Читать книгу Україна. Історія з грифом «Секретно» - Володимир В’ятрович - Страница 5

Масовий національно-визвольний рух з участю сотень тисяч є завершальною стадією розвитку боротьби поневоленого народу за незалежність. Йому передують інші етапи, коли цей рух не настільки масштабний, а тому не настільки помітний. Часто все починається з невеликої групи людей, натхненних ідеєю визволення і готових померти за неї.

Нечисленна підпільна організація, сформована здебільшого колишніми військовиками, які протистоять окупаційній владі гучними актами терору, – так починали збройну боротьбу за незалежність поляки, ірландці, євреї, українці. Вони були далекими від політичних програм, їхньою ідеологією була незалежність, а головним засобом її досягнення вважали зброю. Як люди армії, вони творили чіткі ієрархічні структури з принципом єдиноначальності, адже підпільні умови не створювали можливостей для розвитку внутрішньоорганізаційної демократії.

Через десятки років мілітаризм, антидемократизм, революційний запал деякі науковці визначать як головні ознаки фашизму і намагатимуться накласти цей термін на підпільні визвольні організації. Напевно, члени цих об’єднань здивувалися б такому означенню, адже вважали себе лише солдатами, які продовжують війну за незалежність.

Зародком масового збройного руху 1940–1950-х років, який охопив велику частину України, була підпільна Українська військова організація – УВО. Її творцями стали старшини та вояки армій Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Точну дату створення організації назвати неможливо – вона губиться десь у бурхливих подіях 1920–1921 років. І справді, на фоні глобальних змін того часу (підписання Симоном Петлюрою угоди з Польщею і зречення від західноукраїнських земель, спільний наступ та відступ польсько-українського війська, наступ та відступ більшовиків, що мало не захопили Варшави, врешті підписання Ризького договору між Польщею і Радянською Росією, яке поставило крапку на підтримці першою української справи) зустріч невеликої групи офіцерів, які вирішили продовжити боротьбу за незалежність, була непомітною. Тим паче, що, можливо, й не було однієї такої зустрічі чи однієї групи, а організація постала з кількох ініціатив, що згодом об’єдналися.

Творці Української військової організації. Нарада Стрілецької ради у Празі, липень 1920 р. Зліва направо сидять: сотник І. Андрух, полковник Є. Коновалець, сотник В. Кучабський; стоять: невідомий, сотник М. Матчак, сотник Я. Чиж

Українські вояки, які три роки зі зброєю в руках боролися за незалежність, опинилися в той час у скрутному становищі. Здавалося б, для них усе мало бути чітким і зрозумілим: є мета, є ворог, що стоїть на заваді її реалізації, має бути політичне керівництво, котре знає, як найкраще досягнути мети. Але саме останнього якраз і бракувало. Тож вояки Української галицької армії вважали себе зрадженими Петлюрою через його союз із Польщею, вояки Дієвої армії УНР вважали зрадниками галичан, які спочатку пішли на мир із військами Денікіна, а потім навіть із більшовиками.

Тому ідея боротьби за соборну (єдину) Україну, якої дотримувалися вояки корпусу Січових стрільців, виглядала нереальною. Але для цієї військової формації вона була основоположною: корпус складався в основному з галичан, що в роки Першої світової потрапили до російського полону, а згодом, після української революції, створили найбоєздатнішу частину Армії УНР. Вкриті славою минулих боїв, Січові стрільці на чолі з командиром Євгеном Коновальцем у час внутрішнього розбрату здавалися підозрілими як для земляків-галичан (бо не влилися в УГА, а діяли під командою Петлюри), так і для керівництва УНР, яке побоювалося втрати їхньої лояльності. Крім того, на кінець 1919 року вояки корпусу були вкрай перевтомленими нескінченними боями на фронтах, багато з них захворіло на тиф. Тому командування прийняло рішення про припинення існування цього підрозділу.

