Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 8

Влітку – восени 1923 року на Захід починають приходити листи за підписом Юрія Тютюнника, який повідомляв товаришів на еміграції про свою активну діяльність у рамках підпільної «Вищої військової ради».

В одному з таких листів, адресованих полковнику Дзіковському, читаємо: «Зараз працюю в Україні. Працювати можна. Працюю в організації Всеукраїнська військова рада, яка ставить собі за мету об’єднання всіх українських земель в єдину Українську державу. З моменту створення Союзу Радянських Республік, в який входить Україна, багато чого змінилося в практичній політиці і повернулося на нашу користь. Писати багато вважаю зайвим, зі сказаного ви самі зрозумієте, що доцільність боротьби проти СРСР (в той же час проти України) в даний час відпала. ВВР пустила великі коріння в Україні, як у масах, так і в різних прошарках, а тому може багато що зробити. Не виключена можливість примирення з більшовиками».

Лист, очевидно, писався під диктовку чекістів, проте цілком можливо, що Тютюнник бодай частково вірив у те, що писав, адже на той момент вже практично не було можливостей проводити успішну збройну антирадянську боротьбу. З іншого боку, влада для утримання свого контролю над територією змушена була піти на серйозні поступки в економічній та національній політиці, які призвели до національного відродження в Україні.

Натомість не доводиться сумніватися в щирості його слів з іншого листа на еміграцію: «Тепер про Петлюрівщину. Тут треба діяти швидко, рішуче, твердо. Треба добити Петлюру морально». Схоже, для полоненого отамана не було гірших ворогів, ніж колишній соратник у боротьбі. Часом він ніби не помічав, як завдяки цьому засліпленню ставав інструментом чекістських провокацій.

Юрій Тютюнник у ролі отамана Тютюнника у фільмі «ПКП», 1926 р.

З приводу листа Тютюнника до генерала Удовиченка, у якому він закликає свого товариша, котрий діяв на еміграції, «раз і назавжди порвати з Петлюрівщиною», чекісти писали: «З Удовиченком наша мета така – розсварити його з Петлюрою, зіпхнути Петлюру, і тоді перетягти його на наш бік». З іншого звіту дізнаємося, що лист від ВВР за підписом Тютюнника був переданий Удовиченку через зв’язок псевдопідпільників у польському посольстві в Харкові. Таким чином чекісти «вирішили створити деяку популярність Удовиченка в очах польського уряду, створюючи враження, що наша організація (ВВР) більше симпатизує йому, а не Петлюрі».

В узагальненому документі «Огляд оперативної розробки, проведеної органами ЧК – ҐПУ у 1921–1923 роках. Вивід з-за кордону і захоплення ватажка закордонного націоналістичного центру генерала Тютюнника» чекісти із задоволенням підсумовували результати використання полоненого: «Листи Тютюнника за кордон внесли дезорганізацію в лави контрреволюції за кордоном і підірвали авторитет ватажків націоналістичних закордонних центрів… Під впливом цих листів припинили свою боротьбу проти радянської влади і повернулися з еміграції деякі відомі українські буржуазні націоналісти (Бондаренко, Очеретько, Добротворський та інші), а також склали свою зброю озброєні банди на території України, отамани яких дізналися про перехід Тютюнника на бік більшовиків».

Проте в цілому більшовицькі інтриги і просування «підпільної організації ВВР» були, напевно, не надто успішними. Тому через кілька місяців радянська влада відкрила правду про перебування Юрка Тютюнника в її руках, намагаючись надати цьому відкриттю максимального пропагандистського ефекту. Сенсаційну новину про легендарного отамана, який перейшов на радянський бік, публікували газети, що спеціально поширювалися за кордоном у середовищі українських політичних та військових діячів.

1924 року в Харкові в офіційному державному видавництві друкується підписаний колишнім отаманом памфлет «З поляками проти Вкраїни», головна мета якого – дискредитація української політичної еміграції.

Фото з кримінальної справи Юрія Тютюнника, 1929 р.

