Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 7

Розгром Всеукраїнського повстанського комітету (ЦУПКОМу) улітку 1921 року не став вирішальним у придушенні антирадянського руху в Україні. Це прекрасно розуміли чекісти, які продовжували активну роботу з виявлення та ліквідації окремих повстанських загонів і підпільних організацій. Це також усвідомлювало і керівництво УНР в еміграції, готуючи рейд української армії на контрольовану більшовиками територію, щоб об’єднати військо з місцевими повстанськими силами.

Проте підготовка явно затяглася – перенесене з травня на період жнив повстання знову відклали. Врешті відчайдушний рейд загонів Української повстанської армії (саме тоді ця назва вперше прозвучала в українській історії) на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником відбувся аж наприкінці листопада 1921 року. Тоді, коли вже годі було сподіватися на підтримку розбитих чекістами повстанських загонів, а погодні умови не сприяли розгортанню діяльності повстанців.

Тому Другий зимовий похід Армії УНР став завершальним, але не переможним акордом боротьби за незалежність України, розпочатої кілька років тому, у 1917 році. Його учасники, зокрема 359 із них, розстріляних більшовиками під Базаром, поповнили пантеон загиблих за свободу, а сам рейд став героїчною та трагічною сторінкою нашої історії.

І наприкінці 1921 року серед учасників подій, і тепер серед істориків обговорювалися й обговорюються причини поразки. Одна з них – незгода і суперництво між керівниками українського руху Симоном Петлюрою та Юрієм Тютюнником. Люди, яким судилося стати на чолі визвольного руху, були надто різними, і, на жаль, не намагалися доповнювати один одного. Першому бракувало рішучості – він надто узалежнював початок повстання від рішення своїх союзників поляків і фактично не скористався готовністю отаманських загонів на теренах України. Другий, навпаки, був схильний до непродуманих, часом авантюрних кроків.

Юрко Тютюнник, який нещадно критикував Петлюру за повільну підготовку операції, врешті розпочав її, не підготувавшись. Воякам бракувало не лише зброї та набоїв, а навіть взуття і верхнього одягу. В умовах наближення зими найбільш раціональним було б відкласти рейд, але це означало поступитися в гарячій суперечці, що було невластивим для Тютюнника. Попри вкрай несприятливі обставини, він був упевнений у власній перемозі, яка мала зробити саме його «українським Бонапартом». Завзяття, впевненість у собі, віра у нього інших завжди допомагали Юркові долати непереборні перешкоди. Так було раніше, так мало би бути й надалі.

Отаман Юрій Тютюнник, 1919 р.

Щаслива зірка Тютюнника не раз рятувала його, здавалося б, у цілком безвихідних ситуаціях. Він вижив у м’ясорубці Першої світової, незважаючи на два поранення, у тому числі важке в голову. У 1917 році стає активним учасником революції та творцем української армії, згодом – одним із керівників Вільного козацтва, в лавах якого на початку 1918 року розгорнув діяльну антибільшовицьку боротьбу.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського Тютюнник продовжує воювати проти нього та його німецьких союзників. За це отамана заарештували і засудили до смертної кари, яка, проте, не була виконана – Юрко переагітував своїх охоронців, які приєдналися до антигетьманського повстання, очоленого Директорією. У спогадах сучасників він неодноразово постає як блискучий оратор, здатний опанувати натовп.

На початку 1919 року Юрко Тютюнник на чолі повстанського відділу об’єднується із загонами Матвія Григор’єва і йде на боці Червоної армії проти військ Антанти, Денікіна та… Директорії. Під час боїв потрапляє в полон, знову смертний вирок і знову щасливий порятунок, якому знову він завдячував своєму красномовству.

Через кілька місяців загін Тютюнника об’єднується з військами УНР, і Юрко продовжує війну з більшовиками. Залишається живим, незважаючи на страшний урожай смерті, яка тифом скосила тисячі вояків української армії у другій половині 1919 року.

З кінця цього року до травня наступного Юрко Тютюнник на чолі Київської дивізії бере участь у Першому зимовому поході. Під час боїв він у лавах кавалерії, на передньому краю атаки, вів за собою на смерть, яка, проте, не чіпала його самого. Ось як згадували про нього учасники операції: «Твоє життя, повне великої моральної сили єство в найбільшій мірі одушевило історичний похід армії УНР в запілля ворога, коли ім’я отамана Юрка Тютюнника стало синонімом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялося ворогами зі страхом і пошаною, а в серцях народу будило надії на визволення, на остаточну перемогу».

