Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 11

Там, де сонце, заплутане в вільхи,

Віддавало останнє тепло,

Нарікання вітрів запізнілих

Нагадали про все, що було.

Про розсипаний в травах пожовклих

Зорепад вересневих пісень,

Що дівочий в них радості оклик

Передзвоном будив сонний день.

Як волосся твоє вигравало

У багаттях вечірніх заграв —

У кохання ярінні палало

І в обіймів шалених вогнях.

Як у повінь п'янких поцілунків

З головою кидалися ми

І не чули, в далеких відлуннях

Як гуркочуть погрози зими.

Із криниці завзятої юні

Ми кохання без міри пили —

І за те, мабуть, осені струни

Обірвались так боляче вмить.

З того часу – утрати й утрати:

Сторінки палахких споминань

Так щемливо і гірко гортати

В нурті сповідей, втеч і вигнань.

З того часу – з обіймів в обійми,

З того часу – від губ і до губ

Я шукав твоїх слів відгоміння,

Та навіки їх, мабуть, забув.

Там, де сонце, заплутане в вільхи,

Віддавало останнє тепло,

Нарікання вітрів запізнілих

Нагадали про все, що було.