Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 11

Його життя було зіткане із суперечностей. Етнічний росіянин та ідейний комуніст, який став одним із символів «українського буржуазного націоналізму».

Читаючи біографію Хвильового, важко відтворити в уяві його цілісний образ. Схоже, він був чудовим актором, який уміло надівав потрібні маски. Улюбленою була роль безтурботного й навіть безвідповідального блазня. Саме за цією маскою Хвильовий намагався заховатися в часи, коли усіх змушували грати за одним жорстоким сценарієм, написаним вождем усіх народів. Саме вона дозволяла водночас відмовлятися від власних поглядів і бодай іноді залишатися самим собою.

Проте декорації, підготовлені сценаристом, не призначалися для комедій, тому останнім актом у житті безтурботного блазня стала трагедія.

«Правильним» комуністом Микола Хвильовий був недовго, десь до середини 1920-х. Щойно його письменницький талант набрав сили, він швидко почав вибиватися з рівних лав «пролетарських письменників».

Він голосно заявив про себе в часи, коли радянська влада змушена була загравати з українцями, впроваджуючи політику «українізації». Тоді письменникам і поетам дозволялося багато такого, за що згодом та сама влада їх і розстрілювала. Та навіть на цьому доволі ліберальному фоні вона не могла не помітити сформульованого Хвильовим радикального гасла «Геть від Москви!», адже минуло зовсім небагато часу, відколи чекісти придушили визвольний рух в Україні.

Тож не дивно, що в 1926 році ще донедавна цілком лояльний комуністичний письменник потрапляє на сторінки таємного аналітичного документа ҐПУ «Про український сепаратизм». Працівники спецслужб відзначали: після придушення збройного повстанського руху на теренах України в середині 1920-х боротьба перейшла в іншу площину. «Термін культурна робота, – читаємо в документі, – прийшов на зміну гаслу збройної боротьби за незалежність, яке провалилося». У такій ситуації творчість Хвильового могла стати небезпечною зброєю проти влади.

Тоді ж, 1926 року, письменник добився ще більшого «визнання» – у листі до членів Політбюро ЦК КП(б)У його критикував сам Йосип Сталін. Микола Хвильовий зрозумів, що зайшов надто далеко, тому вирішив зробити крок назад. 4 грудня 1926 року з’являється перший, але не останній «покаянний» лист, у якому письменник разом зі своїми друзями і колегами по літературі Олесем Досвітнім та Михайлом Яловим зрікався власних політичних та ідеологічних «помилок». Через три місяці після цього з’являється ще одне «покаяння», цього разу вже особисте.

Справа-формуляр, заведена чекістами на Миколу Хвильового

Наскільки щирим був Хвильовий? Відповідь на це питання можна побачити в донедавна таємних документах чекістів, які збирали інформацію на письменника. Отже, тут маємо донесення секретних агентів, де висловлюється сумнів у щирості каяття. У перехопленому чекістами листі Хвильового до Ялового він сам пише: «Ми написали зречення? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?» Він просто грав роль, яку від нього очікували, сподіваючись таким чином уникнути небезпеки. Але чекісти його розкусили: «М. Хвильовий заявляє, що він редакційній блазень… Адже все одно ніхто не повірить, що він всерйоз писав оті безглузді дурниці. Ну а блазневі дозволено все… Наш блазень є людина нормальна, не в стані афекту, цілком свідома щодо своєї поведінки. А така людина відповідає за свої вчинки повною мірою». Це фрагмент із цікавого тексту «Нове амплуа Миколи Хвильового» невідомого автора, ймовірно, співробітника ҐПУ, який поруч із секретними донесеннями агентів підшито до справи-формуляра письменника.

Сама справа з’явилася в 1930 році, у ній почала накопичуватися інформація, яка могла би стати підставою для арешту та подальших репресій. Її поява засвідчила: Хвильовий, на думку влади, остаточно перетнув межу дозволеного і мав бути знищений – або морально, або фізично. Хоча, швидше за все, і морально, і фізично. Та починали все ж із першого.

