Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 8

Поминки для Віктора почалися з того, що його обшукали. Усе з кишень повитягали, поклали в кульок і віднесли. Потім кивнули йому на двері, мовляв – іди.

Більшість гостей посиділа трошки за довгим столом у просторій вітальні з палаючим каміном, випила за упокій і порозходилася. Залишилося душ вісім. На цей час Віктор уже зрозумів, що Сергій Павлович тут господар, що покійний був чоловіком його дочки Наталки, яка сиділа тут-таки за столом. Чим займався небіжчик, так і лишилося невідомим. З випадкових розмов Віктор збагнув, що загинув він на полюванні від «сліпого» пострілу. Просто нещасливий збіг обставин: поруч полювали військові напідпитку. Один із них і всмалив по покійному, не розгледівши крізь листя, що це людина, а не лось.

– Нічого, нещасних випадків у нас на всіх вистачить, – мовив Сергій Павлович, вихиляючи чергову чарку «Гетьмана».

Потім один з охоронців, що обшукували Віктора, зайшов до зали і відразу зашепотів щось на вухо сивому хазяїну. Віктор одразу зрозумів, що йдеться про нього, бо хазяїн відразу подивився в його бік. Потім охоронець підійшов до Віктора і повернув забране з кишень.

Просто передав кульок, куди Віктор зразу зазирнув. Усе виявилося на місці: і долари, і лист від банкіра, і кредитка, і два паспорти – польський і український.

Навпроти сиділа тендітна жінка років сорока в обліжному чорному жакетику. Хто вона і як її звати, Віктор не знав. Його тут нікому не відрекомендовували; щоправда, особливого подиву з приводу своєї присутності він серед поминальників не помітив.

Кілька скупих слів про небіжчика сказав сам хазяїн, потім підіймалися ще двоє чоловіків. Соромлячись своєї недорікуватості, вони швидко беленділи якісь банальності, що закінчувалися незмінним «нехай земля йому буде пухом!»

Якоїсь миті вже начмелений Сергій Павлович сказав: «Нудно сидимо!» і відразу, виокремивши суворим поглядом одного охоронця при столі, загадав йому поїхати на Хрещатик і привезти «музику з переходу».

Віктор теж вицмулив чимало. Закусював лише голубцями – миска з голубцями стояла просто нього. Почувши про «музику з переходу», здивувався. Але незабаром усе з’ясувалося: хвилин за сорок охоронець повернувся, ще й не сам – доправив збентеженого неголеного хлопця з гітарою. Хлопець був трохи пом’ятий, обличчя вирізнялося блідістю, а в очах палав нездоровий вогник. Він гарячково розгледівся в просторій вітальні. Очі його уп’ялись на застілля.

– У нас біда, – сказав йому голосно Сергій Павлович, і хлопець здригнувся – голова смикнулась угору – й подивився на хазяїна.

– Ти журливі пісні знаєш? – продовжив хазяїн.

Хлопець кивнув. Охоронець підніс йому чарку горілки й шматочок хліба.

– Ну давай! – наказав Сергій Павлович. – Оно ставай там, перед каміном, і співай!

– На синьому небі зірка палає, – завів хлопець рипким голосом. Сергій Павлович посміхнувся, кивнув сам собі й налив горілки. Потім із чаркою горілки підсів до Віктора.

– Тобі тут із нами не нудно? – запитав.

– Ні, – відповів Віктор.

– Гаразд… Бачу, ти чоловічок цікавий… Незабаром у Москву поїдеш?

Віктор зрозумів, що охорона прочитала лист банкіра до дружини й доповіла шефу.

– Трохи згодом. Спочатку треба пінгвіна Мишка відшукати…

– Ану, я допоможу тобі знайти твого Мишка, а ти однаково їхатимеш, то й для мене дещицю відвезеш. Згода? Тобі такі люди довіряють, отже ти хлопець надійний, а це рідкість…

– Тоді, може, ви довідаєтеся, що з Олексою сталося? – попросив Віктор, відчувши, що ця людина дійсно багато чого може.

