Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 7

Забудемо, брате, і нас хай забудуть,

Хіба затонулій землі пам'ятать

Про тих, хто покласти не зміг у запруду

Потоку ворожому власні тіла —

Ми тіл своїх, брате, в бою не щадили,

Та Бог не схотів нас на небо забрать:

Вигнанцями стали, стежками чужими

Нам пил іноземного рясту топтать.

Дороги міських закордонних комфортів

Утрати вогнями нам п'яти печуть —

Босоніж як ми, школярі безтурботні,

Топтали козацького степу траву.

О степ України – пісенне безмежжя

З невпинним священним потоком Дніпра —

Яка невблаганна і беззастережна

За вами тепер вже довічна жура.

Наївні й зрадливі мої гречкосії,

Безплатним буває у пастці лиш сир,

Ковтнули спокусу оман всіх месії —

Й над вами став паном підступний сусід.

Ви волю і землю свою проміняли

На землю і їжу казкову якусь —

Обіцяну блудними більшовиками

Оманно небесну ясу дармову.

І біла Росія червоною стала

Від крові, що ми за Вкраїну лили,

І землю у нас прадідівську забрали

Й хохлам свинопасам, як дар, віддали.

Забудемо, брате, – і нас хай забудуть?

Нехай забувають – та нам не забуть,

Бо майже щоночі в Європах нас будить

Святої Софії подзвінна могуть.