Проте продовжувала діяти Стрілецька рада офіцерів корпусу. Її очільник Євген Коновалець не збирався припиняти боротьби й шукав виходу з критичної ситуації. Він уже не вірив найвищому політичному керівництву визвольного руху – обидва українських уряди УНР та ЗУНР скомпрометували себе нездатністю порозумітися та надмірними сподіваннями на зовнішню допомогу. Ідею боротьби за соборну Україну їхні лідери відклали до кращих часів, укладаючи угоди з поляками коштом української території (Петлюра) чи намагаючись вести переговори з більшовиками (Петрушевич).

Євген Коновалець у 1920–1921 роках відчайдушно намагався створити новий військово-політичний центр, який міг би стати альтернативою попереднім. Його метою було об’єднати в боротьбі за соборну Україну представників усіх військових та політичних формацій. Тому він їздив по таборах українських військовополонених, проводив зустрічі зі старшинами Армії УНР та УГА, представниками українського політикуму, котрі опинилися у Празі, Відні, Варшаві.

Політичні обставини не сприяли реалізації задуму – тривала війна більшовицької Росії з Польщею. На боці останньої боролися її українські союзники на чолі з Петлюрою, які сподівалися в разі перемоги відновити українську державу бодай на частині української землі. Інша частина українців вважала головним ворогом саме поляків, які попереднього, 1919-го, року окупували Західноукраїнську Народну Республіку, і чекала їхньої поразки в цьому протистоянні.

Результат війни поклав край сподіванням одних і других – польсько-українські війська, які спочатку майже відвоювали Україну, згодом змушені були відступити аж під Варшаву. Більшовики, що мало не захопили польську столицю, також відступили, попередньо вщент зруйнувавши своєю жорстокою політикою сподівання на них жителів Західної України. Проте навіть цей крах не сприяв об’єднанню зусиль українців у подальшій боротьбі, яких і далі розділяло уявлення про головного ворога – поляків чи більшовиків.

Саме тоді, у другій половині 1920 року, творяться підпільні групи, що згодом об’єдналися в єдину Українську військову організацію. За однією з версій, її початок закладено безпосередньо Євгеном Коновальцем на засіданні Стрілецької ради у Празі в липні 1920 року. За іншою – організацію створила група старшин Січових стрільців (сотники Ярослав Чиж, Василь Кучабський, Михайло Матчак) та Української галицької армії у Львові незабаром після відступу більшовиків. Нове підпільне об’єднання називалося «Українська військова організація Воля». Його головною метою, як свідчить наказ № 1 з вересня того року (фактично перший документ, який засвідчує існування УВО), була боротьба проти польського панування в Галичині, тому й структура охоплювала саме цей терен. Зважаючи на це, організація спиралася на підтримку керівництва ЗУНР.

Історики сперечаються, наскільки пов’язаним із УВО на цьому етапі був Євген Коновалець. За такий зв’язок промовляє те, що її творили підпорядковані йому старшини, проти – те, що сам командир Січових стрільців тоді вважав важливішим продовжувати боротьбу на Наддніпрянській Україні, де тривали масові антибільшовицькі повстання. Коли його колеги розбудовують структури УВО в Галичині для боротьби проти поляків, Євген Коновалець намагається започаткувати діяльність підпільної організації в Києві. Для цього сюди наприкінці 1920 року відправлено сотника Івана Андруха, якого чекісти згодом називали правою рукою Коновальця. Згадки про його скерування до Києва можна знайти в багатьох авторів історії УВО. Натомість невідомим дотепер залишався той факт, що сюди прибув ще один соратник командира по корпусу Січових стрільців – Осип Думін.

Відтворити діяльність Андруха і Думіна в Києві надзвичайно важко через брак джерел. Перший, потрапивши в 1921 році до рук чекістів, практично нічого не розповів, а другий, хоча й зумів уникнути арешту і прожив ще багато років на еміграції, у спогадах ніколи не писав про київський період. Тож знову для відтворення невідомих сторінок нашої історії слід звернутися до документів чекістів. Саме з веденої ними справи «ЦУПКОМ» дізнаємося про створення УВО в Києві, у серці більшовицької армії – у Школі червоних старшин…

18 березня 1921 року більшовикам вдалося остаточно придушити Кронштадтське повстання, яке підняли моряки Балтійського флоту, донедавна – головна опора нової влади. Попри таку важливу перемогу, Ленін і його соратники знали: це ще не кінець, і можливості для нових повстань дуже великі. Особливо в Україні, де вогнище протесту не згасало з перших днів радянської окупації.