– Довідаюся, довідаюся я про твого Олексу, – кивнув він, піднімаючи чарку. – Нумо, за знайомство!

Віктор простягнув свою чарку навстріч, хотів цокнутися, але Сергій Павлович заперечно хитнув головою:

– На поминках не цокаються!

Випили мовчки й душком.

– Ще поговоримо, – Сергій Павлович підвівся і повернувся на своє місце.

Гітарист із переходу співав чергову пісню – про знедолю наркомана. Непомітно бралося на вечір. За вікнами стемніло. Вікторові в голові, щоправда, посутеніло раніше, і він просто заснув. Добре, що перед тим, як опустити голову на стіл, устиг відсунути тарілку з недоїденими голубцями.

Розбуркав його охоронець. П’яними сонними очима Віктор обвів кімнату, зупинив погляд на погаслому каміні й збагнув, що за столом більше нікого нема. Охоронець відвів його на третій поверх до маленької горнички. Там стояла червона підліткова канапка, вкрита смугастим чорно-червоним пледом. Віктор відразу, не розбираючись, улігся. Вкрився пледом і поринув у сон.

Посеред ночі стало йому спекотно, і він підвівся й прочинив віконечко. Знову поклався.

За якийсь час почув крізь сон, як хтось голосно розмовляє у дворі. Знову підвівся, підійшов до вікна, але мансардне віконце виходило під кутом сорок п’ять градусів у темне нічне небо. А от слова раптом стали розбірливі.

– Тільки зроби так, щоб він не образився! – пролунав голос сивого хазяїна.

– Гарантую, – відповів незнайомий молодий голос.

Потім завівся двигун, і було чутно, як машина виїхала.

Завіконний простір заспокоївся: ні шумів, ні голосів. Але Віктор застиг у якомусь незручному стані напівчування. Відчув, що в горлі пересохло. Увімкнув світло, розгледівся невпевненим загальмованим поглядом. Оглянув себе і, зрозумівши, що досі одягнений, вирішив спуститися, зайти на кухню й напитися води.

Виходячи з мансардної кімнатчини, озирнувся, намагаючись запам’ятати свої двері. Пройшов коридорчиком до дерев’яних крутосходів. Спустився на другий поверх. Там сходи трохи ширші. На першому поверсі Віктор спочатку потрапив у вже знайому простору вітальню з каміном. Потім знайшов кухню. Через незапнуті кухонні вікна усередину падало розпорошене світло вуличного ліхтаря. Віктор одразу вгледів двометровий холодильник. Підійшов, відкрив верхні дверцята, і – серед холоду спалахнула лампочка й вилила озерце жовтого світла на кухонну підлогу. Віктор на мить замружився, потім уважно оглянув полички. Витяг тектурку апельсинового соку й банку тоніка.

– Затули світло! – пролунав раптом поруч за спиною стомлений голос.

Віктор озирнувся й побачив у протилежному кутку кухні вуличного гітариста, що співав минулого вечора журні пісні. Він сидів за кутовим столиком. Перед ним лежала відкрита бляшанка. Поруч стояла пляшка горілки й чарка.

– Тебе ж як людину просять! – повторив він.

Віктор закрив дверцята холодильника й знов озирнувся. Тепер хлопця він не бачив, треба було чекати кілька хвилин, поки очі призвичаяться до півмороку кухні.

У кутку, де сидів гітарист, спалахнув сірник. Спалахнув і згас, залишивши замість себе рухливий вогник цигарки.

– Жертимеш? – запитав із притиском хлопець після павзи.

– Питиму, – відповів Віктор.

Він знайшов склянку і зробив собі сік із тоніком. Принюхався, дивуючись, що не пахне тютюновим димом.

– Сідай! – знову пролунав голос хлопця. – Хильнемо!

Віктор узяв стілець, сів навпроти гітариста, поставив перед собою склянку.

Хлопець підняв пляшку горілки, налив собі, потім долив Вікторові в сік із тоніком.

