Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 6

У липні 1921 року з Відня до Львова прибув Євген Коновалець. Це відбулося незабаром після розгрому УВО в Києві. Можливо, саме ця подія стала причиною того, що колишній командир корпусу Січових стрільців переїхав до столиці Галичини.

Утім, Коновалець і далі не полишав спроб розбудувати підпілля на Наддніпрянщині. Так, восени 1921 року для відродження місцевої мережі сюди відправлено емісара УВО полковника Івана Рогульського. Тим часом у Галичині вже діяла організація, створена соратниками Коновальця Ярославом Чижем, Василем Кучабським та Михайлом Матчаком.

Головною метою підпільників була боротьба проти польських окупаційних структур краю. Після поразки українців у польсько-українській війні 1918–1919 років остаточне вирішення долі Галичини на міжнародному рівні відкладалося на майбутнє. Тому завершення фронтових дій не принесло миру на цю землю – кожна зі сторін конфлікту далі намагалася утвердити власне право на територію.

Полякам це давалося легше – вони спиралися на державний апарат, силові структури та міжнародне визнання їхньої країни. Українці Галичини могли лише чинити підпільний спротив та спробувати змінити ситуацію на міжнародному рівні активною дипломатичною діяльністю уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Тому співпраця між керівництвом ЗУНР, яке перебувало на еміграції, та командуванням УВО, що розбудовувала структуру безпосередньо в Галичині, була закономірною та взаємовигідною. Однак вона суперечила ідейно-політичним переконанням Євгена Коновальця.

Він і надалі вважав: метою має бути створення незалежної соборної України, а не лише її західної частини. Крім того, сама особа колишнього командира Січових стрільців, якого вважали «петлюрівцем», викликала несприйняття в багатьох галицьких політиків, що засуджували союз Петлюри з Пілсудським.

Тому перші кілька місяців у Львові Коновалець перебував поза політичними процесами і не мав впливу на мережу УВО. Тут саме готувався перший гучний теракт підпільників проти керівника польської держави Юзефа Пілсудського. Замах 26 вересня 1921 року у Львові був невдалим: польський очільник не постраждав, а виконавця атентату Степана Федака затримала поліція. Згодом почалися арешти інших членів УВО, і лідери українського підпілля опинилися за ґратами.

Полковник Євген Коновалець, командант УВО, засновник ОУН

Замість того, щоб поставити крапку на існуванні організації, цей провал фактично посприяв її становленню. «Арешт Федака і виявлення сітки змовників на якийсь час паралізувало діяльність УВО, – читаємо в документі польської поліції з 1935 року. – Одночасно на чолі конспіративного руху став новоприбулий до краю полковник Євген Коновалець, колишній командувач Січових стрільців на Україні. Коновалець, попри нехіть Петрушевича, зміг швидко здобути довіру колишніх військовиків Галицької армії і завдяки одруженню з дочкою адвоката Федака отримати доступ до політичних кіл. Підвищений до посади головного команданта УВО, Коновалець перетворив Організацію за зразком військових формацій з одноосібним ієрархічним керівництвом округ і відділів».

Про визначальну роль свого колишнього командира у становленні УВО розповідав НКВД на слідстві Михайло Курах, старшина корпусу Січових стрільців: «Після приїзду Коновальця до міста Львова розпочалася підготовка до створення єдиної націоналістичної організації, яка мала би об’єднати націоналістичні кадри, формації колишніх Січових стрільців, Галицької армії, есерів, радикалів та інших, організувати роботу націоналістичних збройних сил і перекидання їх на Радянську Україну з таким розрахунком, що на території України вдасться на момент перекидання збройних сил підняти повстання. Таку організацію Коновалець створив, і вона отримала назву – Українська військова організація (УВО)». Отже, саме Євген Коновалець наприкінці 1921 року завершив формування єдиної структури з різних підпільних військових груп.

