Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 19

«Був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього народу» – у цих словах кардинала Любомира Гузара коротко історія життя Омеляна Ковча, людини, що була гарячим патріотом своєї землі, але разом з тим зуміла піднестися над національними упередженнями. Його батьківщина Галичина була краєм, де протягом століть разом жили українці, поляки та євреї. Історія їхнього співіснування має чимало драматичних сторінок та конфліктів. Але для представників усіх трьох націй постать Омеляна Ковча стала символом справжньої Людини.

Коли 20 серпня 1884 року в сім’ї греко-католицького священика Григорія Ковча народився син Омелян, усі гадали, що знають його подальшу долю. Звичайно, малюк стане священиком, як і його батько, його дядько та дід. Як і кожен греко-католицький священик Галичини на межі ХІХ і ХХ століть, він поєднуватиме духовну службу з активною громадською роботою на селі. Адже такими були його дід, батько, дядько, сотні інших священиків Української греко-католицької церкви, які стали ключовими діячами українського національного відродження на теренах Галичини, що на той час входила до Австро-Угорської імперії.

Майже все в цих передбаченнях збулося. От тільки крім очікуваної копіткої роботи на духовній та громадській ниві, на долю хлопчика припало ще багато страждань, яких тоді, наприкінці ХІХ століття, ніхто не міг навіть уявити: дві світові війни, участь у визвольній боротьбі українців, переслідування польською, радянською та нацистською владою, врешті смерть у таборі смерті в Майданеку.

Григорій Ковч, який, крім Омеляна, виховував у сім’ї ще трьох дітей, попри матеріальні труднощі у родині, зробив усе від нього залежне, аби син здобув добру освіту. Після закінчення початкової школи в селі Космач, де містилася парафія батька, Омелян продовжив навчання у гімназії головного міста Галичини – Львова. Врешті закінчив здобуття освіти він ще далі від дому – у Римі, де з 1905 до 1911 року навчався в колегії святих Сергія та Вакха.

Можливість жити та навчатися у Вічному місті йому забезпечила допомога від тодішнього керівника греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького. Згодом, через багато років, очільник церкви вдруге намагатиметься допомогти Омеляну Ковчу, цього разу рятуючи його від смерті, а не від бідності.

Священик Омелян Ковч (1884–1944)

Ще до завершення навчання та прийняття духовного сану Омелян Ковч одружився з Марією-Анною Добрянською, теж донькою священика. У щасливій сім’ї виростало шестеро дітей – три сини й три дочки. Першу парафію молодий священик отримав далеко від батьківщини, в іншому кінці Австро-Угорської імперії, у містечку Козарац (сучасна Боснія і Герцеговина). Тут його парафіянами були бідні українські емігранти, тому й сім’я священика жила у важких матеріальних умовах.

Проте вже незабаром бурхливі історичні події змінили тихе життя Омеляна Ковча. У 1914 році почалася Перша світова війна, і священик повернувся на батьківщину, яка стала однією з арен кривавої війни. Галичину завойовували російські війська, потім її відвойовувала армія Австро-Угорської імперії, потім знову наступали росіяни. Чи не найбільшою трагедією українців того часу було те, що у війні, яка точилася на їхніх землях, вони боролися один з одним за чужі інтереси в імперських арміях. Такою була ціна, яку вони платили за відсутність власної держави.

Українці засвоїли цей урок, тому піднялися на боротьбу за незалежність. На завершальному етапі Першої світової війни імперії розвалювалися, а на їх руїнах почали з’являтися національні держави поневолених народів. У листопаді 1918 року у Львові проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки. Проте на територію Галичини претендували й представники іншого народу, який до того теж уходив до складу Австро-Угорської імперії, – поляки. Тому між українцями та поляками почалася війна.

