Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 12

Уночі 12 травня 1933 року «чорний ворон» зупинився поблизу великого шестиповерхового п’ятипід’їзного будинку за адресою: вулиця Червоних письменників, 5 у Харкові. Чоловіки в чорних шкірянках піднялися на третій поверх, гучно загримали у двері квартири під тридцятим номером.

Розмова була коротка, і господаря помешкання, письменника Михайла Ялового, гості забрали із собою. Згодом схожі нічні сцени в цьому будинку повторюватися настільки часто, що мешканці тишком називали його між собою ДПЗ (від рос. «дом предварительного заключения» – будинок попереднього ув’язнення), а чекісти відверто глузували, що для економії пального достатньо було б встановити на всіх вікнах та дверях будинку ґрати і нікого нікуди не вивозити.

«Дом предварительного заключения», він же будинок «Слово». Харків, вул. Червоних письменників, 5 (тепер – вул. Культури, 9)

Будинок на той час був ще зовсім новий, його почали заселяти лише в 1930 році. Мешканцями елітного житла були вибрані люди – найкращі українські радянські письменники. Шестиповерхова споруда, збудована у формі літери «С», і називалася будинком «Слова». У 1933-му, коли від голоду вже конало українське село, почався справжній розгром харківського «Слова» й українського слова загалом.

Михайло Яловий, очевидно, не очікував арешту і не розумів, чому за ним прийшли. Чекісти, схоже, не поспішали пояснювати причини затримання, залишаючи письменнику можливість самому зрозуміти їх. Думка, що сталася «помилка», швидко минула, адже її протягом кількох днів ніхто не збирався виправляти.

Письменник Михайло Яловий, мешканець квартири № 30. Саме з його арешту 12 травня 1933 р. розпочався розгром «Слова»

На третій день ув’язнення Яловий у написаній тоді автобіографії починає дошукуватися причини арешту. Розлогий багатосторінковий текст професійного майстра пера є, по суті, спробою критичного самоаналізу. Письменник детально розповідає про своє минуле, акцентуючи на заслугах перед комуністичною владою. Головним гріхом вважає участь у партії боротьбистів. Це група активістів Української партії соціалістів-революціонерів, яка відкололася від материнської організації і почала швидко дрейфувати в бік більшовиків. Врешті її члени влилися до лав КП(б)У. І попри те, що Яловий був одним із прихильників злиття з більшовиками, саме своє боротьбистське минуле він спочатку вважав причиною арешту. Тож, ніби докопавшись до головного, спробував використати вживаний уже ним метод каяття заради спасіння.

Вперше Яловий каявся за «ухили» у творчості ще в 1926-му. Тоді спрацювало – він не лише уник репресій, але й зміг продовжити свою літературну роботу. У 1930 році під час процесу СВУ літератор виконав свій обов’язок лояльності супроти влади, затаврувавши засуджених як ганебних зрадників. Тож і тепер, вважав він, можливо, досить буде щиро розкаятися в політичній незрілості в молоді роки.

Узявши на озброєння весь літературний талант, Михайло Яловий писав про свої «гріхи»: «Моя поведінка теж у цей час була віддзеркаленням відроджених старих боротьбистських настроїв, котрі, очевидно, не знайшли в мені самому достатньо большевицького опору. Щоб стати до мозку кісток і до сироватки партійним у більшовицькій партії, для цього потрібно всередині себе психічно розстріляти все своє небільшовицьке минуле, точніше впливи цього минулого на найпотаємніші куточки теперішнього».

Письменник Олесь Досвітній, мешканець квартири № 31, заарештований 19 грудня 1933 р.

