Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 13

До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.

– А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.

– Ти теж! – відповів Віктор.

– А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!

– І як же вона постаріла?

– Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!

– Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?

– Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…

– Ну а тітці Ніні що він обіцяє?

– Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…

– Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?

– Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!

– Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.

– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…

– І нічого не зробила?

– Нічого!

– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.

– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!

– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.

– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!

Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.

Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдієш? Повернутися до себе додому, вигнати Ніну з дядьком Миколою і жити вдвох із Сонею? Принаймні зараз це неможливо. Тим часом для Соні ліпший такий догляд, ніж вона житиме у квартирі самотою. Та і як це можна взяти й вигнати Ніну з її залицяльником? Ні, думав Віктор, воно ніби й можна їх вигнати, бо це ж його квартира. Але…

– А ти все-таки насвари її! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти її в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боїться…

– Чого пак боїться? Адже валізу за двері виставляла?

– Еге, – кивнула Соня. – А потім він на неї загарчав, і вона валізу назад у кімнату занесла!

– А він що, теж на неї гримає?

– І гримає, і по гузну її шелепав! Сильно. Вона навіть плакала!

Віктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Соні в очі.

– А тебе вони кривдять?

– Ні… Вони мені не заважають… Тільки, якщо вночі лаються, я прокидаюся… І їсти часом не залишають…

– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообіцяв Віктор, і в голосі його забриніли нотки справжньої погрози.

Соня вдоволено посміхнулася. Вона відчула, що дядько Вітя свою обіцянку виконає.