Це сталося дуже вчасно, адже невдача Другого зимового походу в листопаді 1921 року означала завершення цілого етапу визвольного руху, який починався обнадійливої весни 1917 року. Новий період передбачав інші форми боротьби, і саме Коновалець став одним із небагатьох політиків, котрий це зрозумів та зумів відгукнутися на новий виклик часу. Тому й вийшов на провідну роль в українському визвольному русі 1920–1930-х років.

Засновники ОУН. Конгрес українських націоналістів. Відень, 1929 р. Зліва направо: перший ряд – Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул; другий ряд – Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський; третій ряд – Юрій Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарновський, Олександр Згорлякевич

Восени 1922 року УВО організувала масштабну саботажну акцію, щоб продемонструвати нездатність поляків контролювати окуповані території. Дії підпільників отримали серйозний міжнародний резонанс – світові медіа писали про західноукраїнські терени як про «східноєвропейську Ірландію». І справді, боротьба ірландців, їхня перемога в повстанській війні з англійцями і відновлення незалежності надихали українських підпільників. Проте їм судилося інше – тривале, здавалося б, безперспективне протистояння, у якому вони могли зіпертися лише на власні сили.

Наслідком придушення саботажної акції стали масові арешти українських підпільників. Керівник УВО уник затримання, але змушений був залишити Львів. Наступного року українці зазнали ще одного удару – окупацію західноукраїнських земель Польщею визнали на міжнародному рівні. Але УВО продовжувала боротьбу.

Оскільки на початку основу організації становили військовики, які не особливо розбиралися в політичних ідеологіях та програмах, вона фактично не мала власної ідейної платформи й об’єднувала людей різних політичних орієнтацій. Бажання боротися за незалежну Україну вважалося достатнім критерієм для означення «свого».

Саме молодь поступово стала не лише основою членства ОУН, але й перебрала на себе керівництво організацією. Група членів ОУН, 1930-і рр.

Але в той час український національний рух уже був достатньо політизований, представлений різними політичними партіями та течіями. Процес цей не оминув і УВО. Частина підпільників підтримувала еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем, який головною метою бачив спротив польській окупації і вважав за можливе опертися в цій боротьбі навіть на радянську допомогу. Категоричним противником цього виступив Євген Коновалець.

Криза завершилася відходом від УВО частини підпільників на чолі з її колишнім керівником у Києві Осипом Думіним, які створили Західноукраїнську народну революційну організацію. Нова структура не особливо проявила себе і незабаром зникла з історичної арени. Натомість УВО активізувала діяльність, зокрема завдяки залученню молодих людей, що не мали військового досвіду. Роман Шухевич, Степан Бандера, Ярослав Стецько та сотні інших, що за першими визвольними змаганнями спостерігали зацікавленими дитячими очима, саме через УВО перейняли естафету боротьби.

Офіціоз ОУН «Розбудова нації», видавався з 1928 р.

Представники старшого покоління по-різному ставилися до новоприєднаних членів – «зелені», «не нюхали пороху». Тому ставка Євгена Коновальця на молодь стала вирішальною. Саме завдяки цьому наприкінці 1920-х відбулася трансформація підпільної військової організації у військово-політичну Організацію українських націоналістів, де саме молодь перебирає керівну роль. На відміну від УВО, ОУН опиралася на націоналістичну ідеологію, на базі якої почала формувати власну політичну програму. Поруч зі збройною боротьбою нова організація проводила активну інформаційну війну проти окупанта.

Програмові засади ОУН з часом еволюціонували та зазнали змін, проте незмінною залишалася теза про боротьбу за Українську самостійну соборну державу, сформульована Коновальцем ще в 1918-му. Врешті за реалізацію цієї ідеї він заплатив життям. Останньою в житті полковника була зустріч 23 травня 1938 року з «представником націоналістичного підпілля в УРСР» – агентом НКВД Павлом Судоплатовим.