Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 19

Спав Віктор довго, бо й ліг лише проти восьмої ранку. Спочатку сон був важким, навіть голова ніби боліла. А може, наснилося, що голова болить. Але ближче до полудня наснилася зима, дніпровський лід і ополонка зі слідами голих людських ступнів по краях. І сам він собі наснився, один, самотній, наляканий. Кружляв навколо ополонки в чеканні й виглядав чомусь не тільки повернення з дніпровських підлідних вод пінгвіна Мишка, але й на Сергійка чекав, і теж звідти. Немов удвох вони з пінгвіном шубовснули в темно-синє місиво крижинок і важкої зимової води. Але ніхто не з’являвся в ополонці, і рибалок, як на те, навкруг не було. Тільки темні крапки перекритих новою кригою ополонок.

Прокинувся стомленим. Здивувала тиша в будинку. Згадав, що обіцяв подзвонити Соні й Ніні та не подзвонив. Подивився на годинник – час до обіду.

У кухні теж нікого не було. Може, під впливом сну, але Віктор передусім відкрив морозильник і уп’явся на заморожену рибу, немов сам був зголоднілим пінгвіном. Простояв так із півхвилини. Потім захлопнув дверцята. Дістав із холодильника ковбасу, сир, масло. Поставив чайник – кави не хотілося.

Вийшов до вітальні й відразу побачив на столі новий плакатний анфас конкурента шефа та окрему широку смужку з яскравим написом:

«МИ ВИПРАВЛЯЄМО НЕ ТІЛЬКИ ОБЛИЧЧЯ!

КОСМЕТИКА ФІРМИ «ҐРАЦІОЛА».

На обличчі у Віктора з’явилася посмішка. Настрій підбадьорився – він радів побаченому, адже матеріалізувалася його ідея, і виявилося, що ідея в нього виникла чудова.

«Усе-таки не дурень!» – подумав про себе Віктор, придивляючись до реального анфасу кандидата в депутати.

Поки обідав, до голови лізли різні передвиборчі думки – побачений результат власної творчості дав новий імпульс. Пригадав із минулого різні види передвиборчої пропаганди. Сплив у пам’яті фонд дружини президента, що допомагав дітям. І відразу виникла в голові нова ідея, може, і не особливо оригінальна, але ж виборці й не люблять нічого оригінального. Вони хочуть пізнавані речі, і слово «добродійність» для них усе ще залишається ніби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом діяльності. При слові «добродійність» кожний, напевно, думає: «А може, й мені перепаде дармовизна за мою бідність чи жадібність?»

– Треба підказати, – думав Віктор, жуючи бутерброд. – Пресу він і сам купить, а якусь акцію перед виборами провести – тільки плюс!

Думки про благодійну акцію завели Віктора аж на Татарку, до кав’ярні «Афган», де збираються молоді інваліди, хоча за віком вони й молодші за «афганських» ветеранів. Однак він і бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса свої ноги втратив тут, удома. Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молоді інваліди – це і страшно, і шляхетно, і на публіку подіє!

Шеф повернувся близько п’ятої. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився він без особливої напруги. Не позіхав, спину тримав по-офіцерському рівно. Насамперед розповів, що «іміджмейкерів» «замкнув» на якомусь складі неліквідів, і вони вже дещо про себе розповіли. Близнюки і Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем із Курська. Вирішили заробити на виборах. Серед їхніх речей виявився і пістолет із глушником, трішки кокаїну й мобільник з умонтованим жучком.

– Що з ними буде? – запитав Віктор.

– Комп’ютерника я відпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’їздимо, вони зараз твір пишуть на тему «За що я люблю батьківщину», – шеф посміхнувся.

Вікторові настрій Сергія Павловича здався нормальним, і він виклав свою ідею.

– А скільки там інвалідів і почім ці протези? – жваво поцікавився шеф.

– Давайте я з’їжджу й довідаюся, скільки там хлопців, а про вартість протезів нехай Павлусь чи хтось інший запитає.

Шеф кивнув. Слово «добродійність» подіяло на нього сприятливо, і він, попросивши Павлуся розбудити його за дві години, рушив відпочити.