Серед тих, хто вступив до лав Української галицької армії, яка мала захищати новостворену Західноукраїнську Народну Республіку, був рідний брат Омеляна Євстахій. Сам Омелян Ковч, як духовна особа, не міг брати зброї до рук, проте й не міг проігнорувати патріотичного пориву, тому пішов капеланом до українського війська. З-поміж інших священиків, які виконували свій духовний обов’язок серед вояків УГА, був і батько Омеляна Григорій. Старенький священик так і помер у війську, захворівши наприкінці 1919 року на тиф. Натомість його син продовжував службу до останніх днів боротьби армії, яка після поразки у протистоянні з поляками в Галичині відступила на схід, де протидіяла більшовицькій армії, захищаючи Українську Народну Республіку.

Під час навчання в Римській колегії святих Сергія і Вакха. Омелян Ковч сидить другий зліва, 1908 р.

Власне, під час війни сторонні вперше побачили надзвичайну віру отця Ковча, яка іноді виливалася в зухвалу сміливість. Його часто помічали разом із вояками на передовій лінії фронту. «Знаю, – говорив він, – що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника». І жартома додавав: «Ви ж знаєте, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере». Ця віра і в майбутньому дозволяла йому виходити з дуже скрутних ситуацій і вселяти впевненість у інших.

Разом з іншими вояками УГА він потрапив у полон до більшовиків. В’язнів завантажили у вагони, які повезли їх до місця розстрілу. На одній із зупинок потяга вартовий, російський солдат, відпустив священика зі словами: «Отче, не забувайте молитися за Луку». Проте замість волі Омелян Ковч знову потрапив у табір для військовополонених, цього разу польський. Найстрашнішим лихом тут був тиф, який щодня забирав життя сотень вояків. Отець Омелян, що до останнього подиху був із умираючими, не міг не заразитися сам. Але йому вдалося подолати хворобу і після тривалої війни повернутися додому.

У 1922 році він отримав парафію в містечку Перемишляни на Львівщині. Після війни ці терени належали до нової Польщі. Перемишляни, як і інші населені пункти такого типу в Галичині того часу, були багатонаціональними – крім українців, тут мешкали, поляки, євреї, цигани і навіть кілька німецьких родин. І, попри недавню війну та непросту історію стосунків між цими націями, люди жили досить мирно, водночас намагаючись толерувати і поважати традиції та обряди іншого народу. Коли у християн було якесь велике релігійне свято, то євреї закривали свої крамниці й оголошували вихідний день, те саме робили і християни при певному іудейському святі.

Вулиця А. Міцкевича в галицькому містечку Перемишляни, 1925 р.

У Перемишлянах Омелян Ковч працював увесь недовгий мирний період між двома світовими війнами. Звичайно, він не обмежувався роботою в церкві, а брав активну участь у громадському житті міста – був засновником Народного дому (місця проведення національних свят українців), читальні товариства «Просвіта», метою якого було поширення знань серед українців. Він також зініціював створення Українського банку, який мав бути інструментом певної фінансової незалежності української громади міста. Діяльність священика на національній ниві не обмежувалася легальним сектором – у допитах монахині Олени Вітер, проведених чекістами, вона вказує на його причетність до ОУН і навіть називає членом Перемишлянського районного проводу підпільної організації. До її лав входив і його син Сергій, теж священик греко-католицької церкви.

Активна громадська діяльність Ковча ви́кликала репресії з боку польської влади, яка намагалася обмежувати розвиток українського національного руху, добачаючи в ньому загрозу цілісності своєї держави. Обшуки в хаті отця стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925–1934 роки їх було майже 40, половина з них завершувалась арештом та довшим чи коротшим ув’язненням. Незважаючи на репресії, отець Ковч завжди був відкритим для всіх. Він знаходив час для своїх вірних, а також і для представників інших віровизнань – часто за порадою до нього приходили місцеві поляки та євреї.

Отець Омелян Ковч (сидить другий зліва у другому ряді) разом із випускниками Перших кооперативних курсів у м. Перемишляни, 1925 р.

