а Бірківська – ліквідована.

Тоді ж до існуючих раніше додалася ще друга сотня в Гадячі, Опішні і Зінькові, Ковалівці і Комишні[31]. Напередодні ліквідації полково-сотенного устрою Гадяцький полк налічував уже вісімнадцять сотень[32]. Щоправда, вже в матеріалах Генерального опису Лівобережної України 1765–1769 років до Гадяцького полку віднесено лише дванадцять сотень, а, скажімо, Ковалівська сотня приписана до Миргородського, в Комишні показана одна сотня, як і в Опішні [33].

Ще більш драматичною видалася доля Кропивнянського полку, в якому за Реєстром 1649 р. нараховувалося чотирнадцять сотень (близько двох тисяч козаків-реєстровців).

У ході громадянської війни 1657–1658 років полк зазнав значних руйнувань і гетьман І. Виговський розформував його, створивши натомість Лубенський полк. До його складу, крім чотирьох кропивнянських сотень, увійшли також сім сотень Миргородського полку та дві Полтавського.

В останній чверті XVІІ – середині XVІІІ ст. на Лівобережжі стабільно існувало десять полків: Ніжинський, Чернігівський, Стародубський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Щоправда, час від часу виникали ідеї щодо зміни існуючого порядку. Наприклад, гетьман Іван Скоропадський у 1713 р. ініціював створення одинадцятого полку – Глухівського – через виділення з Ніжинського полку Глухівської, Воронезької, Кролевецької, Коропської, Конотопської і Новомлинської сотень. Зважаючи на перенесення в 1708 р. за наказом Петра І гетьманської резиденції з Батурина до Глухова, певні резони в тому, аби підвищити значення цього прикордонного з Російською державою містечка, звичайно ж, були. Але справжні мотиви ініційованої гетьманом адміністративної реформи крились в іншому – підвищенні службового статусу брата дружини гетьмана Андрія Марковича, котрий на той час якраз і очолював Глухівську сотню. Але попри підтримку гетьманських намірів з боку царського резидента в Україні стольника Федора Протасьєва та головнокомандуючого російськими військами фельдмаршала Б. Шереметьєва, реалізувати задумане Скоропадському не вдалось і владні претензії Андрія Марковича довелось вдовольнити в інший спосіб – призначивши в 1714 р. на полковництво в Лубенський полк, змістивши з уряду лубенського полковника Василя Савича[34].

Панорама Глухова.

Гравюра початку XVIIІ ст.

Проте якщо кількість полків у Гетьманаті залишалась незмінною, то їхні межі й наповненість сотнями змінювалась практично до самого моменту ліквідації Гетьманату. Скажімо, на початку 1650-х років Ніжинський полк існував у складі близько 20 сотень, а саме: Ніжинської полкової, Веркієвської, Салтиково-Дівицької, Івангородської, Сиволозької, Оленівської, Борзенської, Шаповалівської, Бахмацької, Конотопської, Підлипенської, Батуринської, Новомлинської, Рожественської, Кролевецької, Глухівської. Коли влітку 1663 р. гетьман Брюховецький з політичних міркувань виділив із Ніжинського полку два нових полки, в Ніжинському полку з усім тим залишились все ті ж 20 сотень.

Причиною стало те, що до сотень, які залишилися в обкраяному територіально Ніжинському полку – Веркієвської, Салтиково-Дівицької, Івангородської, Новомлинської, Борзенської, Шаповалівської, Бахмацької, Конотопської, Батуринської, додали новоутворені сотні – ще дві Ніжинські полкові, Олишівську, Мринську, Прохорівську, Коропську, Воронезьку та Ямпольську. Невдовзі під регімент ніжинського полковника було повернуто й Глухівську сотню[35].

Доволі тривалою була територіальна тяжба за спірні землі між адміністраціями Миргородського та Полтавського полків, що завершилась лише в 1723 р. Ще тривалішими були територіальні суперечки лубенської та переяславської старшини. Так, наприкінці 1689 р. лубенський полковник Леонтій Свічка, скориставшись напруженими стосунками переяславського полковника Леонтія Полуботка з гетьманом Іваном Мазепою, добився у Москві повернення до складу Пирятинської сотні Лубенського полку земель в районі села Суха Оржиця, які перед тим Полуботок, будучи близьким до гетьмана Івана Самойловича, долучив до полку Переяславського[36]. Утім, здобута Свічкою наприкінці XVII ст. перемога остаточно не розв’язала територіальної суперечки між адміністраціями Переяславського та Лубенського полків. Спори тривали ще довго – навіть у 1760 р. полкова влада обох полків порушувала перед гетьманом питання щодо розмежування територій.

