Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 16

Після появи книги Віктора Суворова «Криголам» наприкінці 1980-х досі не вщухають дискусії щодо того, чи готував Сталін напад на Німеччину в 1941 році.

За цей час накопичилося чимало аргументів за і проти цієї версії, але суперечка залишається невирішеною передусім через брак документів. Натомість маємо велику кількість документів стосовно іншого радянського наступу на захід, який відбувся двома роками раніше – у 1939-му. Внаслідок цих дій до СРСР були приєднані західноукраїнські та західнобілоруські терени.

До цього наступу радянське керівництво, безперечно, готувалося, здійснювало підготовчі заходи ідейно-пропагандистського характеру (через рекламу визволення єдинокровних братів українців та білорусів) та безпосереднього практичного (розгортання військових з’єднань, підготовка НКВД до репресій проти осіб, які могли становити загрозу новій владі).

Попри це, документи свідчать: операція, яка розпочалася 17 вересня 1939 року, була не підготовлена. І хоча поляки фактично не чинили спротиву, Червона армія просувалася на захід дуже повільно, борючись насамперед проти власної неорганізованості та нею ж спровокованого хаосу.

Першим великим містом, до якого підійшла «доблесна армія-визволителька», був Тернопіль. Радянські солдати з’явилися тут тільки ввечері 17 вересня, проїхавши від колишнього радянсько-польського кордону лише 46 кілометрів.

Повільна швидкість пересування була зумовлена безладом на дорогах. «Дорога забита частинами війська, – повідомляв у Москву нарком внутрішніх справ УРСР Іван Сєров, – часто створювалися пробки, що надовго затримували рух».

До кінця наступного дня оперативна група НКВД встигла захопити найважливіші урядові приміщення в місті, почала збирати зброю та розбиратися з кількома тисячами заарештованих.

Тим часом червоноармійці, захопившись роллю визволителів, у першу чергу розбили місцеві тюрми і звільнили в’язнів, чим додали роботи енкаведистам, які змушені були наново їх виловлювати.

На кінець 18 вересня чекісти звітували, що «частину колишніх в’язнів, зокрема кримінальних, вдалося затримати і повернути назад». Очевидно, інша частина кримінальників залишилася на волі й посилювала безлад.

Головним завданням НКВД було сприяти закріпленню радянської влади та забезпечити швидкий перехід армії через місто далі на захід, до Львова. А це було дуже непросто. «Армійського командування в місті немає, – жалілися чекісти, – тому спостерігається безлад: частини не знають, де розміщені їхні штаби. Призначений комендантом міста майор Вервицький не має у своєму розпорядженні жодної особи. Тому питаннями охорони і конвоювання полонених доводиться опікуватися нам, хоча це справа армії, зокрема коменданта гарнізону».

Червоноармійці біля трофейної польської зброї. Львів, вересень 1939 р.

Брак зв’язку та загальної координації призвів до того, що в першу ж ніч дві роти прикордонників, які прийшли в Тернопіль, потрапили під обстріл… вояків Червоної армії. У результаті двоє були поранені. «За ніч, – читаємо у звіті, – стрілянина відновлювалася декілька разів, причому перший спалах тривав близько години».

Наступного дня, 19 вересня, армія врешті залишила місто, але сюди досі не підтяглися представники нової влади. «Партійно-радянський актив ще не прибув, – повідомляли чекісти. – Газета не випускається, агітація не ведеться, а нам ніколи цим займатися».

Чекістам справді було ніколи займатися пропагандою, адже вони мали провести термінову чистку «суспільно небезпечних елементів» та завербувати агентуру для закріплення в терені. Невдовзі вони доповідали про успіхи – лише в Тернополі почали роботу 32 агенти та 141 інформатор. Однак уже через півтора місяця керівництво НКВД змушене було визнати, що «агентурно-інформаційна мережа, як правило, вербувалася з випадкових неперевірених елементів».

Тим часом радянський «бліцкриг» 22 вересня 1939 року (подолавши трохи більше 150 кілометрів за п’ять днів!) нарешті досягнув Львова – найбільшого міста Західної України. Перед тим відбулася зустріч із командиром польського корпусу генералом Лянгером, на якій були прийняті умови здачі міста Червоній армії.