Це була не перша книга Тютюнника – за рік перед полоненням він видав цікаві спогади «Революційна стихія» та «Зимовий похід 1919–1920 років», у яких описав свою завзяту антибільшовицьку боротьбу. Літературну діяльність він продовжував і в наступні роки перебування в УРСР: під псевдонімом «Г. Юртик» з’являються кіносценарії. Зрештою, як свідчить заповнена ним у 1929 році анкета, він сам вважав себе літератором.

1926 року Юрко Тютюнник проявив ще одну грань свого творчого характеру, знявшись у кіно. У фільмі «ПКП» («Пілсудський купив Петлюру») він зіграв… отамана Юрка Тютюнника. Цей епізод чи не найкраще ілюструє, на який гротеск перетворилося життя колишнього повстанця, що змушений був відмовитися від свого минулого і стати карикатурою на самого себе.

Обкладинка кримінальної справи Юрія Тютюнника, 1929 р.

Інший штрих до цієї ж картини абсурду – викладання тактики партизанської війни в Харківській школі Червоних старшин. Юрко Тютюнник, завзятий ворог комуністичної влади, розповідав про свої подвиги тим, проти кого вони були спрямовані, навчав воювати та перемагати тих, кого ще кілька років тому намагався знищити. На жаль, ні документи, ні мемуари не здатні відповісти на питання, що відчував у ці дні колишній «батько-отаман». Навряд чи це було щире захоплення собою, радше сарказм і жорстока самоіронія. «Даю лекції бандитизму», – так розказував він знайомим про свою викладацьку діяльність.

Можливо, за цим сарказмом приховувалися не лише душевні муки, але й терпляче очікування, що незабаром все може змінитися, треба лише зачекати слушної нагоди. Юрко далі вірив у свою щасливу долю, яка дасть змогу знову перехитрити ворогів. Ці припущення підтверджуються його словами: «Сучасний період я вважаю за період наростання національних сил… Займаючи позицію вичікування, наростаючі національні сили організаційно не оформлюються, бо всяка організаційна робота може бути тільки в підпіллі, а на існування підпілля влада мусить відповідно реагувати».

Цитовані твердження взяті з протоколу допиту Юрка Тютюнника від 12 лютого 1929 року. Заарештований цього дня, він, схоже, не збирався більше приховувати своїх антирадянських поглядів.

«Практична політика Радянської влади, – заявляв він під час слідства, – сприяє розвитку української національної культури [нагадаємо, ідеться про період “українізації”, згортання якої почалося якраз у 1929 році. – В. В.], але інтереси нації не обмежуються національним розвитком… Незалежна Українська держава може бути тільки буржуазною, бо радянська концепція усуває принцип незалежної держави. Керівна роль повинна належати селянству… Коротко формулюючи мою політичну платформу, повинен сказати:

1) пригноблена нація, визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру;

2) оскільки на Україні більшістю національною є селянство, йому як класу належить керівна роль у державі».

Вірш Юрка Тютюнника, написаний у тюремній камері у Харкові 28 лютого 1929 р.

Радянське керівництво на чолі зі Сталіним у Кремлі дійшло схожих висновків щодо українського селянства та його можливої ролі у відродженні України. Тому для того, аби остаточно зламати український національний опір, саме тоді, у 1929 році, більшовики розпочали справжню війну з селянами – спочатку через так зване розкуркулення, а згодом, у 1932–1933 роках, – через Голодомор.

Відверті антирадянські погляди Юрка Тютюнника стали однією з причин його арешту в лютому 1929 року. Іншою стало звинувачення, що він не розкрив перед чекістами підпільної мережі в Україні, яка створювалася ним ще до арешту в 1923 році. «У 1928 році, – повідомляє “Огляд оперативної розробки”, – до чекістів надходить інформація про те, що Тютюнник, мешкаючи в Україні, починає відновлювати зв’язок із своїми колишніми однодумцями і намагається відновити контрреволюційну діяльність». Скільки правди в цьому другому обвинуваченні, чи справді існувала ще якась підпільна мережа і чи підтримував Юрко з нею контакти, чи слідчі лише «шили» йому цю справу, зараз сказати важко. Матеріали кримінальної справи не дають чіткої відповіді на ці питання. В обвинувальному висновку, зокрема, зазначається про ліквідацію Могилівським ҐПУ однієї з груп, яка нібито належала до цієї мережі і готувала вибухи у Жмеринці.