Наказ головного отамана військ УНР Симона Петлюри та начальника штабу Юрія Тютюнника повстанським військам про стримування стихійних виступів і підготовку загальнонаціонального повстання, 1921 р.

Удача не мала відвернутися від нього і в листопаді 1921 року. Частково вона й не підвела – попри загальну катастрофу операції, загибель багатьох її учасників, Тютюннику вдалося вибратися живим із пастки.

Напевно, саме ці посмішки Фортуни посилювали впевненість Юрка у власній невразливості і штовхали на авантюрні кроки. Тому й не дуже вагався, коли влітку 1923 року на нього вийшли представники підпільної Вищої військової ради і запропонували повернутися в Україну для продовження повстанської боротьби. Повідомлення про діяльність організації, учасники якої чекають, що їх очолить легендарний отаман, затьмарило очі Тютюннику. Крім того, давалося взнаки нудне еміграційне життя серед чвар та суперечок.

17 червня отаман переходить кордон на територію УРСР і у прикордонному селі Вихватнівці потрапляє до рук чекістів. Саме вони виходили на Юрка як «представники українського підпілля» і повністю контролювали операцію.

Лише в останній момент перед арештом інтуїція змусила Тютюнника засумніватися у доцільності свого вчинку. Перш ніж сісти у човен, який мав відвести його до радянської України, він відвів убік Петра Стахіва, «представника» Вищої військової ради, колись свого вірного товариша, а на той момент вже агента ҐПУ. «Я, Петре, вас знаю, і ви мене знаєте, – передає слова отамана чекістський документ, – один одного ми не будемо підводити. Чи ВВР не фікція?» Відповідь агента його переконала: «Цього, пане генерале, не може бути. Я їх усіх знаю, і люди, які зі мною, мені чудово відомі. Ви ж, знаючи мене, можете покластися на мене і на моїх справжніх козаків». Через кілька хвилин на іншому березі Дністра «справжні козаки» накинулися на Тютюнника, роззброїли і зв’язали його.

Захоплення легендарного повстанського отамана, керівника Партизансько-повстанського штабу генерал-хорунжого Юрія Тютюнника стало величезним успіхом для більшовиків і чудовим шансом продовжити боротьбу з діячами визвольного руху як в Україні, так і на еміграції. «Тютюнник нами секретно заарештований, – читаємо в документі ҐПУ, – тут у нас про це знає обмежене коло співробітників. Необхідно це тримати в цілковитій таємниці, і, якщо з’являтимуться чутки, що він заарештований, всіляко намагатися їх спростовувати».

Повідомлення ҐПУ про таємне затримання Юрія Тютюнника, 1923 р.

Головними завданнями операції з використанням пійманого отамана було приведення в СРСР інших діячів українського визвольного руху, а також компрометація тих, які продовжували роботу в еміграції, передусім головного отамана Симона Петлюри. «Цей план, – читаємо у вказівках одному з учасників операції, – затверджений товаришем Балицьким [тодішній керівник ҐПУ УРСР. – В. В.] і погоджений із ЦК партії… Цій справі надається колосальне значення в ділянці ліквідації бойової еміграції і тиску на польський уряд».

Очевидно, Тютюнник невипадково був обраний чекістами. Вони уважно вивчали, знали його авантюрний характер та складні стосунки з Петлюрою. Бажання звести рахунки із колишнім керівником справді відіграло важливу роль у згоді Юрка взяти участь у більшовицькій грі.

Хоча в автобіографії, написаній для чекістів незабаром після затримання, він говорить про інші мотиви: «Коротке, хоч вимушене моє перебування на території Радянської України, поки що поверхневе ознайомлення з радянською пресою з національного питання, з практичними кроками, вживаними радянською владою для забезпечення вільного розвитку колишніх поневолених націй, а також особисте знайомство з деякими відомими представниками радянської влади докорінно похитнуло мої переконання в антиукраїнській природі радянської влади в Україні… Врахувавши всі обставини в даний момент і беручи до уваги всі наслідки на майбутнє, я вирішив віддати себе в розпорядження Українського Радянського Уряду».