Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 6

Феофанія зустріла Віктора проблисками сонця крізь набіглі хмари. Легіт хлюпнув в обличчя прохолоду. Над головою голосно перешіптувалося листя дерев, галасували птахи. А попереду, на території лікарні для вчених, прогулювалися пацієнти. Високий старий у синьому халаті поволі ступав по алеї, зупинявся щокроку, ворушив губами, знову ступав.

«Інфарктник», – подумав Віктор, обганяючи старого.

Трохи далі попереду знаходилася ветлікарня. Треба лишень обійти головний корпус праворуч, зайти знадвору. Там теж є своя територія, по якій кілька місяців тому гуляв під чуйним наглядом лікарів пінгвін Мишко.

Віктор занервував, щось у душі озвалося болем. Знов чуття провини стисло невидимий душевний нерв, і Віктор зупинився. Стояв, дивився вгору, на верховіття. Чекав, доки почуття провини попустить, принаймні якось принишкне, сховається. Але стиснений почуттям нерв ударив по очах. Віктор зіщулився від невідчутного, але усвідомленого болю. На очі йому набігли сльози. Віктор кліпнув і відкинув це бажання, вигетькав його. Рушив далі.

За головним корпусом двоє санітарів у білих халатах вигулювали по підстриженому травнику трьох собак. Один собака сильно припадав на передню лапу.

Віктор привітався із санітарами. Спитав, де лікар Ілля Семенович. Санітари направили його до ординаторської на другому поверсі.

Ідучи коридором, Віктор зазирнув до палати, де колись лежав Мишко. Розгледіти нових пацієнтів він не зміг. Тільки дитячі ліжечка побачив, та нікельований столик на коліщатках з якоюсь медапаратурою біля одного ліжечка. Дзижчання підказало Вікторові, що медустаткування на столику працює, а отже, точиться боротьба за життя чергового чотириногого пацієнта.

Іллю Семеновича Віктор дійсно знайшов в ординаторській. Лікар не відразу пізнав Віктора, але привітався дуже приязно.

– Пам’ятаєте, ви оперували пінгвіна Мишка? – нагадав про себе Віктор.

– Мишка? – перепитав Ілля Семенович, і на його обличчі виникла смутна усмішка. – Звичайно, пам’ятаю… У нас за всі ці роки тільки один пінгвін і був? А ви… я ж пам’ятав ваше прізвище…

– Золотарьов, – підказав Віктор.

– Атож! На вас тут чекали тижні три…

– Хто?

– Ну, я не знаю… Як кажуть, люди спортивно-ділової зовнішності… Один постійно тут стирчав. А інші двоє приходили вранці, самі Мишка вигулювали, а ввечері знову йшли…

– А потім що?

– Потім? Потім Мишко видужав, зміцнів. І вони його забрали. Приїхали на двох джинах, доплатили за ліки й лікування, дуже чемно забирали. Наостанок знову вас напитували і… якщо мені пам’ять не зраджує, щось для вас залишали… Ні, не так усе це було, забув я вже… Чекали на вас одні, а Мишка забирали інші. А конверт залишали ті, котрі на вас чекали. Отака плутанина! – лікар посміхнувся. – Як кажуть, без чарки не розберешся!

– І де ж цей конверт?

Лікар озирнувся на засклену книжкову шафу, потім подивився на свій робочий стіл. Присів на крісло, висунув одну шухляду, потім другу. Витяг відтіля кілька рентгенівських знімків, потім – коричневий конверт. Простягнув його Вікторові.

– Ось, тут нічого не губиться… крім совісті…

Віктор узяв конверт і запитально поглянув на лікаря.

– Атож, крім совісті, – повторив лікар. – Оце вчора довелося вигнати чергових нянечок – крали корм для собак із кухні! Вони, звичайно, не винні, – лікар сумно посміхнувся. – Це лише генна інженерія дасть раду…

Віктор уже не слухав Іллю Семеновича. Він витяг із конверта друковану на комп’ютері нотатку і складену газетну витинку.

«Телефонуйте до 20 травня за номером 488-03-00. Це у ваших інтересах». Підпису не було.

Розгорнув витинку й відразу в груди штрикнуло. У чорних жалобних рамцях на нього з газетної витинки дивився його колишній шеф Ігор Львович. Короткий некролог повідомляв про його трагічну загибель в автомобільній аварії на Бориспільському шосе. Водій перевищив швидкість, і коли на шосе зненацька виїхав вантажений піском самоскид, загальмувати вже було неможливо.

Віктор склав витинку й сунув її назад у конверт.

– А Мишка коли забрали? – спитав він лікаря.

– Давненько. Загалом він у нас шість тижнів провів, от і підрахуйте. Ви ж його самі сюди привозили…

Віктор кивнув. Потис Іллі Семеновичу руку, попрощався.

Зупинився надворі. Санітари ще вигулювали собак. Санітари були кремезні, й білі халати робили їх більше схожими на м’ясників, ніж на співробітників ветлікарні. Один із них раптом пильно подивився на Віктора і Вікторові стало моторошно. Він розвернувся й мерщій подався до воріт.