Вельми часто змінювались адміністративні кордони тих полків Гетьманату, що межували зі Слобожанщиною та Диким Полем. Так, наприклад, слобідській старшині після подій 1708–1709 років удалось відірвати від Гетьманату та долучити до Охтирського слобідського полку сотенне містечко Гадяцького полку Котельву. А ще адміністрація Полтавського полку неодноразово скаржилась гетьманському та царському урядам на слобідську старшину з приводу захоплення нею південних земель свого полку в районі річки Коломак[37].

Водночас уже на початку 1740-х років Миргородський полк поповнили сотні, що постали на так званих «Задніпрських місцях» – на берегах річки Інгулець[38], що на правому березі Дніпра, тобто землях, що раніше належали до правобережної частини Чигиринського полку. В роки громадянських війн та іноземних інтервенцій вони були нещадно спустошені і за низкою міждержавних угод Російської держави з Річчю Посполитою та Оттоманською Портою мали залишатись незаселеними. Втім, ці норми фактично не виконувались: на задніпрських теренах майже безперервно велося господарство, розвивалися промисли як козаками й обивателями з Гетьманату, так і низовиками з Запорожжя та жителями суміжних правобережних областей, що увійшли до складу Речі Посполитої. В районі Крилова та сусіднього з ним Цибулева більшою мірою відчувалася влада полкової і сотенної адміністрації Миргородського полку, яку надзвичайно дратували спроби коронної влади Речі Посполитої поширити тут свій вплив. Зважаючи на настійливі клопотання старшини Гетьманату про підпорядкування нових теренів її владі, 1743 р. Сенат долучає ці поселення до Миргородського полку. Спочатку тут постає Крилівська сотня, з якої в 1747 р. було виділено окрему Цибулевську (Цибулівську) сотню. Миргородському полковнику Василю Капністу доручили перепис усіх мешканців, а також він мав усіляко сприяти заселенню цих територій вихідцями з Польщі[39]. Але невдовзі, згідно з сенатським указом від 29 грудня 1751 р., територія на правому березі Дніпра («в Заднепрских местах») уздовж кордону з Річчю Посполитою, з відступом до 20 верст на південь, відводилась під поселення «пришедших ныне и впредь приходящих в підданство Ее Императорского Величества сербов и прочих тамошніх народов»[40]. У рамках проекту створення російською владою на теренах Задніпров’я «Нової Сербії» тут постають Гусарський та Пандурський полки, що ніякого стосунку до Гетьманату вже не мають. Після утворення Нової Сербії українським мешканцям, які оселились тут, було наказано впродовж шести місяців продати своє майно прибульцям-сербам та виселитись із насиджених місць[41].

Історичні джерела неодноразово фіксують й ініціативи місцевих мешканців чи представників місцевих старшинських корпорацій щодо передачі того чи іншого населеного пункту або ж тієї чи іншої сотні зі складу одного полку до іншого. Причиною появи подібних прохань, зазвичай, ставали не прагнення до покращення способів владної комунікації, а конфлікти з полковими старшинами. Доволі промовистою в цьому сенсі була конфліктна справа наприкінці 1740 р. в Миргородському полку, де впродовж багатьох років місцевий полковник Василь Капніст не допускав до влади в Цибулевській сотні Давида Звенигородського.

Останній же, намагаючись позбутися переслідувань з боку Капніста, ініціював подачу колективної чолобитної щодо переведення сотні з підпорядкування миргородського полковника полковнику лубенському або ж до встановлення над Цибулевською сотнею прямого управління гетьманського уряду[42].

Не менш поширеною була й практика «міграції» сотень у межах полків[43]. Подеколи ініціатива щодо передачі сотень до складу інших полків ішла від гетьманського уряду. Так, наприклад, за гетьманування Розумовського Олишівська і Мринська сотні Ніжинського полку були передані до складу Київського полку.