Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 13

Створити неіснуючий світ, змусити глядачів повірити у нього, жити ним, перетворити власну фантазію в химерну захопливу реальність. Такими, на думку Леся Курбаса, були завдання режисера. Віддавши все своє життя театрові, пройшовши шлях від маловідомого актора до знаменитого режисера, він не очікував, що стане жертвою постановки іншого «геніального режисера» – Йосипа Сталіна.

Вождь народів теж любив творити вигаданий світ із безмежно страхітливою фантазією, жертвами якої стали мільйони, змушені повірити або загинути. А часто і повірити, і загинути. У сталінському театрі абсурду нещасні актори блискуче грали свої ролі шпигунів, шкідників, диверсантів, терористів. Адже це була водночас і прем’єра, і лебедина пісня кожного – після падіння завіси на них очікувала смерть.

Актор і режисер Лесь Курбас

Один із найбільших сталінських спектаклів в Україні відбувався з 9 березня до 19 квітня 1930 року в Харківському оперному театрі. Сорок п’ять представників української науки та культури (серед них двоє академіків та п’ятнадцять професорів університетів) постали членами підпільної диверсійної «Спілки визволення України», що готувала повалення радянської влади. Успіх вистави спонукав до праці над новими, не менш творчими постановками. Однією з них стала справа Української військової організації. Цього разу чекісти взяли за основу сюжету реальну організацію на Західній Україні, тож їм залишилося лише «викрити» ланки в УРСР.

Лесь Курбас жив і працював у той час у Харкові, тож не міг не чути про гучні процеси. Можливо, разом з іншими дивувався, як колишні професори, науковці, письменники визнавали себе шпигунами та диверсантами. Можливо, талант режисера дозволив йому побачити фальш в їхніх «зізнаннях». Проте талант не допоміг уникнути подібної долі, більше того, можливо, саме через нього Курбас став мішенню.

Митці, академіки та поети не випадково опинялися на лаві підсудних – радянський режим згортав «українізацію». Змушений «українізовуватися» задля утримання в Україні влади, Кремль після придушення антирадянських повстань на початку 1920-х років тепер вбачав у ній неабияку загрозу.

Шарж на Леся Курбаса в журналі «Нове мистецтво», 1928 р.

«Українізація» спричинила небачене піднесення нашої культури: літератури, театру, кіно, малярства. Культурний спалах 1920-х став своєрідним реваншем українського національного руху, який, зазнавши поразки в політичній та військовій площині, почав активно перемагати режим у культурній. При цьому погляди окремих діячів набували й політичних рис. Одним із ключових гасел у тодішньому українському культурному дискурсі стало сформульоване українським письменником Миколою Хвильовим «Геть від Москви!».

Лесь Курбас, безперечно, був однією із зірок українського відродження, тож не міг не привернути уваги чекістів. Почалося все із жорстокої критики його творчості як невідповідної стандартам «пролетарського» мистецтва.

Звинувачений у схильності до українського націоналізму, Курбас наприкінці 1933 року залишив свій театр у Харкові та переїхав до Москви. Тут працював у державному єврейському театрі, що, між іншим, мало би продемонструвати безпідставність підозр. Проте цей крок не врятував режисера – 26 грудня 1933 року чекісти заарештували Курбаса в Москві. Висунуті звинувачення не мали нічого спільного з творчими «огріхами»: «Курбас Олександр Степанович, – читаємо у постанові про арешт, – викривається в тому, що був членом контрреволюційної Української військової організації».

«Покаянна» заява Леся Курбаса, 10 березня 1934 р.

Допити почалися лише через три тижні, тож Курбас міг тільки здогадуватися про причини затримання. Перший же протокол від 17 січня 1934 року містить детальну біографічну інформацію і категоричну заяву: «Винним себе не визнаю».

