Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 15

Я навіть вже й не мріяв досягти всієї величі

                                                          тієї гідності,

З якою височінь тополі

                       німому всемогуттю неба

Вклоняється з веління вітру,

Який впритул до скрадливого шелесту

                                          нажаханого листя

Проносить усевладний подих із глибин землі

Аж до височини схиляння тополиного.

Я навіть вже й не думав піднестись до розуміння

Суті неуловимості й прозорості тієї сили,

З якою незмірний безлад простору поволі        набрякає

Гнітючим клубочінням хмар,

Де в загадковій послідовності появи й зникнення

Скороминущих ликів якогось

                                  утаємниченого

                                                    небом

                                                         божества

Ти тільки і встигаєш упіймати усепроникне відчутя,

Що єдиносталим у цім світі може бути

                                   лише постійний плин —

Я вже і відчуття цього хотів якнайскоріш   позбутися,

Аж поривання вітрового вибух підхопив

                                   мої розхристані думки

І через карколомність загибелі

                   всіх однозначних істин

                                  у буруванні хмар

Поніс за обрій у падіння

      на глибину взаємопоглинання

                     землі і неба в горизонті —

І вже нікуди я не міг подітися,

                     притиснутий до розуміння,

Що довічно небокрай триматиме мене

             на віддалі мого збентеженого погляду,

Втікаючи від мене зі швидкістю, з якою

Не встигаєш озирнутися назад, щоб уподібнитись

Тому, хто знов і знов так владно підштовхує тебе  у спину

Віддавати крок за кроком свою самозакоханість

Покірному трави схилянню, де ієрогліфами

Загадкових тіней переплутані усі стежини  сповідей

Про найкоротшу віддаль

між народженням і смертю —

                                       про життя…