Саме 18 березня в Києві створюється нова організація – Всеукраїнський центральний повстанський комітет (у документах чекістів – ЦУПКОМ). Серед тих, хто долучився до неї, – колишній вояк корпусу Січових стрільців Іван Андрух, який на той момент уже кілька місяців працював чиновником у райспілці під прізвищем Авраменко.

Його товариш по корпусу Осип Думін зумів ще краще прилаштуватися в Києві – став викладачем тактики в нещодавно створеній Школі червоних старшин, більше того, вступив до комуністичної партії. Згідно з документами ЧК, саме він, а не Андрух (як про це пишуть багато істориків) був засновником та керівником Української військової організації, створеної в Києві на базі школи.

Осип Думін – член ВКП(б)У, викладач Школи червоних старшин, він же керівник Української військової організації в Києві

Перша назва нового об’єднання – Військова організація Січових стрільців. Але згодом, 12 квітня 1921 ро- ку, Осип Думін запропонував змінити назву на Українську військову організацію, бо попередній бракувало всеукраїнського масштабу. Запропонована ним структура п’ятірок також збігалася з побудовою УВО, котра в той самий час творилася в Галичині. Це дозволяє припустити координацію роботи різних осередків у розбудові підпільної мережі.

Уже незабаром обидва колишні Січові стрільці зустрілися, щоб узгодити свою діяльність. Вирішено, що УВО як військове крило повстання буде підпорядкована політичному керівництву Всеукраїнського центрального повстанського комітету. Андрух утримуватиме зв’язок між обома організаціями, а також контактуватиме із закордонним проводом. Незрозуміло, кого саме Андрух вважав своїм зверхником за межами Радянської України. У протоколі допиту він розповідає про поїздку до очільників УНР, про зустрічі з Симоном Петлюрою та Юрієм Тютюнником. Про жодні контакти з колишнім командиром не йдеться. Тож сьогодні важко сказати, чи справді Андрух не зустрічався з Євгеном Коновальцем, чи просто приховував це від чекістів.

Тим часом тривала розбудова УВО у Школі червоних старшин. До роботи в підпіллі залучено заступника командира 1-ї роти Терентія Шостака. Від 24 березня до 11 травня він перебував у відрядженні на Єлисаветградщині з метою вербування курсантів. Підпільники вирішили скористатися цією нагодою і доручили йому збирати відомості про розташування більшовицьких військ, їхній склад, настрої, про наявність і активність повстанських загонів. Він також міг вербувати не лише курсантів для школи, але й підпільників для УВО.

Протокол допиту ЧК Івана Андруха, 9 серпня 1921 р.

Проте поїздка, замість того, щоб принести користь підпільникам, стала причиною їхнього провалу.

В Єлисаветграді Терентій Шостак зустрівся з колишнім однокурсником Сергієм Даниленком, якого вирішив втягнути у створювану підпільну організацію. Знайомий виявився… свіжоспеченим чекістом (почав працювати з «органами» кілька місяців тому, в січні 1921 року). Так більшовики отримали чудового інформатора, який надсилав їм детальні повідомлення про підготовку повстання, підписуючись псевдонімом «Карін».

Випадкова зустріч стала початком кінця для підпільної організації в Києві і злетом для молодого чекіста, який через 26 років піде у відставку у званні полковника МҐБ визнаним «борцем з українським націоналізмом», учасником операцій проти УПА та ліквідації греко-католицької церкви.

Для отримання важливішої і оперативнішої інформації агента Даниленка переводять до Києва. Тут він увійшов у довіру до безпосереднього начальника Шостака, також діяча УВО, командира 1-ї роти Школи червоних старшин Антона Решетухи. «Карін» намагався (щоправда, безуспішно) зав’язати тісніше знайомство з Осипом Думіним.

