Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 15

«Очищення», «чистка» – терміни, які часто використовувала радянська влада, особливо в періоди масових репресій. Вони не мали нічого спільного із санітарним станом країни, адже чистили країну від «соціального бруду», тобто від людей, які заважали будувати світле майбутнє. Від чисток постраждали сотні тисяч або й мільйони.

Але були не лише жертви цих операцій, але й їхні виконавці – чистильники. Часом після зміни політичної ситуації вони самі ставали жертвами чисток від рук наступної генерації. Саме завдяки такій операції проявив себе в історії Іван Олександрович Сєров, якого по праву можна назвати одним із головних радянських чистильників.

Іван Сєров, 1939 р.

Добігав кінця 1938 рік, а з ним і апогей сталінських репресій, відомий під назвою Великий терор, а з ним і… життя головних виконавців цього терору. 14 листопада 1938 року Сталін підписав секретний циркуляр, яким наказував: «Провести ретельну перевірку всіх узятих на облік працівників НКВД… Внаслідок цієї перевірки органи НКВД повинні бути очищені від усіх ворожих осіб, які шляхом обману потрапили в органи НКВД, від осіб, які не заслуговують на політичну довіру».

Серед «ворожих осіб» – найвище керівництво спецслужби (майже всі керівники республіканських наркомів та обласних управлінь) на чолі з шефом Єжовим. На зміну їм прийшло нове покоління чекістів, яке, попри засудження попередників, дуже швидко перейняло їхні методи.

Депортація «неблагонадійних» народів – один із головних інструментів їх упокорення. Північний Кавказ, 1944 р.

До нового призову потрапив і Іван Олександрович Сєров, кар’єра якого справді вражала. Народився він у рік першої російської революції, у 1905-му, в одному із сіл Вологодської губернії і навряд чи досяг би службових висот, якби не інша революція, більшовицька. Майбутній чекіст швидко проявив неабиякий політичний хист – у 18 років стає членом комсомолу, а відтак секретарем сільської ради, головою повітвиконкому. У 20 років стає курсантом військової школи, у 30 – начальником штабу дивізії.

У поколінні Сєрова можна знайти чимало зразків стрімких кар’єрних злетів, особливо військових. Проте більшість із них обривається страшною датою – 1937. Сєров уникнув небезпеки потрапити до когорти «ворогів народу», більше того, їх нещадне знищення дало йому шанс зробити чи не найбільший стрибок у власній кар’єрі. Він вливається в поріділі після чисток 1938 року лави чекістів і у вересні наступного року стає керівником НКВД Української РСР. Це сталося на другий день після початку Другої світової, у яку Радянський Союз вступив союзником Третього Райху, за що отримав свою частину здобичі – терени Західної України та Західної Білорусі, а потім і країни Прибалтики.

До приєднання нових територій готувалися, ретельно збираючи інформацію про потенційних ворогів радянської влади – політиків, військових, громадських діячів, державних службовців чи незалежних інтелектуалів. Після 17 вересня 1939 року такі відомості використовували чекісти для розгортання в Західній Україні операції під не дуже оригінальною назвою «Очищення».

Це була перша масштабна чистка, яку організовував Іван Сєров, але далеко не остання. Вже через два тижні головний чекіст України доповідав керівництву про арешт 3 914 осіб (не рахуючи військовополонених), до кінця жовтня 1939 року кількість зросла до 5 972, а в наступному, 1940 році, йшлося вже про 44 тисячі в’язнів. Аби вирішити проблему переповнених тюрем, Сєров звертався до керівництва НКВД СРСР з пропозицією про відправлення в табори ГУЛАГу 29 тисяч арештованих з України. Він був серед тих, хто вирішував долю ув’язнених вояків та офіцерів польської армії, майже 22 тисячі з яких були розстріляні в Україні, Білорусі та Росії.

Іван Сєров у радянській зоні окупації Німеччини, 1945 р.

Десятки тисяч заарештованих та вбитих стали лише підготовкою до наступного грандіозного етапу – «очищення» західноукраїнських теренів. Протягом неповних двох років звідси депортовано сотні тисяч (за деякими підрахунками, близько мільйона) мешканців – українців, поляків, євреїв.

Досвід Сєрова в організації таких операцій став у пригоді в Прибалтиці. Тож у квітні 1941 року він береться за втілення в життя постанови ЦК Компартії «Про заходи щодо очищення Литовської, Латвійської і Естонської РСР від антирадянського, кримінального і соціально небезпечного елемента».

Поки Іван Сєров активно боровся із «внутрішніми ворогами» СРСР, країну атаковано зовнішніми. 22 червня колишні союзники, німці, розпочали реалізацію плану «Барбаросса». Але навіть тоді актуальність боротьби із внутрішнім опором для радянської влади не зникла, а отже, не зникала робота для чекістів, особливо таких досвідчених, як Іван Сєров. Саме йому доручено створити і командувати сумнозвісними загороджувальними загонами («заградотрядами») та винищувальними батальйонами. Під час війни він встиг повоювати і під Москвою, і в Криму, і на Кавказі. У два останніх регіони чекіст повернеться незабаром після відходу німців у звичній для себе ролі чистильника – Сєров був одним із організаторів масових депортацій у 1944 році народів Кавказу та Криму, обвинувачених радянською владою у співпраці з нацистськими окупантами. За це доблесний чекіст отримав високу нагороду – орден Суворова І ступеня.

Іван Сєров, 1956 р.

Просуваючись на Захід разом із Червоною армією, Іван Сєров знову опинився на Західній Україні. Ані його особисто, ані чекістів чи радянську владу загалом тут не чекали як визволителів, пам’ятаючи жахи першої радянської окупації. Тому нову адміністрацію зустріли активним рухом опору, який не вщухав ще десять років після завершення війни. Свою лепту в боротьбу з українським визвольним рухом, звичайно, вніс і наш досвідчений чекіст: Сєров здійснював підготовку до депортації «бандпосібників та членів їхніх сімей».

Проте на Західній Україні він надовго не затримався, а рухався далі за Червоною армією. Іван Сєров брав участь у боротьбі з польським підпіллям Армії Крайової, у розбудові структур органів безпеки комуністичної Польщі як офіційний радник при Міністерстві громадської безпеки. І знову-таки активна робота не лишилася без державного відзначення – борець із польським рухом за незалежність отримав найвищу польську військову нагороду «Віртуті мілітарі».

Сєров розбудовував структури безпеки в радянській зоні окупації Німеччини. Саме він заклав основи комуністичної спецслужби, яка згодом стала відомою як «Штазі». Проте в Німеччині він опікувався не тільки державними справами, але й особистими. За численними свідченнями, чекіст був чи не найактивнішим серед представників радянської армії та адміністрації, які активно збагачувалися в переможеній Німеччині. Сєров, між іншим, звинувачувався в присвоєнні значної суми грошей після організованого ним штурму «Райхсбанку» і навіть у спробі залишити у себе бельгійську корону.

Проте це не завадило йому отримати найвищу радянську нагороду – 29 травня 1945 року Указом Президії Верховної ради СРСР Івану Сєрову присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». І навіть серйозні внутрішньополітичні заворушення, які струсонули радянську верхівку після смерті Сталіна, не зачепили Сєрова. Він вчасно підтримав знайомого йому ще з 1939 року Микиту Хрущова в його боротьбі проти свого колишнього шефа Лаврентія Берії. Останньому поразка коштувала життя, а Івану Олександровичу підтримка переможця обернулася отриманням найвищого військового звання – генерал армії. Незважаючи на відсутність війни, новоспечений генерал армії зумів окропити своє звання у свіжій крові, цього разу придушуючи Будапештське повстання 1956 року.

Придушення повстання радянськими військами, 1956 р.

Проте з вершини є лише один шлях – униз, і вже незабаром Сєров переконався в цьому. Цього разу йому не допомогли навіть неабиякий політичний досвід та вміння підлаштовуватися під ситуацію. Піддавшись новим віянням «відлиги», у 1957 році він звертався до Генпрокурора СРСР з пропозицією провести реабілітацію жертв сталінізму, однак рекомендував обмежитися лише 1937–1938 роками. Адже з 1939 року наступала черга його жертв.

У 1958 році Сєров зміщений з посади керівника КҐБ на менш впливову посаду керівника Головного розвідувального управління. Але це був тільки початок: у 1962 році, після викриття полковника ГРУ Пеньковського, який працював на західні розвідки, Сєров втратив і цю посаду. Далі одна за другою з нього почали «облітати» нагороди та звання: першим позбавлено (заслуженого за депортації) ордена Суворова, далі – ордена Леніна і звання Героя Радянського Союзу. Згодом Сєрова понизили на три ступені до звання генерал-майора і, нарешті, у 1965 році його було виключено з партії.

Сподівання Івана Олександровича, що й цього разу якось утрясеться і він знову повернеться на вершини влади, не виправдалися. Спроби реабілітуватися перед новими керівниками країни Брежнєвим, Андроповим та Горбачовим не дали жодних результатів.

Іван Сєров, поки ще герой та орденоносець. Початок 1960-х

Помер Сєров 1 липня 1990 року, не дочекавшись ані поновного визнання своїх заслуг перед радянської владою, ані суду за участь в її злочинах після падіння СРСР.

P. S. Ще одну нагороду розжалуваний герой втратив вже після смерті – указом президента Польщі Леха Валенси Івана Сєрова в 1995 році позбавили найвищої польської військової нагороди «Віртуті мілітарі».