Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 18

Друга світова війна, представлена як Велика Вітчизняна, стала наріжним міфом СРСР. Міфом, що мав націєтворче завдання – послужити основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу. Його складовими були тези про масовий патріотизм і жертовність в ім’я радянської Батьківщини, небачена мобілізація всіх «радянських» людей у боротьбі зі страшною загрозою, месіанський похід на Захід з метою визволення Європи.

Останнім потужним акордом міфу була Велика Перемога, яка підтверджувала правильність обраного радянським керівництвом курсу, могутність та нездоланність комуністичної влади. Цей великий радянський міф, наче мозаїка, складали безліч маленьких, які розповідали про подвиги солдатів Червоної армії та радянських підпільників у кожній місцевості, охопленій війною.

Його елементами були історії про героїчні вчинки лікарів, учителів, простих працівників заводів і, звичайно, дітей. Грубенький томик під назвою «Діти-герої» – обов’язковий атрибут кожної дитячої бібліотеки, який мав сприяти не лише підвищенню освіченості молодого покоління, але й формуванню радянської ідентичності. Звісно, не могли залишатися поза межами всенародного подвигу і народні улюбленці-спортсмени. Особливо – зважаючи на загальне захоплення цим видом спорту – футболісти.

Персонажами чергової пропагандистської story стали реальні особи – спортсмени, які після відступу радянської влади залишилися в Києві, працювали на місцевому хлібзаводі, грали у футбол у складі новоствореної команди «Старт», перемагали на полі німців та угорців. Згодом частина з них потрапила до концтаборів, а деякі були розстріляні. Справді трагічна історія з життя окупованої німцями України.

Але радянським пропагандистам вона видалася надто невиразною, тому її дещо підмонтували, у результаті події, розділені в часі (перемога над німецькою командою, арешт та розстріл футболістів), об’єднали і вишикували у стрункий сюжет, названий «матчем смерті». Його центральною драматичною основою стала принципова відмова футболістів програти матч, після чого їх нібито розстріляли.

Міф став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Сєверова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років. Уже незабаром його посилено офіційною позицією – у 1965 році до 20-ї річниці перемоги футболістів нагороджено державними медалями «За відвагу» та «За бойові заслуги».

Тож тепер сумніватися, що «матч смерті» був (попри те, що ще жили свідки та учасники цих подій), ставало небезпечно, адже це суперечило «лінії партії». Утім, за ширмою пропагандистської патетики каґебісти попереджали про небезпеку роздування легенди, зіпертої на такі непевні факти. Напередодні відкриття пам’ятника в Києві старший оперуповноважений КҐБ майор Удін у листі до свого шефа Віталія Федорчука акцентував увагу на далеко не геройському боці справи.

«Цілком очевидно, – писав він, – що футболісти залишилися проживати на окупованій території, не намагаючись відійти з частинами Червоної армії, у лавах якої їхня присутність була дуже необхідна у важкий для Батьківщини час. Згодом вони підтримали ініціативу зрадників Батьківщини з представників міської управи, які за підтримки окупаційної влади створили із залишених у Києві спортсменів клуб майстрів спорту, а з футболістів команду міста, до якої увійшли гравці команд-майстрів «Динамо» і «Локомотива».

Футбольні матчі між українськими та німецькими командами періодично відбувалися в окупованому Києві. Афіші з таких зустрічей

Ця команда неодноразово зустрічалася в товариських матчах із футбольними командами вермахту та угорських військових частин, дислокованих у Києві. Всі учасники збірної команди були працевлаштовані (на хлібзаводі № 1 і ковбасній фабриці). З часом, освоївшись із обстановкою, вони зорганізували викрадення продуктів, а згодом, опрацювавши маршрути їх розвезення по місту, обумовили зустрічі один з одним, щоб ними взаємно обмінюватися. Ця обставина, а можливо, й те, що окупантам набридла футбольна забава, призвела до того, що всі футболісти виявилися запротореними в табір військовополонених. Як засвідчили розслідування, причина розстрілу футболістів у таборі військовополонених мала не політичний, а випадковий характер. Свідки розповіли, що за провину одного з військовополонених (цей військовополонений каменем убив службового собаку) окупанти вишикували весь особовий склад табору і розстріляли кожного п’ятого».

Та зупинити розкручений пропагандистський маховик уже було неможливо. Тому 19 червня 1971 року на київському стадіоні «Динамо» урочисто, за участю керівників держави, відкрито пам’ятник футболістам.

«Виступає Макар Гончаренко, – читаємо в радянській газеті за цей день, – один із учасників знаменитого матчу смерті, зіграного динамівцями Києва в 1942 році. Він розповідає про останню гру своїх товаришів. За всю столітню історію футболу в ньому не було більш трагічної сторінки, ніж ця, – говорить Андрій Біба, – і ми, молоді динамівці, ніколи не забудемо, що був день, коли футбольне поле стало фронтовим окопом».

Німецька та українська команди після матчу, згодом названого пропагандою «матчем смерті», 9 серпня 1942 р.

Інформаційний галас у 1974 році досяг Німеччини, де прокуратурою міста Гамбург було порушено кримінальну справу за фактом імовірного вбивства футболістів. Ретельне німецьке розслідування тривало понад 30 років. Урешті 18 лютого 2005 року опубліковано висновок у справі, підготовлений прокурором Йогеном Кульманном. У ньому читаємо: «Поширювана протягом багатьох років у колишньому Радянському Союзі версія про те, що причиною розстрілів чотирьох гравців була перемога в матчі проти німецьких окупантів 9 серпня 1942 року, є очевидною вигадкою. Матч, який відбувся 9 серпня 1942 року, як і декілька попередніх матчів, а також матч, який відбувся ще й 16 серпня 1942 року, проходив у дружній атмосфері. Після закінчення гри була зроблена фотографія двох спортивних команд – німецьких військовослужбовців і радянських гравців… Не встановлено жодного зв’язку між грою футбольних команд, що відбулася 9 серпня 1942 року, та розстрілом трьох гравців у Сирецькому таборі».

На момент публікації висновку офіційна радянська версія подій уже давно розсипалася і в Україні. На початку 1990-х з’явилося чимало публікацій, які проливали світло на те, що насправді сталося з київськими футболістами. У 2006 році дослідник та колишній заступник голови СБУ Володимир Пристайко опублікував книгу «Чи був матч смерті?», де вперше надруковано документи слідства, проведеного радянськими органами безпеки.

Здавалося б, міф остаточно зник разом із тоталітарною державою, яка його породила. Та несподівано у 2012 році про «матч смерті» заговорили знову. Видовищним та дорогим фільмом, знятим російськими кінематографістами, хочуть відродити стару радянську легенду. Для чого? Відповідь легко знайти в російських ЗМІ.

«Цей фільм, – читаємо в одному з повідомлень про кінострічку, – має патріотичну мету, завдання якої – відродити патріотизм у тій же Україні, особливо Західній, де наростають антиросійські настрої, показати, що націоналізм і нехтування радянською історією – це не лише блюзнірська, але й аморальна поведінка».

То ж що, усе вертається «на круги своя» – відроджений міф про «матч смерті» знову стає елементом великого міфу, а той, у свою чергу, основою відродження «великого і могутнього»?