Тютюннику також інкримінують зв’язки з колишніми товаришами в антирадянській боротьбі, зокрема Головком-Левицьким, який переховувався від радянської влади, а також тими, котрі перебували в концентраційних таборах. «У 1929 році, – читаємо у справі, – заарештовано сподвижника Тютюнника Янковського і отримано ряд даних про те, що в Україні переховуються не тільки окремі особи, а навіть групи, послані свого часу Тютюнником для повстанської роботи, наприклад, група полковника Гамзи і нині розшукувана ҐПУ».

Виписка з протоколу колегії ОҐПУ з вироком Юрію Тютюннику, 3 грудня 1929 р.

Юрко не заперечував контактів із колишніми соратниками, але стверджував, що, навпаки, говорив із ними про неможливість збройного опору радянській владі в цей період. Щодо звинувачень у приховуванні контактів, гордо відповів: «Повідомлення ҐПУ про будь-кого – це проти моєї моралі». Жодної додаткової інформації про підпілля слідчі, які проводили допити протягом кількох тижнів, більше не отримали. Чи це було приховування правди, чи Тютюнник і справді не мав чого сказати, бо не існувало якогось підпілля, з яким він був пов’язаний? Знову питання, на які принаймні зараз годі відповісти.

У березні 1929 року заарештованого переводять до Москви. Це дає підстави припустити, що чекісти намагалися використати Тютюнника у своїх нових кривавих іграх. Адже саме тоді готувалася масштабна операція проти діячів української культури та науки, яка стала відомою навесні наступного, 1930-го, року під час так званого процесу «Спілки визволення України». За цієї справою згодом пішли інші – «Українського національного комітету», «Української військової організації», суть яких зводилася до того, що чекістами «викривалася» якась антирадянська підпільна організація, за «участь» в якій потім заарештовували незручних для радянської влади осіб. Таким чином згорталася «українізація» і починалося знищення всього національного в Україні.

Можливо, колишньому отаману, котрий свого часу справді намагався розбудувати антирадянське підпілля, пропонувалася роль одного з викривачів цих «організацій». Його свідчення могли би стати ключовими доказами. Проте цього разу чекісти прорахувалися, і зламаний ними одного разу повстанець відмовився грати придуману для нього роль. Напевно, ролі в «ПКП» було для нього досить. В Тютюннику знову прокинувся гордий отаман, готовий до кінця боротися за свою мету. 28 лютого 1929 року, перебуваючи у в’язниці, він написав короткого, але промовистого вірша:

Огляд оперативної розробки Юрія Тютюнника, виданий у 1967 р. Вищою школою КҐБ імені Ф. Дзержинського. Використовувався як підручник для майбутніх чекістів

Отже, про співпрацю тепер не могло бути й мови. Зважаючи на це, колегія ОҐПУ 3 грудня 1929 року винесла вирок про розстріл Юрія Тютюнника, третій за його життя. Протокол рішення містив цікаву приписку: «Вирок не виконувати до особливого розпорядження». Влада давала час отямитися.

Розпорядження Юрко чекав у камері смертників десять місяців. Про що він думав тоді? Як очікував смерті? Можливо, шкодував, що цього не сталося раніше, у 1923-му, і йому не довелося б перейти через роки приниження і самозаперечення? Можливо, проклинав свою щасливу зірку, яка дозволила вибратися живим у 1921-му і не дала полягти «батьком-отаманом» біля своїх побратимів-героїв під Базаром? На жаль, відповіді на ці питання не знайдемо в документах. Натомість маємо лише суху інформацію про те, що «вирок виконаний 20.10.1930».

Постріл чекіста того дня поставив крапку в житті дуже неоднозначної людини – повстанського отамана і викладача школи Червоних старшин, автора героїчних спогадів «Революційна стихія» і крикливого пасквіля «З поляками проти Вкраїни», легенди визвольної боротьби 1917–1921 років та її карикатури у фільмі «ПКП», зломленого полоненого 1923-го та незламного в’язня 1929-го. Здається, що тоді не стало кількох людей, які мали би бути заклятими ворогами. Насправді у вічність відійшов Юрко Тютюнник.