Він далі наполегливо шукає причин арешту, переповідаючи про різноманітні зустрічі чи контакти, навіть розмови на пиятиках, які могли бути потрактовані чекістами як ворожі. Коли читаєш ці рядки, складається враження, що в’язень хоче виправдати не себе, а тих, хто його затримав, тому так наполегливо шукає підстав їхнього вчинку. Розповідаючи про давні контакти зі знайомим, який згодом був заарештований, Яловий пише: «Якщо припустити, що його участь у контрреволюційній організації – факт, стає, безумовно, зрозумілим і, так би мовити, неминучим, мій об’єктивний зв’язок із такою організацію, попри відсутність у мене суб’єктивної волі й бажання як у думках, так і в діях це робити». Ось така жахлива, самовбивча логіка.

Урешті письменник сам формулює звинувачення проти себе, головне з яких – недостатнє засудження свого минулого: «Я повинен погодитися, що вона [поведінка – В. В.] має в собі достатньо підстав, щоб кваліфікувати її як контрреволюційну, хоч і сформувалася вона не внаслідок моїх зловмисних антирадянських дій, а внаслідок недостатньої чесності моєї партійної поведінки, точніше – недостатньої її партійності, яка, у свою чергу, є впливом дрібнобуржуазних пережитків політичного минулого». Михайло Яловий заявляє, що визнає вину і готовий спокутувати її, нагадуючи поруч із тим слідчим, що може бути корисним для радянської влади, адже «моя журналістсько-літературна діяльність майже вся від початку до кінця просякнута боротьбою проти українського націоналізму, проти петлюрівщини».

Але «органам» не потрібні були такі зізнання та каяття, адже ніхто не збирався його прощати. Для них арешт Ялового був лише початком масштабної операції проти українських письменників. Вони шукали значно страшніших злочинів, платою за які мала бути смерть. Утім, чекісти нічого не шукали – вони вже знали, у чому має зізнатися затриманий. Решта – питання тільки їхньої наполегливості та часу.

Гуморист Остап Вишня, мешканець квартири № 22, заарештований 25 грудня 1933 р.

Один із наступних документів у справі Ялового має назву «Моя практична контрреволюційна робота». Тобто вже йшлося не про помилки, а про зумисну ворожу діяльність. Письменник змушений «зізнатися» в участі в контрреволюційній організації, приписує їй ідеологічну диверсію та шкідливий вплив на радянську культуру. Але він знову не вгадав бажання чекістів, їх цікавило інше – не ідеологічна диверсія, а терор і повстанська боротьба. Навіть зрозумівши, яких жахливих «зізнань» від нього хочуть, Яловий ще деякий час опирався слідчим: «Стосовно повстанської роботи боротьбистського підпілля або націоналістичного блоку в цілому – нічого про це не знав і не знаю».

Але наприкінці липня його остаточно зламали. Наступні свідчення у справі за стилем навіть близько не нагадують розлогий текст письменника, якими вона відкривається. Суха, лаконічна мова, слів небагато, але всі вони вбивчі. Вбивчі у прямому значенні цього слова, адже принесли смерть багатьом людям, яких вони зачепили.

На допиті 28 липня 1933 року Михайло Яловий серед учасників контрреволюційної організації називає своїх колег – покійного на той момент М. Хвильового та інших, яким живими чи вільними залишилося бути небагато часу: О. Досвітнього, М. Куліша, Г. Епіка, М. Йогансена, О. Вишню.

До завдань структури, окрім ідеологічної диверсії, тепер додавалося створення повстанських сил. Підготовка до повстання тривала від липня 1932 року. «Повстанські сили по ваплітянській [від ВАПЛІТЕ – літературного об’єднання, до якого входив і Михайло Яловий – В. В.] лінії охоплюють близько 15 районів на Харківщині, Полтавщині, Херсонщині, Чернігівщині, – повідомляв письменник, – із середньою чисельністю повстанських загонів від 10 до 15 душ. Забезпеченість зброєю й хімзасобами удвічі більша, ніж сама чисельність повстанських кадрів». Повстанські групи мали потенціал до три- чи чотирикратного збільшення. Письменники Остап Вишня, Олесь Досвітній та Петро Панч відповідали за озброєння. Але з цим проблем не повинно було бути, адже вони мали підтримку закордонної Української військової організації (якої насправді на той час уже не існувало) і навіть німців. Планувалися замахи на партійних керівників Постишева та Балицького, захоплення членами ВАПЛІТЕ харківської електричної та телефонної станцій, авіазаводу. Остання нарада заколотників відбулася у квартирі Миколи Хвильового 6 травня, за шість днів до арешту Ялового і за тиждень до самогубства Хвильового.

