Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 23

Сніг лапатий, підмоклий,

                     як підошви мої,

Чвакіт шин,

         чвакіт кроків

               у повітрі висить;

Напівморок і дим —

           мій сліпий поводир,

Через площу

         крізь натовп

               мене проведи,

До метро

         ти мене доведи…

Місто надра свої

         відкриває мені —

Вхід в метро – букву «М»

      (аж від подиву зведені брови!) я

                     розшифровую:

«Всяк, хто ввійде,

         облиште надію свою.

      Ім'ярек

         Аліг'єрович

                     Данте,

Рад вітати!»

Ескалатор,

         безногий Вергілію мій,

Ти крізь натовп,

         крізь землю

               мене проведи

Усіма дев'ятьма

         усе глибше

                  і глибше

В підземелля міське —

        з підсвідомістю Харкова

                             хай з'єднаюсь я,

                                      хай згадаю я…

Натовп суне назустріч,

         щохвилини вихоплюю

Із потоку облич, рук і ніг

                     нову постать я:

Ближче, ближче,

         вже ось, уже поряд ти,

Незнайомцю, на мить

         ми з тобою віч-на-віч —

Не буваю з собою я ближче

                      у дзеркалі навіть,

Навіть з власною тінню

         я ближче навряд чи буваю,

Та на мить це,

            на мить це,

                        на мить…

Зблиск очей, губ загадка —

                  й потилицю, спину,

Незнайомцю, твою

               я гублю назавжди;

Без кінця, без кінця,

                        без упину.

Невблаганного натовпу

         ми протилежні потоки,

Нас розносять врізнобіч,

Ескалатори нас і вагони,

Невпізнанних, забутих,

                        підхоплюють

І розносять,

         розносять

               врізнобіч,

                     врізнобіч…

Так точнісінько

          пам’яті плин

                невблаганний вихоплює

Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —

І спиною повернуті знову,

                            невпізнані знову

Із минулого тіні гублю я —

                    вже не докричишся:

Ескалатори днів і

                  вагони років

Нас розносять,

               розносять

                  врізнобіч,

                         врізнобіч…

Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:

Відкривають метро —

         оркестри, промови лунають,

Стрічка падає – диво! —

Місто надра свої,

            місто душу свою відкриває!..

Ох, яка молода і щаслива

У святковому гаморі натовпу

                                             мати —

У руки її затишку,

         як у гніздечку, тримати

Полохливе пташатко

                  свого рученяти —

0 дитинства далекого

                                свято,

Віра в казку, у те, що

                       достатньо

                 нам неба для всіх

                         одного —

Не докричатися,

                  не докричатись…

Мій вагон підійшов.

Цей останній,

               прощальний вагон,

Що давно в небуття відійшов,

Але знову

         і знову приходить,

Щоб мене

         відвезти на роботу,

Щоб мене

         привезти із роботи,

На роботу – з роботи,

         На роботу – з роботи…

Цей розмірений стукіт коліс,

                     нескінченний тунель…

Ескалатор, безногий Вергілій,

Проведи з підземелля до неба мене —

Десь там небо було,

І на всіх одного

                вистачало

                     нам неба цього,

А тепер там

         для кожного телеекран —

Не поділять ніяк

            між собою програм.

Нескінченний тунель,

               незліченні турботи:

На роботу – з роботи,

               На роботу – з роботи,