Саме тоді, в 1930 році, у Харкові розпочався гучний процес проти Спілки визволення України, який став початком показових винищень української інтелектуальної еліти. Запідозрений у схильності до українського націоналізму, Хвильовий дістає шанс відмежуватися від своїх поглядів, публічно звинувативши в цьому гріху інших, зокрема оголошеного лідером СВУ Сергія Єфремова. І він це робить. Проте знову доходить у цих звинуваченнях до межі фарсу, заявляючи: судити слід не лише «єфремовщину», але й «хвильовизм», якого він успішно зрікся.

За таку заповзятість у боротьбі з «контрреволюцією» Хвильовий врешті ніби здобуває милість влади – на його захист виступив сам керівник українських комуністів Станіслав Косіор.

Проте так само, як нещирими були покаяння, фальшивим виявилося і прощення.

Чекісти продовжували накопичувати інформацію про Миколу Хвильового, якого щільно обсадили агентами. Сексоти, приховані під оперативними псевдонімами «Літератор», «Донбасівець», «Юнак» та інші, уважно стежать за ним удома і на роботі, записують його висловлювання у своїх донесеннях, фіксуючи необхідний чекістам компромат. З 1931-го справа-формуляр поповнюється новим видом документів – витягами зі свідчень заарештованих представників української інтелігенції. Слова уже визнаних «ворогами народу» стають неспростовними звинуваченнями у причетності до антирадянських злочинів.

Тож кільце оточення довкола письменника ставало з кожним днем щільнішим, і пастка ось-ось мала закритися. Чергове каяття колишнього літературного бунтівника у 1931 році лише на короткий час відтягнуло останній вирішальний момент. Хвильовий розумів, що блазнювання його вже не врятує. Воно ставало тим паче недоречним в умовах, коли довкола почала розгортатися справжня, а не театральна трагедія. Під косу репресій потрапляло дедалі більше людей, котрі ще нещодавно творили основу культурного та політичного життя суспільства. Врешті в 1932 році розпочалося розгортання ще однієї страшної операції, яка мала забрати життя мільйонів людей, – Голодомору.

Якби Хвильовий бажав не помічати того, що робиться довкола, можливо, йому це вдалося б: адже його, жителя столиці, представника привілейованої комуністичної верстви, голод не зачіпав. Проте письменник не хотів ховатися від правди – навпаки, у квітні 1933 року поїхав селами Харківщини. Побачене переконало: голод зумисно організований владою. Тією самою владою, за яку він боровся в 1919-му, до послуг якої став у 1930-му.

Остаточний злам настав, коли Хвильовий дізнався про арешт 12 травня 1933 року Михайла Ялового, свого колеги і товариша, з яким вони спільно кидали виклик системі, що лише народжувалася, а згодом так само дружно «каялися».

Наступного дня, 13 травня, до Хвильового прийшли його друзі – письменники Микола Куліш та Олесь Досвітній. Усі троє розуміли: вже дуже скоро чекісти прийдуть за ними. Вони не помилялися. Олесю Досвітньому залишилося бути на волі менше шести місяців, а жити – менше року. Миколі Кулішу трохи більше: на волі – півтора року, серед живих – чотири з половиною. Обидва, зламані чекістами, визнали себе винними у всіх безглуздих звинуваченнях.

Уникнути ще одного каяття та арешту зумів тільки господар квартири. На момент зустрічі із друзями в сусідній кімнаті на нього чекав револьвер та вже написана записка: «Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя – ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм!» Під час розмови Хвильовий встав і вийшов до сусідньої кімнати, а за мить звідти пролунав постріл…

Похорон Миколи Хвильового. Харків, 14 травня 1933 р.

P. S. Справа-формуляр на письменника Миколу Хвильового збереглася в Архіві СБУ, переживши війну й неодноразові знищення документів. У 2009 році її підготував до друку і опублікував у книзі «Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий» відомий український історик Юрій Шаповал.