Завдяки зусиллям агента чекісти знали про плани підпільників, зокрема про ідею захоплення школи на момент початку повстання, наміри долучити курсантів до повстанців, котрі підійдуть до Києва з околиць міста. Із повідомлень інформатора дізнаємося, що керівник УВО Осип Думін наприкінці травня формально взяв відпустку і залишив Київ, а насправді попрямував у Трипілля, щоб приєднатися до місцевого повстанського загону, з яким планував повернутися до міста в день виступу.

Оперативна інформація, яку отримувала ЧК, дала їй можливість цілком контролювати ситуацію і працювати на випередження. Тим паче, що підготовка повстання, яка координувалася з Партизансько-повстанським штабом на чолі з Юрієм Тютюнником, затягалася, і початок збройного зриву відкладався. Подіями зацікавилося найвище партійне та чекістське керівництво. Начальник секретного управління ВУЧК Євдокимов повідомляв: «Товариш Дзержинський вимагає додаткового детального матеріалу про перебіг справи».

Підпільне видання УВО «Сурма», виходило з 1927 р.

Успіх чекістів мало не зірвався через прикру випадковість. «Зустрівшись із Шостаком, – доповідав агент Карін 18 червня, – з’ясував, що вони знають, що ЧК відомо про їхню організацію в Червоній школі через начальника особливого відділу Губерта, який, будучи в інтимних стосунках із ад’ютантом школи Залужним, поділився з ним, а Залужний із Решетухою».

Можливо, саме цей прикрий інцидент пришвидшив розв’язок справи. Аби не втратити контролю над ситуацією, «органи» розпочали таємні арешти підпільників, спочатку членів ЦУПКОМу, а згодом УВО. «Внаслідок вимушеної поспішної ліквідації, – повідомляли вони, – довелося обмежитися зняттям верхівки організації, не зачепивши периферії, яка ліквідується в порядку переформування Школи червоних старшин спеціальною комісією».

У результаті швидких дій заарештовано 13 співробітників школи, 11 із них – офіцери. Антон Решетуха та Терентій Шостак затримані 30 червня 1921 року під час лекції у штабі Київського військового округу. Обидва зізналися в членстві в УВО і дали розгорнуті свідчення про підготовку повстання. Натомість раніше заарештований Іван Андрух визнав лише належність до ЦУПКОМу і заявив слідчим, що після зустрічі за кордоном із керівниками УНР розчарувався в можливості повстання, тому почав відходити від підпільної роботи.

Група членів УВО. Івано-Франківська область, 1920-і рр.

Євдокимов, який від імені керівництва ВУЧК здійснював нагляд за справою, залишився незадоволеним. «На мою думку, – заявляв він, – ліквідація УВО не повинна завершитися арештом 13 осіб у той час, як ви цілком конкретно вказували на причетність до УВО майже двох рот… Центр, як у нас, так і в Москві, виявляє великий інтерес до справи, тому необхідні вичерпні відомості в терміновому порядку».

У відповідь київські чекісти повідомляли про розроблену систему фільтрації курсантів та співробітників Школи червоних старшин, яка мала виявити учасників підпілля. Проте вони не в силах були приховати найбільшого провалу операції – арешту уник керівник УВО Осип Думін. Афішувати невдачу чекісти не збиралися, тож залишилося лише опублікувати в місцевій газеті коротке оголошення: «Солом’янський партком оголошує дезертиром члена КП(б)У, курсанта [насправді викладача – В. В.] Школи червоних старшин Думіна Осипа, тимчасове посвідчення № 2295».

Інших затриманих членів підпілля, зокрема Івана Андруха, Антона Решетуху, Терентія Шостака, 28 серпня засудили до розстрілу. Думін же повернувся в Галичину і приєднався до місцевої УВО. Його досвід виявився дуже корисним для підпільників, тому незабаром він очолив референтуру розвідки організації.