У вересні 1939 року після початку Другої світової війни, з приходом у Галичину радянської влади, ситуація в місті почала швидко мінятися. Поляки, які за минулої влади користувалися привілеями як представники державної нації, стали першими жертвами комуністичних репресій. Арешти і репресії торкнулися насамперед державних службовців, згодом перекинулися на діячів політичних партій та громадських об’єднань. Отець Омелян був першим, хто кинувся допомагати нужденним. Чи з продуктами, чи з грошима, чи просто з добрим словом він навідувався в сім’ї польських офіцерів, яких відправили до Сибіру. На запитання їхніх жінок: «Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоїй оселі обшуки?», отець лише посміхався і говорив, що це його обов’язок.

Українці та євреї, які перші місяці радянської влади відчували певне покращення (комуністична пропаганда говорила про їхнє «визволення з-під польського гніту»), незабаром теж стали об’єктом репресій НКВД. Услід за ешелонами, якими на схід вивозили поляків, потяглися вагони, набиті українцями та євреями. Український національний рух оголошений «буржуазно-націоналістичним» та ворожим новій владі, а його активістів заарештовували та засуджували до тюремних ув’язнень чи навіть розстрілів. Омелян Ковч уникнув репресій у цей страшний час. Він продовжував свою духовну службу і не боявся навіть організовувати масові церковні заходи з участю вірян, попри підкреслену антирелігійність влади.

Омелян Ковч був батьком шістьох дітей, але допомагав виховувати і чужих. Наймолодший хлопчик на фото – дитина, яку священик узяв на виховання в бідної української родини

Темпи репресій в 1941 році постійно наростали, а тюрми приєднаної до СРСР Західної України були переповнені в’язнями, здебільшого політичними, тими, кого влада називала «ворогами народу». Серед них найбільше було молодих хлопців і дівчат, активістів Організації українських націоналістів, які розгорнули підпільну антирадянську боротьбу.

22 червня 1941 року наступом німецьких військ на територію СРСР розпочався новий етап Другої світової війни. Радянська влада виявилася не готовою до такого швидкого розвитку подій і не здатна була організувати ефективну оборону. Німці з кожною годиною просувалися далі на схід. Тим часом НКВД був зайнятий подальшими арештами усіх «політично неблагонадійних». Цього дня серед них мав бути і отець Омелян Ковч. Місцеві жителі (за деякими свідченнями, це були євреї) заховали священика, і він таким чином уникнув не лише арешту, але, напевно, й розстрілу. Радянська влада залишила після себе кривавий слід по всій Західній Україні – після відступу в тюрмах виявлено тисячі вбитих в’язнів. Їх розстрілювали без суду через брак часу для розгляду справ і засобів для евакуації ув’язнених. Серед убитих виявили чимало священиків.

Отець Омелян Ковч зі своїми парафіянами

Тим часом Омелян Ковч пережив п’яту у своєму житті зміну влади на рідних теренах. Нацисти не збиралися відновлювати на цих землях ані польської держави, ані української. Вони мали бути лише колонією Третього Райху, а їхнє населення – рабами прийшлих господарів. Німці зі зневагою ставилися до українців та поляків і позбавляли їх багатьох прав. Проте найгіршим було їх ставлення до єврейського населення, вбивства якого почалися з перших днів становлення нового режиму.

Налякані постійними репресіями, люди часто намагалися не помічати лиха, яке чинили з іншими, кожному вистачало власних проблем, кожен лишався на самоті зі своїм болем та страхом. На цей страх також накладалися різні національні упередження, пам’ять про минулі негаразди та конфлікти, які дозволяли відгородитися від чужих страждань і не помічати знищення представників іншої національності. Але Омелян Ковч навіть у такий важкий час не переступав через свої моральні цінності, чого б це йому не коштувало. І знову, як колись, його віра і впевненість у своїй правоті часом творили чудеса.