Письменник Григорій Епік, мешканець квартири № 7, заарештований 5 грудня 1934 р.

Ці неймовірні свідчення письменника, який ніколи не працював у жанрі фантастики, аніскільки не здивували чекістів, адже авторами «зізнань» були саме вони. Тож після того, як Михайло Яловий їх озвучив, роль була виконана. 29 вересня 1933 року судова трійка ҐПУ засудила Ялового до 10 років ув’язнення.

Навіть у таборі Михайло Яловий не хотів зрозуміти, що для чекістів він уже лише «використаний матеріал». Тому 20 лютого 1935 року він написав листа до Верховної колегії НКВД у Свірських таборах, у якому дякував партії за збережене життя, а також звертав увагу на те, що його неправильно використовують. Він змушений важко фізично працювати на лісозаготівлі, хоча є хворим і фізично слабким і значно краще міг би прислужитися владі за своїм головним фахом: «Зрозуміло, що основним полем діяльності, на якому я бачив можливість показати й проявити свій рішучий розрив із ганебним минулим, мали би бути моя літературно-художня діяльність, написання творів або ж твору, який би переконливо дискредитував моє власне минуле й минуле моєї суспільно-політичної формації у сфері зростаючого й міцніючого соціалістичного будівництва».

Проте комуністичній владі не потрібен був ані його письменницький талант, ані, зрештою, він сам. Тому 3 листопада 1937 року Михайла Ялового розстріляли, а разом з ним багатьох із тих, кого він називав у своїх страшних фантазіях, оформлених як свідчення…

Письменник Валер’ян Підмогильний, мешканець квартири № 19, заарештований 8 грудня 1934 р.

Після пострілу, який пролунав зранку 13 травня 1933 року в одній із кімнат квартири № 9 у будинку «Слово», туди вбігли Юлія, дружина господаря, та двоє гостей – письменники Куліш та Досвітній. Сам господар, Микола Хвильовий, лежав у калюжі крові з простреленою скронею. Поруч – записка, яка пояснювала його вчинок. Вона починалася зі слів: «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації». Слова померлого стали страшним пророцтвом, яке збувалося з фантастичною швидкістю.

Арешт та слідство були справжнім шоком для затриманих. Більшість письменників поводилася дуже типово. Спочатку – сподівання на те, що затримання випадкове, потім – заперечення будь-якої вини, відтак – пошук якоїсь маленької «вини», яка мала би пояснити арешт і дозволила б відбутися невеликим покаранням. А далі йшов злам – під тиском слідчих затримані починали наговорювати на себе та своїх колег фантастичні речі: визнавали себе та інших терористами, які готували повстання, вбивства керівників держави, захоплення важливих виробничих та оборонних об’єктів. Для зламу одного використовували свідчення іншого, зламаного раніше. Так творилася цілком вигадана, але дуже переконлива реальність, де фігурували справжні прізвища, збігалися свідчення про місця та час зустрічей, дослівно повторювалися плани дій.