– Гарний домок, – сказав хлопець. – І холодильник забитий – можна місяць жерти… Там, у морозильнику, взагалі хрін зна що – самої мороженої риби видів п’ять, раки, креветки… Добре бути депутатом!

– Яким депутатом? – здивувався Віктор.

– Яким-яким! Усенародно обраним! – хлопець підніс склянку. – Випиймо за нього! Чолов’яга – перша кляса! Безвідмовний! Я жартома в нього косячок попросив, а він і справді приніс! – і хлопець показав свою кручену цигарку.

Віктор збагнув, чому на кухні не пахне тютюном.

– А чом ти вирішив, що він – депутат?

– По-перше – багатий, значить на депутатство стане… А по-друге, там, у туалеті, понад унітазом його передвиборчий плакат з обіцянками. Я саме блював, а тоді голову підвів – покращало – дивлюсь, а він – на мене просто зі стінки!

Віктор відчув невиразне занепокоєння. Щось зі сказаного гітаристом зачепило його. Він ковтнув свого коктейлю, у якому тепер понад усе відчувалася горілка, звівся на ноги й знову підійшов до холодильника.

– Замружся! – порадив він гітаристу і відкрив дверцята морозильника.

Погляд упав на дві полиці, запаковані мороженою рибою й океанською екзотикою. Віктор замислився. Йому раптом здалося, що ця риба насправді для Мишка, і Мишко десь поруч, немов пінгвіна ховають від нього зумисне. Але потім Віктор опустив погляд на нижні полиці й побачив таку ж рясноту мороженого м’яса, курок, качок, рябчиків і ще якусь дивовижу на споді. Віктор присів навколішки, нахилився. Від подиву в нього роззявився ріт: на споді лежали дві заморожені черепахи. Віктор не міг вийти з дива, підвівся, захлопнув дверцята. Повернувся до столика.

– Ну? Як тобі? – запитав гітарист.

– Тебе як звуть?

– Ігор.

– Ти не знаєш, Ігорю, депутати черепах їдять?

– Ти обкурився? – загиготів гітарист. – Геге! Черепах… Я оце місяць тому, коли втік, кілька днів їжачків у лісі ловив і смажив…

– Відкіля втік?

– З армії.

– І не боїшся грати по переходах? Адже злапають!

– Не злапають! – твердо сказав Ігор. – Я ж дременув із російської армії, з Бєлгорода, а граю в «незалежних українських переходах»! Тепер я за кордоном!

– Атож, – погодився Віктор. – Тепер – ти іноземець! А зовні не схоже!.. А їжачки смачні?

– Ні… Бач, у мене солі не було. Із сіллю, напевно, краще б пішли… Так… напевно і мені вже час… – задумливо мовив гітарист, знову наливаючи собі горілки до склянки.

– З тобою за концерт розплатилися?

– Та мені якось ніяково. Запитувати було незручно… я вже сам тут дещо взяв, замість грошей…

Ігор насилу підвівся, зітхнув. Загасив об столик недокурок.

– Так, де моя гітара? – запитав він уголос, озираючи підлогу. – Ось вона, рідна, – нахилився, узяв гітару, і раптом кухня освітилася фарами автомобіля, що заїхав у двір.

Гітарист відразу присів на підлогу. Віктор і собі нахилився до столу. Потім повернувся до вікна й зрозумів, що його однаково не видно. Підійшов, виглянув назовні й побачив, як із джипу двоє вже знайомих охоронців витягають і складають на цегляну доріжку невеликі, але, схоже, важкі, тектурові коробки, перев’язані мотузкою.

За пару хвилин у двір вийшов і господар будинку, переговорив з охоронцями. Потім повернувся до будинку. І тут німе кіно завіконного нічного життя перетворилося на звукову доріжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Віктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзі знову почулися за кухонними дверима. І самі двері раптом відкрилися. Клацнув вимикач і запалилося світло. І обоє – Віктор і Ігор – замружилися.

Сергій Павлович лише на мить, здається, здивувався, побачивши нічних кухонних гостей. Охопив поглядом кухню. Оцінив обставу.