У вересні 1941 року група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни, наповнену людьми, які прийшли молитися. Усередину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа, кинувшись до дверей, люди зрозуміли, що потрапили у смертельну пастку. «Римо-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до отця Ковча із проханням, щоб допоміг врятувати синагогу, – розповідає про цей випадок колишній мешканець Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський. – Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли від здивування і пустили його, а отець кинувся виносити людей із охопленої вогнем синагоги. Серед інших, яких врятував о. Ковч, був рабин м. Белз Аарон Рокеах, який у той час перебував у Перемишлянах».

Омелян Ковч був здатний не лише на геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану працю. Коли у Перемишлянах утворилось гетто, отець неодноразово на свій власний страх і ризик пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та інші речі, щоб хоч якось зарадити людям у їхній біді.

Врятований Омеляном Ковчем рабин Аарон Рокеах

Ще одним способом порятунку євреїв, до якого вдався священик, було виготовлення так званих арійських документів (метричні виписки з церковних книг про хрещення), які могли вберегти від знищення. Так сталося, зокрема, і з Рубіном та Іткою Пізем, яким завдяки посвідкам від о. Ковча вдалося вижити під час Голокосту.

За таку діяльність отець Ковч на початку січня 1943 року був заарештований гестапо та ув’язнений у львівській тюрмі на Лонцького. Родина, знайомі й сам митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький робили все можливе для його визволення з-за ґрат. Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов’язатися нічим не допомагати євреям. Отець Омелян відповів відмовою. «Послухайте мене, пане Ставіцький, – сказав він тоді офіцеру гестапо, – Ви є офіцером поліції. Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь-ласка, віддайте Божі справи у Божі руки». Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його до в’язниці.

Митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький (сидить по центру) не лише допоміг молодому священику Омеляну Ковчу (крайній зліва згори) під час його навчання в Римі, але й згодом, через багато років, намагався врятувати його від нацистських репресій

Тут його ще довго катували, а згодом запроторили до концтабору Майданек. Але навіть перебування у страшній фабриці смерті не зламало священика. «Я розумію, що Ви стараєтеся звільнити мене, – писав він своїм рідним із табору, – але я прошу Вас нічого не робити. Вчора тут вони розстріляли 50 людей. Якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть навіки зі своїми гріхами в глибокому відчаї, який нависає над цим пеклом. Але зараз вони відходять із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Вони переходять міст із радістю в серцях, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє маю з ними розмову».

Омелян Ковч вважав, що саме тут, серед приречених на смерть, найкраще виконає свою місію. І це було для нього найважливішим. «Я вдячний Господу за його доброту до мене, – читаємо в іншому його листі. – Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут усі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони робитимуть без мене. Тут я можу бачити Бога – Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Мабуть, наші церкви є різними, але у всіх із них панує Всемогутній Господь. Коли я відправляю літургію, всі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але ж чи Господь не розуміє всіх мов? Вони помирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст. Чи ж це не благословення? Чи ж це не найкраща корона, яку Господь міг покласти мені на голову? Це так. Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди. Я не міг би просити в Нього більшого. Не впадайте у відчай через мене. Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…».

У крематорії Майданека нацисти знищили тіло Омеляна Ковча, але не змогли знищити пам’ять про нього

Омелян Ковч, в’язень № 2399 Майданека, працював разом з усіма іншими в таборі, але після важкої фізичної праці він ще виконував функції пароха страшної фабрики смерті. Духовну розраду він давав усім, незалежно від їхньої національності чи віросповідання.

Страшні таборові умови остаточно зламали здоров’я вже немолодого чоловіка. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кілька місяців до визволення Майданека. Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло священика, як і тисяч інших, спалено в одному зі страшних крематоріїв табору.

Освячення пам’ятника Омеляну Ковчу проводить патріарх УГКЦ Святослав

Але пам’ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Врятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика. У 2001 році під час візиту до України Папа Іван Павло ІІ проголосив отця Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником.