Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 20

Беручи до рук ту чи іншу архівну справу, важко передбачити, наскільки цікавою вона буде. Проте в цьому випадку відразу було зрозуміло, що дослідника очікує щось неординарне – на кожному з чотирьох грубих томів зазначалося, що це «Справа № 67436 зі звинувачення Сигала Х. І., він же Сиголенко К. М., він же Ковальський К. І.». Три різних особи, які ніби представляли три різні національності, об’єднані не лише спільною обкладинкою, але й реальною долею однією людини, яка кожного разу міняла не лише прізвище, але й саму себе.

Образи, які втілював у життя герой нашої розповіді, були, здавалося б, взаємовиключними. Радянський міліціонер, а згодом один із командирів партизанського загону НКВД та сотник «Поліської січі» і ад’ютант самого отамана «Тараса Бульби» навряд чи змогли б порозумітися між собою під час зустрічі. Так само, зрештою, як повстанець із керівником поліції в містечку Дубровиця, а тим більше заступник коменданта німецького табору із жертвою нацистської політики Голокосту. Конфлікт між цими соціальними ролями неминучий за умови, що їх не виконує одна особа.

Багатовимірність долі однієї людини є найкращим підтвердженням хибності спрощених одномірних підходів до оцінки історії загалом. Особливо якщо йдеться про історію страшних воєн та катаклізмів минулого століття. Історію Хаїма Сигала, важку і страшну, неможливо вписати в прості бінарні схеми на кшталт «наші – німці», «герої – злочинці», «жертви – кати». Але саме таким складним і є реальне життя, а історія лише прагне його відтворити. Тож спробую і я, «без гніву та пристрасті»…

Хаїм Сигал: вчитель, міліціонер, партизан

Хаїм Сигал народився 27 березня 1904 року в селі Лещатів на Львівщині. У сім’ї Ісака та Дебори Сигалів, крім нього, виховувалися ще п’ятеро синів та дві доньки. Батько працював на горілчаному заводі, допоки в 1914 році його не мобілізували до австро-угорської армії. Очевидно, Перша світова позбавила Хаїма повноцінного дитинства. Не надто веселою була і його юність, адже батько помер незабаром після повернення з війни в 1919 році, тому молодий хлопець разом зі старшим братом Єнохом змушені були працювати, щоб прогодувати велику родину.

У 1920 році сім’я Сигалів переїхала до Львова. Саме тут Хаїм почав працювати продавцем у магазині, згодом працівником складу, а вечорами навчався. Здобута освіта дала йому можливість сяк-так влаштуватися в житті – у 1928 році, після закінчення вчительської гімназії, він став викладати у приватній єврейській школі. Не знати, чи був він задоволений тихим і спокійним життям провінційного вчителя, чи все ж прагнув зробити блискучу кар’єру, але жодних шансів для швидкого соціального злету в міжвоєнній Польщі він як єврей не мав. Тож, напевно, і решта його життя була би спокійною і, можливо, навіть нудною. У пам’яті невеликого кола своїх учнів він залишився би як тихий, маленького зросту, вбраний у дешевий костюм учитель.

Кримінальна справа на Хаїма Сигала, він же Кирило Сиголенко, він же Карл Ковальський

Але в 35-літньому віці в його життя вдруге увірвалася війна, і решта 17 років стали цілком іншими, та й сам Хаїм зовсім змінився. Чи тільки війна винна в тому, що сталося, чи риси, які вона проявила, визрівали в тихому вчителеві й до цього? Відповісти на ці питання неможливо. У будь-якому випадку війна скалічила життя Хаїма Сигала, як і мільйонів інших людей, поставила їх в екстремальні умови, котрі перетворювали одних у героїв, а інших – у покидьків. Або і в героїв, і в покидьків.

Прихід радянської влади на Західну Україну в 1939 році швидко і вщент зруйнував суспільну модель, яка не давала можливості реалізувати свій потенціал українцям та євреям як представникам національних меншин у Другій Речі Посполитій. Багатьом із них тоді, у вересні 1939-го, хотілося вірити у проголошуване по радіо і на мітингах «Кто был ничем, тот станет всем». Тому молоді хлопці масово записувалися до народної міліції, намагаючись прислужитися новій владі. Серед добровольців, які приєдналися до лав міліції 22 вересня, був і вчитель єврейської школи Хаїм Сигал.

