Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 10

Напівбезсонна ніч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечірнє сонце сліпило очі. Віктор, проїхавши маршруткою до Куренівського узвозу, далі йшов пішки на Нагірну. Перехожих майже не було, і тільки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкістю. І це при тім, що асфальт на дорозі був схожий на ементальський сир.

Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсі якогось НДІ. Тільки вхід до неї прибудували з вулиці – не сходинки, а просто бетонний пандусик із поруччям. Подвійні двері були відкриті, і Віктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стійкою – нікого. У залі – кілька столиків і теж напрочуд низьких, на взір журнальних. І жодного стільця. Здивований Віктор підійшов до барної стійки і зазирнув за неї – там вилискувала нікельованими фиґлями та ручками кавоварка «Сіменс», поруч – початі пляшки, догори ногами висіли щільними рядами чистенькі келихи й бокальчики.

Віктор дістав із кишені монетку і постукав по барній стійці.

– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.

Віктор уп’явся поглядом у білі двері за барною стійкою. За дверима щось рипнуло. Вони відкрилися й у проріз в’їхав на інвалідному візку бородань Олекса.

Віктор отетеріло уп’явся очима. Відразу помітив, що ніг в Олекси не було. А те, що від нього залишилося, було вдягнено у військовий камуфляж.

– Овва! – здивувався Олекса, пізнавши у відвідувачеві старого знайомця. – Ти?

– Я.

– Отакої! – Олекса витримав павзу, і на обличчі його досі панувало здивування й недовіра до побаченого. – Ти живий?

– Атож, – кивнув Віктор. – А ти?

Олекса гірко посміхнувся.

– І я… Лишень бігати важко… – і він кинув погляд на закочені й приколені чимось угорі холоші камуфляжу. – Сідай, я тобі каву зварю!

Віктор озирнувся на залу.

– А! Чуєш, зайди туди, – він кивнув на відкриті двері, з яких сам виїхав. – Там є крісло на коліщатах… Для гостей.

Віктор зайшов до комірчини й побачив три складаних нікельованих інвалідних крісла, що вишикувалися попід стінкою. Взяв одне, хутенько розклав. На обличчі з’явився вираз гіркоти. Він сів у «гостьове» крісло, поклав долоні на нікельоване зовнішнє обіддя великих коліс. Штовхнув обіддя, й крісло поїхало до дверей. Виїхав до барної стійки й уперся в крісло Олекси, що вправно порався біля кавоварки.

Олекса обернувся.

– Не казись! Іди, вибери столик і сідай!

Віктор підвівся, підняв і проніс над головою Олекси легке інвалідне крісло, опустив його вже за барною стійкою біля ближнього столика. Знову сів. Тепер усе стало на свої місця – «журнальні» столики виявилися ідеальної висоти для тих, хто сидів на інвалідному кріслі.

Хвилини за дві з-за барної стійки виїхав Олекса. На приробленій до його крісла таці стояли дві кавові філіжанки й цукорниця.

Він хвацько підкотив до столика, якось загальмував і швидким рухом поставив перед Віктором філіжанку з кавою.

– Ну от, – сказав він, розмішуючи у своїй філіжанці цукор. – Щось утрачаємо і щось віднаходимо…

– Ти став філософом? – запитав Віктор. Кав’ярня більше не здавалася дивною.

– Нема викруту, – розвів руками Олекса.

Вікторові раптом здалося, що руки в Олекси стали набагато довші. Довші й жилавіші.

– Що ж тоді сталося? – спитав Віктор.

– Сапер помиляється лише раз, а потім – щонайкраще – решту життя згадує про цю помилку… От і я тепер згадую… Такий похорон зіпсували! Коротше – мого шефа і його двох найближчих рознесло на шматочки, а мене тільки втяло. І відразу – ні грошей, ні ніг. Добре, друзі допомогли, – він озирнув кав’ярню, – без справи не залишився… Відтак і пораюсь тут.

Далі Олекса оповів Вікторові, що кав’ярня формально належить Товариству воїнів-інтернаціоналістів, тому податків не платить. Ревізорів тут теж ніяких не буває. Місце, мовляв, невиграшне. А поруч – гуртожиток, де живуть інваліди війни в Афганістані. Думали вони ще спортивний клуб інвалідів організувати, але поки руки не дійшли. А взагалі в них «візочників» на гарну олімпійську збірну вистачить. І в усіх – міцні руки.

– А що з Мишком? – спитав нарешті Віктор про головне.

– З пінгвіном? – Олекса замислився, почухав за вухом. – Лиха година… Знаєш, у мого шефа перед останнім похороном проблеми виникли – хтось підвіз візка. Одержали кілька вагонів спиртного без документів, на триста тисяч зелених. Документи мали наступного ранку підвезти, а вночі хтось УБОЗ на нас нацькував і все конфіскували. Навіть викупити не вдалося. Потім ще із двічі такі придибашки. Ото й борг майже на мільйон баксів. А гроші він був винний одному москвичу, що тут кілька бензоколонок поставив… Тож він у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в підмосковному маєтку приватний зоопарк… Я тут нічого вдіяти не міг…

– А як цього москвича знайти?

– А він тепер у себе, у Білокам’яній. Бензоколонки в нього один наш депутат відібрав… себто виперли його з України.

– А звуть його як?

– Ти що, серйозно?

– Атож.

Олекса покачав головою.

– Прізвисько – Сфінкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москві банк – Комерційний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?

– Що таке банк? – Віктор стенув плечима. – А що тут розуміти? Банк – це багато грошей…

Олекса заперечно хитнув головою.

– Банк – це власна розвідка, власна армія, можливість купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфі не знайдуть…

Віктор важко зітхнув.

– Ти, либонь, знаєш, що тебе шукали?

– Знаю, – сказав Віктор.

– І отак вільно по місту їздиш?

– А що маю робити? – запитав Віктор. – Я хочу Мишка знайти.

– Оце – любов! – пожартував Олекса.

У цей час до кав’ярні в’їхало на кріслах-візках двоє хлопців, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, і вираз на обличчі миттєво став зосередженим.

– Привіт! – видихнув, під’їхавши до їхнього столика, перший «візочник». Подивився уважно на Віктора, потім перевів погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?

– Дзвонив, він за годину підкотить.

– Тоді зроби нам кавки!

Олекса подивився задумливо на Віктора.

– Під’їдь до стійки, – сказав йому неголосно. І сам, розгорнувши крісло-візок, поїхав до бару.

Віктор підкотив до стійки й одержав від Олекси папірець із його телефонним номером.

– Дзвони при нагоді. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозуміти, що Вікторові час іти.

Віктор склав крісло, заніс до комірчини і, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «візочників», що в одного була одна нога, а в іншого – жодної.