Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 3

1. Велике вигнання

Гойдається доля, мов зламана віть,

на розхристі всіх заполярних хурделиць,

і ніч заґратована раптом розстелить

козацького степу мосянжний сувій

отут, серед цих простопадних осмут

сибірських безмеж, погорбатілих з люті.

Полярного сяйва кремлівські салюти —

тут навіть катам неможливо заснуть!

О, ця казематна полярная ніч:

червоні боки тут у снів не від яблук,

від кирзи – під здухи, об стіну – на карби,

і знову – по ребрах! О, зламана віть

епохи, що тичеться в невідь облуд…

Не хміль солов’їних пісень тут вирує,

тортурного зойку відлуння мордує —

тут навіть катам неможливо заснуть.

І спогад, не так, як велична сосна,

що в душу впливає, мов щогла вітрильна, —

як паля тортурна, що вмить прохромила,

як гак, що під Байдині ребра загнав

науку султанських і царських велінь:

услід за Тарасом у зеки й солдати

уся Україна – встигай лиш ховати

за кирзу халявну відвертість молінь.

2. України син

Так тяжко під серцем Сибіру болить

оця захалявна хохлацька Вкраїна,

оця трьохсотлітня безвинна Руїна —

на розхристі вічності докору мить.

Гойдається, наче розпачлива тінь

невтішної матері, доля Вкраїни:

розіп’ято знов її вірного сина —

поглинув їх стільки московський вже плин…

Коли чорторий вже оцей промине:

в Сибір – у теплушці, назад – в домовині, —

одвічна дорога синів України…

О, пам’ять пекельна, забудь ти мене!..

Лягла ваготою на серце земля,

скорботна, посмертна земля Батьківщини

на серце, що в грудях народу не спинить

його навіть наглая смерть Василя.