Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 15

Іміджмейкерів привезли вранці чорним джипом. Речей у них із собою було небагато: кілька спортивних сумок і три коробки, у яких, за словами головного іміджмейкера Жори, знаходився пересувний мозок їхньої бригади – якийсь комп’ютер з особливими прикрутами. Крім Жори, до бригади входили ще три іміджмейкери: один комп’ютерник на ім’я Славко і двоє метких братів-близнюків – Сергій та Вова. Близнюки були наймолодші – їм було ніби двадцять або двадцять два роки. Жорі – їхньому верховоді – було років тридцять. Комп’ютерник Славко за зовнішністю – типовий школяр-відмінник, що тільки всох, погорбився і втомлено дивиться на світ крізь лінзи окулярів. Йому, либонь, за пару років теж переступить за сорок.

Сергій Павлович пройшовся з Жорою по будинку. Жора уважно зазирав до всіх кутків: він вибирав місце для штабу своєї бригади.

– А що, комп’ютерів у вас зовсім нема? – здивувався він, завершивши огляд будинку.

– А нащо мені комп’ютери? – Господар подивився на іміджмейкера з посмішкою. – Комп’ютерні ігри я не люблю, граю тільки живцем…

– А інформацію де зберігаєте?

Сергій Павлович стукнув зо два рази вказівним пальцем правої руки по своїй голові.

– Оце тут.

Жора розчаровано кивнув.

Про кімнату домовилися хвилин за п’ять, після чого бригада занесла свої сумки й комп’ютер до колишньої дитячої на другому поверсі.

На цей час Вітя зійшов униз і хазяїн відрекомендував його іміджмейкерам як свого помічника.

Жора відразу виявив до Віктора цікавість і повагу. Міцно потис йому руку, відрекомендував своїх хлопців. Снідали вони разом у вітальні. Сир, ковбаса, свіжа булка, кава. Хазяїн посидів хвилин із п’ять з усіма за столом. Задумливо вивчав обличчя іміджмейкерів, що жують. Випив філіжанку кави й вийшов.

Після сніданку Жора схотів попалити і жестом запросив Віктора за собою у двір. Дістав пачку «Голуаз», запалив.

– Слухай, ти тут давно? – спитав він.

– Не дуже, – відповів Віктор.

– Але вже призвичаївся?

– Призвичаївся.

– Ну і як тобі шеф?

– Нормальний.

– Не жадібний? – вів далі, пихкаючи, свій допит Жора.

– Начебто ні…

– Це добре… Я жадібних не люблю… А тобі скільки відстібає?

– Вистачає…

На обличчі Жори з’явилися ознаки втоми. Він прищулено подивився Вікторові в очі.

– Ти не бійся, ми ж по одну лінію фронту… Просто мені для успішної роботи треба знати… Розумієш, у кожного замовника свої витворки… різні підводні камені… Тому ти краще попередь…

– Та нормальний він чолов’яга…

– Ну а конкуренти в нього? Поважні?

– Дідько його знає, – Віктор стенув плечима. – Мабуть…

– Але без війни?

– У якому розумінні?

Жора кинув недокурок «Голуаз» під ноги, причавив носаком модної тупоносої туфлі і з надмірним зусиллям втиснув його в рінь; на обличчі при цьому промайнула затятість, тонкі губи скривилися, але за мить вираз повернувся до «вихідного стану». Підвів на Віктора раптово збайдужілий погляд.

– У якому розумінні? У розумінні – жертви вже були чи поки нема?

– Був випадок на полюванні, – спокійно відповів Віктор. – Кілька днів тому.

– І кого вбили?

– Його зятя…

– Еге… – Жора замислився. – Ти мені про такі речі повідомляй, я в боргу не залишуся…

– Гаразд, – пообіцяв Віктор.

