Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 10

Інформаційна блокада була важливим інструментом реалізації Голодомору як геноциду в Україні. Потрапляння за кордон інформації про масову голодну смерть людей могло не лише зіпсувати міжнародний імідж Радянського Союзу, котрий саме на початку 1930-х почав активно налагоджувати дипломатичні відносини із державами Заходу, але й вилитися у спроби допомогти голодуючим.

Саме значний міжнародний розголос голоду 1921–1922 років дозволив надати постраждалим суттєву допомогу, що врятувало багатьох від голодної смерті. У 1932–1933 роках це не повинно було повторитися. Приречені Сталіним на смерть через голод мусіли померти. Тож військова облога територій, яка мала за мету не дозволити вирватися із голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стіною мовчання, за яку не повинно було проникнути жодне слово правди.

І все ж, у 1932 році з’явилися публікації британських журналістів Гарета Джонса з лондонської «The Times» та Малкольма Маггериджа з «The Guardian», які на свій страх і ризик здійснили подорож українськими селами, щоб розповісти про жахливі сцени побаченого голоду. У відповідь Радянський Союз завдав серйозного інформаційного удару. Як ефективний інструмент використано відомого американського журналіста з газети «The New York Times». Лауреат Пулітцерівської премії 1932 року Волтер Дюранті, котрий неодноразово бував у СРСР, і, як він сам зізнався в приватних розмовах, достеменно знав про страшний голод, публічно заперечив його і назвав вигадкою.

Сталінське «В СССР голода нет!», озвучене вустами Дюранті, прозвучало переконливо для багатьох західних політиків. Тим паче, що вони хотіли повірити цим словам, аби якомога швидше налагодити «взаємовигідні економічні відносини» з державою, готовою за безцінь продавати відібране у селян зерно й у величезних кількостях закуповувати промислове обладнання.

Радянські органи безпеки пильно стежили за німецьким, італійським та японським консулами, які цікавилися ситуацією в Україні і могли передати інформацію про голод за межі СРСР. Крім того, чекісти вміло проводили «злив» потрібних їм даних. У серпні 1933 року, у супроводі трьох інших французьких політиків, Україну відвідав колишній прем’єр Франції Едуард Ерріо. Цей візит розглядався як важливий крок піар-кампанії, яка мала засвідчити ефективність форсованих сталінських реформ. Тому радянські послідовники графа Потьомкіна працювали не покладаючи рук.

Виписка з інструкцією про затвердження сумнозвісного закону «про три колоски» із факсимільним підписом Й. Сталіна. 16 вересня 1932 р.

Голодомор на вулицях Харкова. Фото з колекції кардинала Теодора Інніцира

Голодомор на вулицях Харкова. Фото з колекції кардинала Теодора Інніцира

Згідно з інформаційними повідомленнями Одеського обласного відділу ҐПУ, французькі політики весь час перебували під пильним наглядом чекістів, які визначали їхній маршрут, влаштовували для них зустрічі зі «щасливими колгоспниками». Селяни розповідали про своє «сите життя»: їм видають на день 15 кг хліба, крім овочів та фруктів, вони мали право на сад, город, рогату худобу, одержуючи для неї корм, гарячу їжу для колгоспників керівництво привозить просто в поле. Для переконання, що жодних труднощів із харчами немає, колгоспники демонстрували «переповнені зерном комори». А на завершення «щасливі українці» подарували французам українські вишивані сорочки та рушники, які, очевидно, мали символізувати, що колгоспники ситі не лише хлібом, але й багаті духовно завдяки своїм національним традиціям. В результаті спецслужба у звітах задоволено констатувала, що пан Ерріо висловлював захоплення побаченим на урочистих прийомах і вносив відповідні нотатки до свого записника. Французькі журналісти відправили у свої редакції репортажі, під якими цілком могли підписатися й самі чекісти.

Одна з фотографій Миколи Боканя, яка стала підставою для звинувачень в антирадянській пропаганді

Жорстка інформаційна блокада довкола страшного голоду тривала й після його завершення. Тепер її головною метою стало приховати величезні масштаби злочину. Різке зменшення кількості населення у той час було помітне усім. Колгоспник Микола Рева у своєму листі до Йосипа Сталіна, яким він наївно хотів відкрити очі «вождю народів» на голод, розповідає, що в 1941 році до школи мали йти лише троє першокласників. Це зменшення не могла не відзначити статистика. Тому призначений на січень 1937 року перепис населення жорстко контролювався НКВД. Незважаючи на це, результати перепису не влаштовували комуністів: відображені втрати населення все одно були надто великими. Тому дані спочатку засекретили, а згодом значну частину знищили. Потому ліквідували й виконавців перепису – їх звинуватили у змові і шкідницькій антирадянській діяльності.

У 1941 році в Києві знищено тисячі справ Наркомату охорони здоров’я з початку 1930-х років, які, очевидно, могли містити інформацію про голод. Не повинно було залишитися жодного документального матеріалу з інформацією про трагедію. В результаті сьогодні вціліли майже виключно секретні документи – радянська влада вважала свої грифи таємності надійною гарантією недоступності інформації, тому й не нищила їх.

Лист колгоспника М. Реви до Сталіна

Пам’ять про Голодомор мала бути стерта не тільки з офіційних паперів, але й із пам’яті свідків трагедії. Тому чекісти жорстоко переслідували усіх, хто намагався утримати цю пам’ять чи, тим паче, передати її комусь. Доля Олександри Радченко, засудженої за ведення щоденника, була правилом, а не винятком. За згадуваний вище лист колгоспник Микола Рева отримав шість років ув’язнення. Його справа в Архіві СБУ далеко не єдина – протягом 1930–1940-х років людей засуджували до кримінальної відповідальності за будь-яку згадку про Голодомор, усну чи письмову. У справах таких «наклепників» знаходимо «докази злочину»: листи, зокрема адресовані Сталіну, вірші чи щоденникові записи. Доказом антирадянської агітації стали виявлені у жителя Батурина Миколи Боканя фотографії, одна з яких, датована 3 квітня 1933 року, містить промовистий напис «300 днів без шматка хліба».

Чекісти були впевнені, що пам’ять про Голодомор, стерта з документів та спогадів свідків, зникла назавжди. І один із наймасштабніших злочинів в історії людства – геноцид проти українців – надійно захований. Проте тисячі українців, що пережили трагедію, опинилися поза межами досяжності радянської безпеки. Вони отримали можливість розказати світові правду, а тому стали небезпечними для комуністичного режиму. У 1980-і, через багато років після вчинення злочину, чекісти розпочали проти них інформаційну війну, яку цілком програли.