Облаштувавшись на новоприєднаних теренах, радянська влада почала перевіряти своїх добровільних помічників. Багатьох міліціонерів було заарештовано як неблагонадійних. Хаїм Сигал пройшов перевірку і був визнаний гідним служити радянській владі. Щоби сподобатися своєму начальству, Сигал в автобіографії, написаній у листопаді 1939 року, окремо підкреслив, що «до партії не належав, але завжди був симпатиком компартії».

Тож восени 1939 року Хаїм остаточно змінив свій цивільний учительський костюм на уніформу радянського міліціонера. Відтак він пройшов навчання в школі міліції і став працювати помічником оперуповноваженого спочатку дев’ятого, а потім першого районного відділення у Львові. За цей час колишній учитель устиг влаштувати і особисте життя, одружившись із молодшою на 17 років дівчиною, що стала Цилею Лазарівною Сигал. У 1941 році в їхній родині з’явилася донька Люба. Життя Хаїма налагоджувалося, і, схоже, на нього чекала швидка кар’єра. Але свої корективи знову внесла війна.

Хаїм Сигал, учитель

22 червня німці скерували війська на свого колишнього союзника – СРСР. Нездатна організувати ефективну оборону, влада вдалася до термінової евакуації. Вже в перший тиждень війни, 27–28 червня, зі Львова виїздять співробітники міліції, серед них і Хаїм Сигал. Їх вивозять на схід. Як далеко – ніхто не знає, адже ще вірять, що ось-ось шалений наступ німців таки зупинять. На схід, подалі від фронту, виїхала і дружина Хаїма Циля з донькою Любою. Їхні долі більше не перетнуться, і Хаїм так ніколи й не дізнається, чи пережили вони воєнне лихоліття.

Тим часом евакуйовані міліціонери доїхали спочатку до Вінниці, а згодом і до Києва. Вже в липні стало зрозуміло, що спинити німецький «бліцкриг» найближчим часом не вдасться, а тому потрібно готуватися до тривалої війни, у тому числі партизанської. Радянське командування розуміло, що цю відповідальну справу можна доручити лише професіоналам. Тому партизанські загони формує НКВД. Це згодом, після війни, радянська пропаганда говоритиме про «народних месників», а зараз Сталіну потрібні були досвідчені диверсанти. Серед тих, кого готували на цю роль, опинився і Хаїм Сигал, який разом із іншими колишніми міліціонерами пройшов у Києві спеціальний вишкіл, організований НКВД.

«На другий день, – свідчить Сигал, – нас переобмундирували, все міліцейське обмундирування ми здали, а отримали штани військового зразка, сорочки (гімнастерки) чорного кольору, шинелі, речові мішки, а озброїли нас гвинтівками». Колишній учитель та колишній міліціонер став партизаном. Як свідчить довідка Комісії у справах колишніх партизанів Вітчизняної війни 1941–1945 років при Президії Верховної ради УРСР, не просто партизаном, а «начальником штабу 8-го батальйону 1-го партизанського полку військ НКВД».

Автобіографія Хаїма Сигала. До 1939 р. його життя ще було тихим і спокійним. Для викладення фактів 35 років існування вистачило двох із половиною аркушів. Наступні 13 років заледве вмістилися в чотири грубих томи кримінальної справи

Проте «попартизанити» довго не вдалося. Закинутий у німецький тил десь у районі Новограда-Волинського загін втратив будь-який зв’язок із зовнішнім світом. Вояки кілька днів блукали лісами, намагаючись освоїтися в невідомій місцевості, і потрапили під обстріл. Перша вислана розвідка не повернулася. Чи розвідники загинули, чи покинули товаришів, було невідомо. Так само не до кінця зрозуміло, як залишив загін Хаїм Сигал. На допиті він розповідав, що його також відправили в розвідку. Чи справді це так, чи начальник штабу, зрозумівши безвихідь ситуації, сам покинув своїх вояків, ми не дізнаємося ніколи – жодної інформації про подальшу долю підрозділу та його солдатів не збереглося.