Для доведення провини не було проведено жодних слідчих дій: ані обшуків, ані допитів рідних, зокрема так ніколи й не допитано дружину. Чекісти вже мали необхідні їм зізнання людей, які працювали з Курбасом. Із їхніх свідчень випливало, що театр «Березіль» був одним із пунктів підпільної УВО, сам Курбас входив до складу терористичної ланки, яка готувала замахи на радянських державних діячів, і під час однієї з прем’єр у театрі (найкраще підходило відкриття сезону) мали бути вбитими Балицький, Постишев та Косіор. Виглядає, що чи не справа Курбаса надихнула Квентіна Тарантіно на сценарій «Безславних виродків»?

Попри те, що Курбас був шокований оформленими як викривальні свідчення нісенітницями, він стояв на своєму і не визнавав звинувачень. Отож, колегія ОҐПУ (Объединённое государственное политическое управление – тодішня назва органів безпеки СРСР) 26 лютого 1934 року постановила: «Справу разом з особою звинувачуваного [саме так: справа понад усе, а людина – лише тимчасовий додаток до неї. – В. В.] скерувати в ҐПУ УРСР».

Микола Куліш та Лесь Курбас

Курбас повернувся до Харкова – міста своєї слави. Цього разу його чекали не овації, а допити. Через два тижні «роботи» чекісти отримали потрібний результат – написану тремтячою рукою режисера заяву.

«Цим заявляю, – писав Лесь Курбас, – про своє цілковите і остаточне роззброєння у відношенні до Радянської влади і признаюся в тому, що належав до контрреволюційної організації УВО». Завданням режисера, згідно із заявою, було «на театральному фронті спрямовувати хід культурно-творчого процесу в Україні на буржуазно-націоналістичні рейки».

Неповних дві сторінки тексту – надто мало для викриття, і допити тривали. 17 березня режисер детально розповідає про три лінії своєї роботи – «репертуарну, художньо-формальну та виховання кадрів у націоналістичному дусі». Можливо, ретельно вигадуючи факти антирадянської роботи в ідеологічній сфері, Курбас намагався відійти від раніше сформульованих звинувачень у тероризмі і полегшити свою долю.

Чекістам було замало зламати людину, вони прагнули знищити її морально і фізично, змусити заперечити все, що було суттю життя. 3 квітня 1934 року ув’язненого режисера відвідав заступник прокурора, щоби перевірити, чи не було порушень у слідстві. Архівна справа зберегла протокол цих відвідин, чудовий зразок владного блюзнірства.

В’язничне фото Леся Курбаса

«Питання: Чи є у Вас якісь скарги на дії ҐПУ? Можливо, до Вас тут погано ставилися, змушували зізнаватися.

Відповідь: Абсолютно ніяких. Ставлення до мене у всіх випадках було наскрізь коректним і виключно ввічливим».

У подальшій розмові прокурор, схоже, очікував від підсудного захоплення його долею і справедливістю радянської влади:

«Питання: Як Ви розцінюєте Ваш арешт і які він, по-вашому, мав наслідки?

Відповідь: Мій арешт особиста катастрофа, і для мене – суспільна. Я визнаю, що тепер у суспільному сенсі щонайменше інвалід. Але як політичний і творчий суб’єкт почуваю себе поздоровілим, причому спосіб лікування підказує мені порівняння: почуваю себе як істерик після дуже вдалого лікування доктора Фройда».

Безглузді, зазомбовані відповіді швидше наштовхують на порівняння з пацієнтами іншого доктора – Павлова.

9 квітня 1934 року судова трійка колегії ҐПУ засудила зламаного фізично і психічно режисера до 5 років таборів – досить м’який як на ті часи вирок. Тож Лесь Курбас мав шанси ще вийти на волю й повернутися до життя.

Та великий акторський талант не допоміг йому переконати чекістів у своїй щирості. На волю режисер ніколи не вийшов – таборове поневіряння закінчилося в страшний для української культури день – 3 листопада 1937 року. Тоді до двадцятої річниці Жовтневої революції у Соловецькому таборі особливого призначення за вироками позасудових органів розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий…

В один день було страчено понад сто представників української інтелігенції: відродження 1920-х стало «Розстріляним відродженням».