Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 16

Знов підкрадається під саме серце,

Немов найпоаємніша з провин,

Змій віхоли безжально і відверто

Під саме серце – знов прихід зими.

Твердішає все м'якіть сліз осінніх —

Плоди кристалів незворотних втрат

Німі й прозорі в забутті сніжинок

Долоні талим болем холодять.

Молитися. Хурделиць завивання

Підспівують бажанню молитов

Не наших, не тутешніх – не благанню,

А виклику. Це вічний бій немов.

Вже стільки полягло ні в чім не винних

Надій, і мрій, і молодих посвят.

Покірно і безмовно, безнадійно

В наметах долі відчаї лежать.

Невже поразка? І невже навіки?

Невже не жаль? Як дивно – ні, не жаль…

Підступно і несхибно в серця світоч

Все глибше віхол вихори біжать.