Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 5

У щойно відкритій підвальній кав’ярні «Старокиївська» панувала приємна прохолода. Хазяйка великої угорської кавоварки позіхала, збираючи на прилавок учорашні тістечка.

Каву вона вчинила геть погану. Зате цукру вкинула донесхочу. Добре ще, що не розмішала.

Віктор досі перебував у полоні відчуттів минулої ночі. Думав про Світлинку, про її дивну й таку природну дитинність. Лишень студентський квиток якось до цього, до минулої ночі, не насував. Схоже на звичайну підробку для купівлі пільгових проїзних. Власне, це цілком можливо. Адже на Петрівці можна любісінько купити бланк будь-якого посвідчення – хоч МВС, хоч СБУ. Залишалось уклеїти фотографію і вліпити якусь печатку. А відтак – що хочеш, те й роби. У межах розумного, звичайно.

Віктор сьорбнув кави, але дивно, що ніякої звичайної кавової гіркоти на язиці не лишилося. Замість смаку кави зринув смак нічної манної каші з полуничним варенням, смак дитинства.

Минула ніч не відпускала Віктора. Уперше в житті він якось занадто легко і природно «купив» ніч щастя і пристрасті. І жодних неприємних відчуттів, жодних докорів сумління. Не соромно, не боляче, не прикро. Що там Брониковський казав? Прийде вік, коли безкоштовно вже не дають, а платити ще соромно? Віктор журливо всміхнувся. Брониковський, мабуть, не мав рації. Та й не було у Віктора відчуття, буцім він заплатив. Так, він віддав півсотні баксів цьому милому дівчиську, просто взяв і подарував на подяку за дивовижні миті. Чи це їй треба дякувати за ту легкість, з якою він позбувся зеленої купюри? Та й справді, усе сталося так легко, по-домашньому, наче вони були вже знайомі, й просто відбулося чергове романтичне побачення в дитсадку, де, мабуть, коли нема дітей, коїться чимало дивного і романтичного, де в підвалі торгують комп’ютерами, уночі варять манну кашу. Там, напевно, і на горищі щось діється. Невидиме, нечутне, непомітне. Радісна загадковість життя. Чомусь до Антарктиди такої загадковості не було.

Може тому, що Віктор був відмежований, відітнутий від неї своїм відлюдним і цілком повноцінним життям члена вже розваленої родини. У тому житті в нього були обов’язки: він годував пінгвіна Мишка, творив жалобні «хрестики», перечитував їх і часом сам ронив скупу сльозу за майбутніми небіжчиками. Він дбав про Соню, він забезпечував Ніну грішми й самовідчуттям господині та дружини. У нього були ключі від власного маленького світу. Щойно тепер на дверях до його давнього світу з’явився новий замок, і він став біженцем. А вчора ввечері його перестріли посеред бігу й запропонували трохи щастя.

І знову в думках зринув дитсадок, лишень інший. Такий же двоповерховий, з такими ж пісочницями й гойдалками, але вже з дітьми, серед яких і він сам у коричневих шортиках і в синьому светрику та з високо підстриженим русявим чубчиком. Обід, манна каша з полуничним варенням і маленьким айсбергом із масла, що тане згори. Потім – мертва година. Після неї – розучування пісеньки про зайчика.

«Цікаво, що зараз робить Соня, – стурбовано подумав Віктор. – Адже вона ніколи не ходила до дитсадка, не бавилася з іншими дітьми. У неї якесь зовсім інше дитинство…»

Віктор вийшов із кав’ярні, знайшов очима вуличний телефон, підійшов і потелефонував собі додому.

Довгі гудки викликали в ньому напругу. А раптом рурку візьме Ніна? Про що з нею говорити? Напевно, можна було б запитати: «Як справи? Що нового?»

На щастя, рурку взяла Соня. Радісним лунким голоском повідомила, що Ніна кудись пішла, а дядько Микола не ночував удома й не дзвонив, а кішку вона випустила на вулицю погуляти, і що вона, хоч і дряпається, але дуже розумна, – сама йде гуляти, а потім сама приходить і шкрябає пазурами двері, поки їй не відкриють.

Соня переповіла всі останні новини й раптом спитала:

– А ти коли додому прийдеш?

Віктор розгубився, забарився з відповіддю.

– Не знаю, – проказав. – Може, за пару днів…

– А ти приходь, коли нікого не буде! – запропонувала Соня. – Я тобі пряженю зроблю! Я вже вмію. Тітка Ніна їхала на два дні, а мені тільки яйця залишала та булочку. І я сама собі пряженю смажила, я вже доросла! Ти Мишка бачив?

– Ще ні, – відказав Віктор. – Я сьогодні до нього поїду…

– Переказуй йому привітання й скажи – нехай повертається. Тут без нього нудно…

– Скажу, – пообіцяв Віктор. – І в гості до тебе прийду, коли нікого не буде!

– І телефонуй частіше! – попросила Соня.

– Гаразд, я тобі завтра вранці потелефоную!

Віктор поклав рурку й зажурився. Його вабило назад, у минуле, у своє тодішнє життя. Власне, захотілося додому, аби все було спокійніше й стабільніше. Щоб ніяких більше «хрестиків» і похоронів з пінгвіном. Чи, принаймні, ніяких похоронів, а тільки «хрестики». Але в минуле можна тільки поринути думками й спогадами. А наразі треба зібратися, вдихнути побільше повітря, роздивитися й збагнути: де він, де Мишко? Що з минулого перейшло в сьогодення та як йому, Вікторові, до цього сьогодення пристосуватися, прихилитися, прижитися? Що йому потім, коли віддасть усі борги, робити? Та й боргів тих – жменя! Поїздка до Москви – до дружини, цебто до вдови банкіра Брониковського. Але головний борг – перед Мишком. Його віддати складніше, але він постарається. І почне робити це вже нині.

Ранкова кава, хоч і кепська, але своє зробила. Віктор прокинувся. Прокинувся для подальшого життя.