За версією самого Сигала, його, перевдягнутого для розвідки в цивільне, затримали німці й відправили в табір для військовополонених, а згодом у пересильний пункт у Новограді-Волинському. На той момент у німецькому полоні опинилися тисячі вояків Червоної армії, які не бажали вмирати «за родину и Сталина». Німці виявилися цілком не готовими до такої кількості полонених і не знали, що з ними робити. Їм бракувало перекладачів, щоб бодай якось порозумітися з велетенськими масами колишніх радянських солдатів. Тож коли один із них продемонстрував знання німецької, його відразу забрали від інших, призначивши перекладачем. Це був Хаїм Сигал, колишній учитель, колишній міліціонер, колишній партизан, а тепер перекладач, який відрекомендувався як Кирило Миколайович Сиголенко, українець.

Проте успіх Сигала був дуже короткочасним. Німецький унтер-офіцер, утішений, що знайшов потрібну людину, вирішив якнайшвидше оформити його на роботу, тож відразу відправив на медичний огляд. Після відвідин лікаря Хаїм вийшов у коридор. «Тут же в коридорі, – згадував він, – унтер-офіцер зняв із мене наручний годинник і один раз ударив в обличчя рукою… Я зрозумів, що вони дізналися мою національність, отже, буде погано, можуть мене, як громадянина єврейської національності, вбити, тому я вирішив тікати».

Втеча була доволі легкою, адже охорона полонених була не надто суворою. Кілька днів Хаїм рухався на захід, поки не дійшов до волинського містечка Корець. Тут він наважився зайти до районної управи, знову назвався Кирилом Сиголенком, уродженцем Чернігова. Після розмови з головою управи отримав на це ім’я довідку, яка посвідчувала його особу.

Минувши перші небезпеки, Хаїм вирішив ще раз спробувати знайти роботу. Із виписаною в Корці довідкою він поїхав до Рівного, де влаштувався перекладачем, потреба в яких у нової влади залишалася дуже гострою. Цього разу він отримав роботу в обласній управі без пригод. Через деякий час його відправили в містечко Сарни, де він продовжував працювати перекладачем спочатку в окружній управі, а потім в окружній поліції.

Саме тут, у приміщенні сарненської поліції Хаїм Сигал зустрів Тараса Боровця – «Тараса Бульбу». Це був вересень 1941 року: зірка отамана «Поліської січі» була саме в зеніті, про нього говорили, ним захоплювалися. Місцеві українці вважали його своїм героєм, який відроджує українське військо і ось-ось відродить державу. Уже на першій зустрічі Боровець запропонував Сигалу перейти до нього, і той, не довго думаючи, погодився.

Так колишній вчитель, міліціонер, партизан та перекладач став вояком Української повстанської армії «Поліська січ».

Сотник «Поліської січі» Кирило Сиголенко

Хаїм Сигал ще в 1939 році вирішив, що для нього важливо бути разом із тими, хто представляє владу. Неважливо, хто нею є саме сьогодні – комуністи, нацисти чи хтось інший. Він переконався, що така стратегія вигідна не лише для фізичного виживання, а й здатна також забезпечити кар’єру і задовольнити його амбіції. У вересні 1941 року на Поліссі такою владою був отаман «Тарас Бульба», тому Сигал став українцем. Завзятим, щирим, полум’яним націоналістом Кирилом Сиголенком. У «Поліській січі» Сигал пробув недовго – всього вісім тижнів, але за цей час устиг зробити карколомну військову та політичну кар’єру. У першій йому, очевидно, допомогли знання й навички, отримані в радянській міліції та на вишколах НКВД, у другій – згадувана вище здатність бути біля можновладців і вміти їм догоджати.

Як військовик Хаїм Сигал за неповних два місяці встиг отримати від командування «Поліської січі» офіцерські звання хорунжого, поручника, сотника, що відповідають сучасним: лейтенанту, старшому лейтенанту та капітану. Які особливі заслуги дали йому можливість так швидко рухатися щаблями військової ієрархії, до кінця не зрозуміло. Чекісти вважали, що Сигал був відзначений за бої з радянськими оточенцями за місто Олевськ, яке згодом стало «бульбівською» столицею. Сам він відкидав ці звинувачення, можливо, намагаючись полегшити свою вину. Для Тараса Боровця новий повстанський старшина Кирило Сиголенко став корисним не лише як військовик, але й як пропагандист.