Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 9

Добрий ранок рано не настає. А нині ранок дійсно виявився добрим: Віктор прокинувся ближче до полудня. І спав він цього разу роздягненим, з комфортом, під теплим коцем. А в мансардне віконечко світило сонце, і проміннячка його танцювали по обличчю Віктора, будили-гріли шкіру, поки він не відвернувся, поки оспало не відсунувся від сонця. А потім очі самі повільно розплющилися – повіки стомилися затуляти їх від сонця, або сонце було таке яскраве, що пробивалося навіть у заплющені очі, й дітися від цього сонця, як від долі, було нікуди.

Віктор опустив ноги з канапи, й відразу, глухо цокаючи, покотився дерев’яною підлогою порожній гранчак. Віктор нагнувся, зосередив на гранчаку погляд, але відразу помітив ще два предмети, послужливо поставлених біля канапи на підлозі – пляшку пива й відкривач із добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Віктор відкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу ніч, потім минулий день. Потім нічну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотілося. Боляче думати – навіть не голові боляче, а якось усьому тілу. Лише кортіло дудлити пиво й не думати. Але пива була тільки одна пляшка, а думок навколо витала така безліч, що відмахнутися від них, як від комарів, було неможливо. І знову – нічна розмова, джип, з якого вивантажують тектурові коробки, гітарист із Хрещатика. Але ж уранці Сергій Павлович обіцяв поділитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер ці новини перебували десь поруч, чекали на нього.

І Віктор підвівся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кімнатчини, – там усе на місці: паспорти, гроші, лист із кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – і йди! Лишень куди? Поки він, як говорив уночі Сергій Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помітивши, чи помітивши, що, утім, не змінювало результату. І те, і те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанії теж досить промовисто.

А йшлося про те, що хтось дуже хотів опублікувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самій історії крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грі. Рулетка врятувала, врятували пластикові іграшкові грошики, якими в цьому цяцьковому світі можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха і заморозити до часу в Антарктиді. Сміх та й годі. Завжди разом, до пари, плече до плеча.

Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й іншій халепі можна раду дати. Бо як виживеш, то далі за Антарктиду не полетиш!

Віктор зійшов униз. У будинку – тихо і порожньо. Анікогісінько.

Знову зазирнув до холодильника на кухні. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’яті, і він відкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголові риб’ячі тушки, на кульки з королівськими креветками, на двох заморожених черепах.

«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.

Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справді ранковий напій, як для французів – кава! І разом із пробудженою бадьорістю приходила приємна вагота, ґрунтовність, нерухома самовпевненість пам’ятника.

А потім до подвір’я заїхали дві машини. І з’явився Сергій Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.

– Наїсися, зіходь до підвалу – сходи праворуч від вхідних дверей.

Віктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлібом із ковбасою, кивати.

У підвалі стояв великий більярдний стіл. Поруч – барна стійка з трьома високими одноногими ослонами. Далі, за барною стійкою, двері. Типові двері, за якими конче була сауна.

Сергій Павлович самотою ганяв кулі. Не прицілюючись, думаючи про своє. Побачивши Віктора, усміхнувся.

– Граєш? – запитав, кивнувши на більярд.

– Колись пробував.

– То спробуймо ще! – дістав трикутник, поклав у нього кулі. Рукою показав на стійку з киями.

Віктор вибрав собі кий подовше.

Розбивав Сергій Павлович. Відразу ж дві кулі закотились у лузи. Кий Вікторові не знадобився. Одна за одною кулі залишали стіл, і зрештою господар винувато стенув плечима.

– Вибач, – сказав він. – У мене так часто виходить. Хочу дати іншим пограти, а вони просто не встигають… Гаразд, ходімо до кухні!

Вони піднялися на перший поверх. Сіли до кутового кухонного столика, де зовсім недавно сидів Віктор із залітним гітаристом.

– Щось про Мишка довідалися? – запитав Віктор.

– Про Мишка?… Знаєш… Немає твого Мишка… У Києві немає… Олексу твого знайшли. Може, він тобі щось розповість.

– А де він?

– У нього тепер власна кав’ярня на Татарці. Називається «Афган»… Місце гарне – над урвищем…

– І можна до нього під’їхати? – із сумнівом запитав Віктор.

– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язниці потрапив? Ні, ти тепер на зарплатні. Відсидів робочі години – і гуляй!

– І ви не боїтеся, що я втечу?

– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твої паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишеньківець не поцупив! У нас тут у Києві біда з кишеньковими злодіями – понаїхали з усієї України! То мобільник, то гаманець цурпелять… А ще тобі ж на краще нікому зі старих друзів не повідомляти про своє повернення…

Віктор кивнув. Дістав обидва паспорти й простягнув Сергію Павловичу.

– Ну от, бач, який ти кмітливий! – усміхнувся Сергій Павлович. – Швидко Закон равлика засвоїв! Тепер тут, – він обвів рукою і поглядом стіни кухні, – твій будиночок. Відчуєш небезпеку – бігцем сюди, під дах! Зрозумів?