Заарештований 7 грудня 1933 року письменник Володимир Гжицький теж спершу вважав причиною своїх бід роман «Чорне озеро» (1929), у якому він, за власними словами, «трохи збочив у бік націоналізму». Але чекістів не цікавили літературні «збочення» – їм потрібні були зізнання про контрреволюційну організацію. Тому вже незабаром Гжицький визнає належність до такої структури, хоча далі зовсім не здатен сформулювати ні її цілей, ні методів роботи. Очевидно, він уважав, що цього зізнання вистачить, особливо коли розкаятися. «Я щиро жалію, що допустився зради, – писав він, не розуміючи, про яку зраду говорить. – Не вчинив я реальної шкоди радвладі, але сам факт належності до контрреволюційної організації є великий злочин. Я усвідомив його до кінця і, коли мені буде дано змогу вернути до моєї любимої літератури, я докажу ділом свою щирість і корисною працею для пролетаріату я заплачу за свою ганебну зраду».

Драматург Микола Куліш, мешканець квартири № 33, заарештований 8 грудня 1934 р.

Але вже через тиждень слідства письменник почав дуже детально «пригадувати» діяльність та плани контрреволюції. «Терор, – свідчив він, – як один із методів політичної боротьби завжди висувався нашою організацією на передній край у періоди найбільшого загострення боротьби». У терористичної групи з’явилася й належна їй назва: «Українська військова організація» (УВО). Справжня структура з такою назвою існувала на Західній Україні, але на той час уже влилася в ОУН. Натомість в УРСР «діяла» особлива УВО, яка складалася з письменників-терористів і готувала замахи на керівників радянської держави.

Володимир Гжицький пережив сталінські репресії, тож у скарзі в 1955 році привідкрив правду про те, яким чином з’явилися ці сенсаційні викриття. «У період ведення слідства мені давали тільки 300 грамів хліба і тарілку супу, через що я дуже заслаб… За ніч мене піднімали разів по 10 і вели до Грушевського [слідчий ҐПУ – В. В.], який щоразу вимагав у мене зізнання… На допиті я сказав Грушевському, що Досвітній, Губенко та інші готувалися вбити Чубаря, але ці свідчення не відповідають дійсності. Вони були сфабриковані й написані самим слідчим Грушевським, а мною за його ж таки пропозицією підписані. Підписав я їх через те, що не міг витримати таких гонінь стосовно мене в період ведення слідства».

Пережив Сталіна і ще один «терорист», а насправді письменник-гуморист Остап Вишня. Він теж описав особливості чекістського слідства. Заарештований 25 грудня 1933 року, він готовий був визнати деякі помилки у своєму минулому, зокрема роботу в есерівській газеті. Проте слідчий «Бордон заявив, що в цьому мене не звинувачує. Він звинувачує мене в участі в контрреволюційній організації й підготовці замаху на Постишева. Оскільки я довго не давав потрібних свідчень, Бордон вирішив вплинути на мене фізично».

Письменник Валер’ян Поліщук, мешканець квартири № 65, заарештований наприкінці 1934 р.

Але арсенал чекістів не обмежувався грубою фізичною силою. Вони також намагалися вплинути на арештантів психологічно: «Бордон мене переконував, що мої зізнання потрібні для комуністичної партії і радянського народу». І для того, щоб проявити лояльність до влади і любов до країни, потрібно взяти на себе вину.

У результаті Остап Вишня готовий був «іти назустріч слідству»: «Я запропонував Бордону, що, якщо йому це потрібно, то можу визнати себе винним у тому, що мене завербувала німецька розвідка. Бордон заявив, що йому це ні до чого». Врешті слідчий досяг мети: «Бордон склав списки людей, яких я мав уписати у свої свідчення як учасників організації. Бордон попереджав, щоб я у своїх свідченнях не надто фантазував. Наприкінці слідства зі мною розмовляв прокурор ДПУ Крайній. Йому я також зізнався в злочинах. До зустрічі з Крайнім мене підготував Бордон, мовляв, я маю бути послідовним і підтвердити свої свідчення, що я й зробив».

