Читать книгу Наодинці з життям. Поезія - Юрій Пересічанський - Страница 6

Найперші невдалі ще кроки весни, ви так схожі

З останніми кроками, котрими зіграна осінь

Ступала на стежку зими – мов крізь дзеркало льоду

Минулих морозних осмут упізнав свою вроду

Розгублений березень в привидах снів листопаду.

У савані плісняви згуків минулих опалих

Земля ще окута тим сном, видається що вічним.

Та в надрах обмерзлої сповіді серце вже лічить

Останні слова каяття – чи ще довго їм тліти:

Вже гасло надії – горіти, горіти, горіти! —

Проносить піднесена лагідь південного вітру

Крізь плетене чорним мереживом віття.

Бо вже, щоб у мандрах безмежних струмків розчинитись,

Дійшла досконала відталої краплі сферичність

До спаду в прощання з піддашшям висот батьківщини

Своєї бурульки (розлука знов матері й сина).

Отак би пірнути у затишні сни потойбіччя —

І хай тільки зблиском заграви цей вечір засвідчить,

Що й ти колись був тут, і в сутіні млів у стражданні.

О, мачухо зла, батьківщино надії нездарна,

Це ж ти нас підкинула світу цьому до порога

Вклякати в підніжжях оглухлих богів невідомих

В благанні якогось незнаного щастя й любові —

На волю лети ж самоти нескінченної сповідь…