Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 18

Вечір минув з іміджмейкерами в спільному обговоренні проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все відразу сподобалося, але Жора лив кулі й зволікав, наполягаючи на зрозумілішій концепції. Було помітно, що то або його професійний іміджмейкерський гонор зачепили тим, що ідею запропонувала людина не з його команди, або щось інше дратувало. Але Сергій Павлович був твердий, як кремінь, і, зрозумівши, що далі пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер він узявся доводити комп’ютернику Славкові, що в нього піде набагато більше часу на макетування й роздрук, ніж той гадає. І шеф, і Віктор відчули нечисту гру Жори, але поділилися вони один з одним своїми міркуваннями близько півночі, коли Жора з близнюками поїхав на викликаному таксі до нічного клубу, залишивши комп’ютерника напружувати свій і без того слабкий зір.

– До ранку зробиш? – спитав його шеф, вдивляючись у скановане зображення вже знайомого анфасу на моніторі комп’ютера.

– Постараюся, – промовив у відповідь Славко, але в голосі його не було радості.

Шеф дістав із кишені стодоларову купюру, поклав на клавіатуру.

– А якщо годинки до четвертої-п’ятої? – знову спитав. – Аби до світанку було по всьому.

Славко підвів голову, і в його очах, схованих за лінзами окулярів, відчиталася миттєва збільшена оптикою відданість. Він охайно взяв купюру, сховав до бічної кишені піджака.

– Можна ще швидше, – сказав він.

Шеф кинув погляд на Віктора.

– От бачиш! Долар – двигун поступу, якщо його вчасно і правильно інвестувати в точні технології! Ходімо вниз, поганяємо кулі!

Павлусь, що тінню ходив за ними на відстані не більше трьох метрів, побудував пірамідку і знову відійшов на ввічливу відстань. Згори долинув телефонний дзвоник, і Сергій Павлович кивком голови відправив Павлуся до апарату.

Пірамідку розбивав Віктор, але кулі розсипалися безладно і жодна з них навіть не спробувала провалитися в лузу. Сергій Павлович посміхнувся, намірився києм у кулю з номером «7», але тут біля столу з’явився Павлусь із незвично поважним обличчям.

– Сергій Павлович, там Потапович, сам дзвонить…

– На, вдар за мене! – простяг шеф кий Павлусеві. – Не поцілиш – я тобі влаштую!

Павлусь ніяково взяв кий, почав ходити навколо столу, нарешті зупинився і різко, майже не намірюючись, ударив по ближній до бортику кулі. Куля вдарила в трійню куль, що відразу розлетілися врізнобіч і дві з них потрапили в лузи. Павлусь із полегшенням зітхнув і подивився на Віктора, але в його погляді не світилася звитяга.

«Новачок! – зрозумів Віктор. – Напевно виграє!»

Але Павлусь не виправдав його сподівань, бо, власне, довів, що навіть у правилах про талан для дурнів і новачків є винятки.

Сергій Павлович зійшов униз зосереджений і не тримаючи в думці більярд.

– Збирайтеся! – кинув він. – Поїдемо музику слухати!

За кілька хвилин Віктор, Сергій Павлович і Павлусь уже виїжджали знадвору. Дорога чекала далека, але вулиці були пустельні, лише зрідка десь ховалася машина ДАІ, та даішники, мабуть, на чорні «мерседесівські» джипи відучилися реагувати. Павлусь теж ніяк не реагував на машини ДАІ, що шугали то тут, то там. Увесь центр вони проскочили за п’ять хвилин і вже летіли по Артема, потім вулицею Фрунзе. Віктор тільки встигав відзначати краєчком ока знайомі орієнтири. Але десь на Куренівці, за стадіоном «Спартак», джип завернув ліворуч і далі неквапно їхав приватним сектором.

– Тут ліворуч, – попередив Павлуся Сергій Павлович.

Заїхали в глухий кут і зупинилися перед високою залізною брамою.

– Змигни фарами, – наказав шеф.

Павлусь «змигнув», і відразу надворі запалилося світло і хтось узявся розчиняти браму. Джип заїхав усередину.

Прибульців зустрічав чолов’яга років п’ятдесятьох у камуфляжі. Він кивнув тільки Сергію Павловичу. Шеф зайшов до будинку першим, Віктор і Павлусь – слідком.

У передпокої їх радо зустрів літній, але ще міцний пан років шістдесятьох із гаком – у джинсах і темно-синьому светрі. Провів до вітальні, умебльованої дорогими меблями з червоного дерева.

– Марійко! – гукнув він кудись. – На стіл збери!

Потім повернувся до Сергія Павловича й продовжив:

– Бійці нехай тут почекають, а ми з тобою усамітнимося…

Шеф кивнув і вони пішли.

– Ти його знаєш? – запитав Віктор Павлуся.

Павлусь кивнув, але рота не розтулив.

