Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 14

Ще наче й сивина не вкрила скроні,

І яструбиний не підводить зір,

Ще наче й плечі, й руки міці повні,

І шляху далеч не страшна для ніг.

Та все частіше щось під вечір втома

Снодійно спокушає: «відпочинь».

Усе тьмяніший молодості спогад —

Яка зваблива солов'ями ніч.

Все впертіші буденності турботи

У намагані марнотою днів

У дріб'язковостей коловороті

Відгородить мене від зваб весни.

У квітування день, у день весняний

Забрів я нещодавно в диво-ліс

Й гукнув навперейми із солов'ями —

Та відгомону вітер не приніс.

Я вже й не знаю, чи гукнув насправді,

Чи лиш гукнути в далину хотів,

Та певно знаю, скільки не гукав би,

Ніхто б усе одно не відповів.

І все настійніший приходить сумнів,

Чи це насправді, чи й насправді я,

Той відчайдух, що сміло і бездумно

Кидався в бійку з молохом життя.