Тим часом арешти тривали. У грудні 1934 року НКВД ув’язнив групу з 17 осіб, серед них відомі письменники та мешканці злощасного «Слова» Микола Куліш, Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук. Усіх, як зазвичай, звинувачено в участі в контрреволюційній організації, тепер уже не УВО, а ОУН. На кожного на той момент був великий обсяг компромату, зафіксований у «свідченнях» раніше затриманих письменників. Під час одного з допитів слідчий запитав Куліша, чи є серед його знайомих заарештовані НКВД. Відповідь вражала: «8 осіб, з якими мав близькі відносини, 9 осіб, з якими спілкувався, 23 знайомих, з якими рідко зустрічався».

Поет Майк Йогансен, мешканець квартири № 12, заарештований 18 серпня 1937 р.

Микола Куліш протягом перших десяти днів слідства вперто відкидав усі звинувачення проти себе, які зачитувалися зі справ його колег. Врешті 25 грудня зламали і його – він «визнав» свою участь у терористичній організації. «Я визнаю себе винним, – читаємо у протоколі з початку 1935 року, – і підтверджую свої свідчення. До арешту я був налаштований проти ҐПУ, але тут я дійшов інших висновків, оскільки зустрів з боку слідства добре ставлення. Я знову заявляю, що був активним учасником контрреволюційної організації, яка намагалася повалити радянську владу шляхом терору. Я не все пригадав, але спробую все відновити в пам’яті сам… Я все продумав. Мене треба було заарештувати й треба судити. Будь-яку кару прийму як правильну і заслужену. Я повинен ще глибше пізнати вчинені мною злочини, зв’язки з діяльністю інших осіб, що дотикалися до мене. Можливо, відкриються ще якісь моменти. Повторюю, мені важко згадувати».

Зламаний фізично письменник готовий був визнавати все, але йому бракувало сил для фантазій, щоб у деталях описувати власну «злочинну» діяльність. Тому в справі з’являються свідчення співкамерника Куліша – Едуарда Штайнберга. Це розлогий 12-сторінковий текст із детальним аналізом дій та ідей Миколи Куліша, який нібито з’явився внаслідок того, що співкамерник зафіксував на папері слова письменника, сказані ним після повернення з допиту. «Ні, пан Куліш ще свого контрреволюційного жала не випустив», – так патетично закінчується камерний донос.

Меморіальна таблиця на будинку «Слово» з прізвищами його мешканців

Сімнадцять обвинувачених отримали як вирок багатолітнє табірне ув’язнення – страшного рубікону 1937 року не пережив ніхто.

У 1956 році, після засудження «культу особи», їх реабілітували. У реабілітаційних документах зазначено: «Додатковим розслідуванням встановлено, що колишні працівники НКВД УРСР Пустовойтов, Проскуряков, Грушевський, Бордон та інші, які брали участь у розслідування цієї справи в 1937 році, засуджені за фальсифікацію слідчих справ і застосування незаконних методів ведення слідства».

Поет Михайло Семенко, мешканець квартири № 39, заарештований 23 жовтня 1937 р.

Генерація представників української культури, знищена в 1930-і роки, увійшла в історію під назвою «Розстріляне відродження». Однією з головних сцен цієї трагедії став сумнозвісний будинок № 5 на вулиці Червоних письменників у Харкові. Звідси «чорні ворони» вивозили Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного, Олеся Досвітнього, Майка Йогансена, Валер’яна Поліщука, Євгена Плужника, Михайла Семенка, Леся Курбаса, Володимира Гжицького, Остапа Вишню, Миколу Куліша та інших.

Загальна статистика втрат мешканців цього будинку страшна: на 62 квартири – 33 розстріляних та понад 70 репресованих. Харківський будинок «Слово» став своєрідним фокусом трагедії українського слова у ХХ столітті.

Сьогодні це звичайний житловий будинок. Про жахи, які відбувалися тут майже 80 років тому, нічого не нагадує. На встановленій у роки незалежності меморіальній табличці – список із іменами письменників. Тут вони всі разом – ті, кого вбили, ті, хто пережив табори, та ті, кого перемололи не фізично, а духовно, перетворивши у трубадурів режиму.