У вітальні з’явилася Марійка – жінка років сорока, фарбована блондинка, одягнена в синій байковий халат, на ногах – вірменські пантофельки з загнутими догори носаками. Попереду вона штовхала столик на коліщатах. На столику – кілька тарілок із нарізаною їжею. Наїдки швидко перекочували на круглий стіл. Павлусь допомагав переставляти тарілки. Віктор мовчки спостерігав. Потім із барного відділення дорогої стінки на стіл перекочувала пляшка коньяку «Ай-Петрі», дві пляшки «Миргородської», чарки й склянки.

Шеф повернувся хвилин за десять. Обличчя ще більше спохмурніло на тлі попередньої втоми. Він на хвильку затримався, але до вітальні увійшов з усмішкою. Запросив усіх до столу. Почав розливати коньяк по кришталевих чарках.

– Мені до закінчення виборів зась, – зупинив Сергій Павлович руку господаря, що зависла з пляшкою коньяку над його чаркою.

Той кивнув із розумінням. Налив шефу мінералки.

Нічне застілля вийшло не вельми веселе. Павлусь випив дві чарки «Ай-Петрі», попередньо зазирнувши в очі шефу і не прочитавши там заборон, Віктор обмежився однією. Господар будинку теж. Марійка до столу не сідала. Либонь, відразу пішла спати.

Як вертали до Голосієва, Віктор заснув у машині. Розштовхав його Павлусь, коли вони вже заїхали у двір. Позіхаючи, Віктор вибрався із джипу, прагнучи додибати до мансардної кімнатчини й знову поринути в сон. Але Сергій Павлович швидко підбадьорив Віктора тоном, що не передбачає заперечень, порадивши йому йти на кухню та варити на всіх міцну каву.

– Сьогодні спати не будемо, – сказав він і пішов прийняти холодний душ.

Павлусь зазирнув до комп’ютерника і, почувши, що справа просувається до кінця, повернувся на кухню. Дзиґар на стіні показував пів на третю ночі.

Сергій Павлович зайшов на кухню в білому махровому халаті і з магнітолою в руці.

– Ну що, – сухо вимовив він. – Нічне засідання ревкому оголошую відкритим. Кава готова?

Відсунули столик від стінки на півметра, щоб за ним легко було розташуватися втрьох. Кава вже був розлита. Сергій Павлович вмикнув штекер у розетку, потім дістав із кишені халата аудіокасету.

– Слухайте уважно! – сказав він і натиснув на «Play».

«…негатив потрібний, ти зрозумів? Чистий негатив…

– У нього ж навіть комп’ютера нема вдома… домашні віддані, як собаки… де копати?

– Віддані собаки просто коштують дорожче за невідданих… вибери когось і візьми із собою сюди, у сауну… разом поговоримо… Чи розпочни розмову типу: треба знати, який негатив на хазяїна можуть використовувати конкуренти… Як там у Леніна – треба знати зброю ворога, щоб із ним успішно боротися… ти зрозумів? Я тобі ще два дні даю, потім – сам розумієш…

– Та я…

– Жора. А якщо цього, котрий ніколи не розчісується… він же типовий лох!»

У цю мить Павлусь і Сергій Павлович подивилися одночасно на Віктора, а він інстинктивно торкнувся свого волосся, пригладив його.

– Треба буде тобі гребінець подарувати, – сказав шеф.

«…ні хера – кебета в нього є… Просто пришелепкуватий…»

– Гарний лексикон у московських іміджмейкерів, – шеф зітхнув, подивився на Віктора, зупинив касету і ковтнув кави.

– От сучари! – «підспівав» шефу охоронець.

– Павлусю, – з награним докором вимовив Сергій Павлович, – ти ж майбутній помічник депутата, вчися говорити культурно!

– Я хотів сказати «сволоти», – пояснив Павлусь.

– Так і говори! Бо потім за твоїм лексиконом і про мене судитимуть! Ге ж, Вітю? – Сергій Павлович перевів погляд на Віктора.

Віктор кивнув.

– Ця «інтелектуальна власність» коштувала мені штуку баксів, – шеф кивнув на магнітолу. – Але вона, звичайно, того коштує. Принаймні ми заощадимо тепер штук п’ятдесят на іміджмейкерах… Павлусю, подзвони Тольчику, нехай під’їде зі своїми хлопцями. Організуй зустріч іміджмейкерів, щоб вони ні хвилини після свого нічного клубу не спали. Відвезете їх на склад неліквідів і підготуєте до щирої розмови на годинку десяту ранку, а ми з Віктором подивимося, як там із наочною агітацією… Так! І речі їхні крізь сито просій… І ще, пошукай надійного комп’ютерника на завтрашній вечір. Усе!

Останні два ковтки кави шеф допив душком і рішуче підвівся.

Павлусь умився холодною водою просто на кухні, витерся тонким кухонним рушником. За пару хвилин джип виїхав і знову запала тиша.