Польське військо мало залишити Львів до 14:00, військові склади передавалися радянському командуванню, госпіталі з пораненими залишалися на місці, а офіцерському складу гарантувалася особиста свобода. «Я висловився проти останнього пункту, стосовно особистої свободи, – писав керівник НКВД УРСР Іван Сєров своєму шефові Берії, – на це комбриг Курочкін, який представляв червоне командування, відповів, що він може порвати цей документ у будь-який момент». Отакий справжній офіцер, вірний своєму слову!

Радянські пропагандистські плакати з вересня 1939 р.

Натомість польський командир свого слова дотримав і розпочав здачу міста. Аби не виникло непорозумінь, Лянгер наказав розклеїти оголошення, що Львів передано Червоній армії.

Проте уникнути безладу не вдалося й тут: «Військові частини, очевидно, не попереджені про те, щоб не відкривати вогню, відразу відкрили рушничний та кулеметний вогонь. Почалася паніка на головній вулиці. Всі бійці Червоної армії стріляють, але більшість не бачать цілі. Багато стріляють по вікнах будинків. Не попадаючи у вікна, кулі піднімають пилюку, а інший вояк сприймає цю пилюку за дим пострілу й відкриває вогонь. Командування взагалі не керувало стріляниною. Хто хотів, той і стріляв, цілей стрілянини не було».

У результаті постраждали випадкові люди, були загиблі, зокрема журналіст газети «Комуніст», який приїхав висвітлювати «торжество історичної справедливості».

«Налякані такою стріляниною вояки і командири, – доповідав Сєров, – далі пересувалися по Львову з оголеною зброєю. Все це справляло враження розгубленості й відсутності керівництва з боку командного і політичного складу».

Радянські пропагандистські плакати з вересня 1939 р.

Окрім дезорієнтованих червоноармійців, столицею Галичини в той час розгулювали й вояки німецької армії. «Німці, – обурено інформував начальство Сєров, – щоденно роз’їжджають по Львову під різними приводами: повернути полонених, броньовик, підбиту гармату, довідку про біженців. Наше командування не звертає належної уваги на такі візити». Переймаючись своїм облаштуванням у місті, солдати також не пильнували залишених військових складів, які грабувало цивільне населення.

Незабаром до Львова під’їхало високе начальство – командувач Українського фронту Семен Тимошенко та секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов. Перший із гостей зажадав перемістити танкову бригаду на західну околицю міста, на що отримав від підлеглих відповідь, що «зі 160 танків на ходу лише 40, оскільки інші відстали в дорозі».

Партійного ж боса роздратувала «бездіяльність» НКВД: «Яка це робота? – кричав Хрущов. – Жодного розстріляного!» На це він отримав заспокійливу відповідь чекіста: «У Золочеві розстріляли 12 осіб, а без справи не стріляємо».

Але таки стріляли – і не лише чекісти, але й червоноармійці. Безлад, який постійно супроводжував військо, що сунуло на захід до річки Сян (тодішнього кордону з німцями), створював передумови для злочинів. Про один із них за участю політрука ескадрону 28-го кавалерійського полку Бердникова доповіли самому Берії.

Отож, 2 жовтня 1939 року політрук виїхав до містечка Кам’янка колишнього Люблінського воєводства у фільварок Павла Буречика. Увірвавшись до будинку, Бердников розстріляв господаря та ще п’ятьох членів його сім’ї, намагався перед смертю зґвалтувати його дружину.

«Оскільки територію найближчим часом мали захопити німці, – повідомляли чекісти, – трупи були терміново закопані, тому встановити, чи була жінка зґвалтована, тепер неможливо». 10 жовтня правопорушника затримали і розстріляли.

Проте цим покаранням злочинів не спинили. Більше того, влада, яка карала й нібито встановлювала справедливість, насправді таким чином лише відстоювала свою монополію на злочини. «Кількість заарештованих оперативно-чекістськими групами по західних областях України станом на 1 жовтня включно становить 3 914 осіб», – доповідав незабаром НКВД. І це був лише початок: протягом наступних місяців під жорна репресій потраплять ще сотні тисяч, депортованих та вбитих.