– Не спиться? – запитав, явно не сподіваючись на відповідь. Потім зупинив погляд на Ігореві. – Концерт закінчений, життя триває, – сказав він, порпаючись у кишені пожмаканого білого піджака. Видістав із кишені кілька зім’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув їх віялом, вибрав дві по п’ятдесят гривень і простяг Ігорю.

– Можеш іти!

Ігор узяв гроші, на обличчі майнула пустотлива усмішка. Підняв гітару з підлоги.

– Якщо треба… я можу ще якось заспівати…

– Не приведи Боже! – відповів Сергій Павлович. – Щасливої дороги!

Ігор визадкував із кухні. Хазяїн перевів погляд на Віктора.

– А ти сідай, поговоримо!

Вони сіли за кутовий столик. Кілька хвилин мовчали. Потім Сергій Павлович повідомив, що довідався чимало цікавого про його, Вікторові, минулі справи. І знову замовк, спостерігаючи за Віктором, ніби перевіряючи його реакцію. З минулих він, щоправда, назвав тільки справи газетні, «хрестики», і згадав якогось Селіванова, під «дахом» якого наче й працював Віктор. Про похорон із пінгвіном і слова не зронив.

Павза затягувалася. Віктор мовчав. Сергій Павлович підвівся, зварив каву, поставив на столик дві філіжанки й цукорницю.

– Призволяйся, – мовив він м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… і до Москви поїдеш… Тільки трохи згодом.

Віктор стрепенувся, подивився на хазяїна уважно.

– Не бійся! І справді все буде гаразд… А от Селіванова в тебе більше нема. Його, на жаль, узагалі більше нема. Тобто ти залишився без «даху», і якщо піде дощ чи – ще гірше – град, то сам розумієш…

Віктор поклав у каву ложку цукру, розмішав, пригубив. Зітхнув. Алкоголь вивітрювався з голови. Вивітрювався поволі, але натомість приходила вже не фізична, а душевна вагота. Він вже ніби оплакував свою волю, якою по-справжньому і насолодитися не встиг. Просто не усвідомив, бо навіть не дійшов до неї. Лише кілька кроків у хибному напрямку – і по всьому! Чужа смерть, похорон без пінгвіна, цікавість і полон. Отакий наївний і легкий перебіг подій.

– Людині багато не треба, – озвався Сергій Павлович. – Трохи їжі, трохи грошей і будиночок – дах над головою. Щоб як у равлика… Є такий закон – Закон равлика. Ти маленький равлик – у тебе маленький будиночок, я великий – мені потрібний будиночок більший і міцніший.

Я, може, вже і свій будиночок переріс – треба заново будуватися. А от равлик без будиночка називається слимак. Знаєш, як до них відносяться і що з ними роблять? Хочеш, я тобі «дах» збудую?

– Навіщо я вам? – вичавив із себе Віктор. – У вас усе є, ви – депутат парламенту…

– Отакої! Який депутат? Я лише кандидат у депутати, а тільки-но стану депутатом – «дах» твій стане міцнішим. Та й узагалі, ти – вільна людина! Я тобі просто тимчасову роботу пропоную. Розумієш, ти, виявляється, добре про небіжчиків пишеш, а мої хлопці ледве читають. Мені така людина, як ти, зараз дуже потрібна – з фантазією, із заплямованою біографією… Напишеш для мене кілька виступів перед виборцями, програму. Ти ж ближче до виборців, ти знаєш, що їм треба. Це, власне, не дуже важливо, але так ліпше… А потім, після того, як стану депутатом, – край! Їдь до Москви, Нью-Йорку, Сантьяго-де-Чилі! Куди заманеться!

– А якщо вас не оберуть?

– Неправильне питання загадуєш! Конкурент у мене – чоловік зі шрамом на обличчі. До того ж майже лисий! Наш народ таких не любить! До речі, хлопці обіцяли до ранку про твого пінгвіна дізнатися, – хазяїн подивився на годинник. – За годинки дві почуємо, як там твій Мишко. А поки йди поспи. Розумним людям треба спати довше! Кажуть, що сон продовжує їхнє життя.