Після розмови з Жорою у Віктора на душі лишився не вельми приємний осад. Слово «війна» пролунало в їхній розмові якось надто буденно. І так само буденно з вуст Віктора вихопилося – «випадок на полюванні». Він стояв на порозі будинку, думаючи про те, що й справді перебуває зараз на фронті. Адже будь-які вибори тепер – це війна двох чи більше армій. Територію під час цих передвиборчих боїв не загарбували, відстрілювали лише ворогів-конкурентів. Як у великому бізнесі. Тому лінії фронту не було, а якщо докладніше – вона була скрізь, де виявлявся випадково чи навпаки – зумисне – один із учасників передвиборчих військових дій.

На вулицю вийшов Сергій Павлович. Наштовхнувся на замисленого Віктора.

– Чом байдики б’єш? – спокійно запитав він. – Іди до хлопців! Я їм твій текст дав почитати!

Віктор повернувся до будинку. Зазирнув до іміджмейкерів. Там замість дитячого ліжечка вже стояв письмовий стіл, а на ньому – комп’ютер. Біля комп’ютера порався з дротами Славко. Поруч на канапі сидів Жора. Читав програму, написану ним, Віктором. Підвів очі на приходня. Привітно кивнув. Дочитав до кінця.

– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову підвівши погляд на Віктора.

– Так.

– Концепція на нобель! Така штук п’ять коштує!.. Ми її до комп’ютера заженем, роздрукуєм… плакатики змакетуєм… До речі, можемо на ній ще трохи купила додати… Ге?

– Як? – поцікавився Віктор.

– У мене в комп’ютері з півсотні різних передвиборчих програм сидить – партійних, безпартійних, популістських, яких хочеш! А у твоїй є ідейки, що мені ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то він теж просив обіцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелі простий. Я йому руба так і сказав – треба тупо обіцяти купило! Це народ розуміє. Купило і задарма! Він послухався і тепер мерствує собі на здоров’я. Ти тямкуєш? – Жора уп’явся в очі Вікторові.

– Ні. Не тямкую…

– Ти написав програму для просунутого округу… Для Москви, для Києва… Твій же в Києві обиратиметься?

– Не знаю, – визнав Віктор.

– Отакої! – Жора зміряв Віктора розчарованим поглядом. – Він тобі що, нічого не розповідав?

– Поки ні…

– Тоді йой! А настрій у нього сьогодні нормальний?

– Нормальний.

Жора покивав сам до себе й вийшов зі штабу бригади. У кімнатчині Віктор залишився вдвох зі Славком, що вже включив комп’ютер і клацав по клавіатурі, присунувшись майже впритул до монітора.

«Цікаво, а де близнюки?» – подумав Віктор, озираючись.

Потім підійшов до комп’ютера. Зазирнув через погорблене плече Славка на екран. Славко переглядав назви файлів. Відчувши на шиї подих Віктора, озирнувся.

– А інтернет у тебе є? – спитав Віктор.

– Є, – кивнув Славко. – Тільки до телефонної лінії приєднатися треба… Це за півгодинки зробимо…

– А там, – Віктор кивнув на комп’ютер, – справді півсотні передвиборчих програм?

– Більше.

– Дай-но зо дві почитати!

Славко здивовано озирнувся.

– Не можна, – спокійно відказав він. – Це ж комерційна інформація… Програми грошей коштують…

– А ви що, продаєте їх?

– Звичайно, а що ще з ними робити? – Славко відвернувся від монітора, зняв окуляри і протер їх носовичком. – Нема такої програми, котру не можна було б разів зо три продати! Головне – виїхати до того, як переможець почне втілювати її в життя.

– Чому?

– Це я так, – відмахнувся комп’ютерник. – Жартую. А загалом головне правило іміджмейкера – дременути до оголошення результатів виборів. Бо якщо замовник не переміг – він дістане, а якщо переміг, то дістануть друзі конкурентів… Таке життя, – Славко розвів руками. – На війні як на війні, без родини один у сідлі…

– А де ваші близнюки? – запитав Віктор.

– Та Жора їх кудись послав…