Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 11

Увечері Сергій Павлович посадив Віктора за стіл у вітальні. Наказав одному зі своїх охоронців принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесіда з кандидатом у члени парламенту, від якого поки не можна було втекти. Власне, Віктор і в думці не покладав поки нікуди тікати. Інтуїція підказувала, що хазяїн – людина більш-менш порядна, чи, принаймні, – людина слова. До клітки Віктора ніхто не садовив, до міста відпускали. Тобто він майже вільний. Хіба що обоє паспортів лежали десь у сейфі хазяїна, а отже, і він був прив’язаний до цього сейфа. Бо навіть у Москву без паспорта не поїдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нівроку. Хазяїн знайшов йому Олексу. Олекса розповів про москвича-банкіра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже ніби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергія Павловича. У цьому теж ознака довіри.

І от бесіда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гіркуватим сиром – усе до місця. Розслаблювало, створювало привітну атмосферу повної взаємодовіри.

– Завтра приїде бригада іміджмейкерів із Москви, – вимовив, попиваючи вино, хазяїн. – Ти маєш бути в курсі їхніх думок і давати мені власні коментарі. Щось не подобається – відразу знаходиш мене і пояснюєш! Зрозумів?

– Гаразд, – Віктор кивнув.

– Крім того… Ти ж на політиці тямиш? Адже працював у газеті?

– Не вельми тямлю, бо я не статті писав…

– Не треба! – різко махнув рукою Сергій Павлович. – Те, що ти писав, і є політика! Але це радше дієва політика. А мені наразі потрібна політика обіцянок… Розумієш? Кар’єру в політиці починають з обіцянок. Розтлумач мені: що треба обіцяти?

– Обіцяти кому? Народу? – перепитав Віктор.

– Народ обирає, то й обіцяти слід народу!

Віктор замислився, згадав мигцем читані колись програмні обіцянки депутатів.

– Ну, народ у нас різний… Бідним потрібні гроші, голодним – харчі, ситим – зручності і зниження податків…

– Не жени! – перебив його Сергій Павлович. – Розумні речі кажеш, їх запам’ятовувати треба… Отож… Ні, стривай!

Сергій Павлович гукнув охоронця і попросив його принести ручку й напір. Той приніс.

Випивши ще трохи вина, Сергій Павлович поклав аркушик перед собою, налаштував ручку і підвів погляд на Віктора.

– Тепер по черзі… «Бідним потрібні гроші», – повторив він і записав. Знову підвів погляд на Віктора. – Голодним – харчі… ситим… А як ти визначаєш, хто ситий, а хто ні?

Віктор наразі замислився.

– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.

– Ні, стривай! – Сергій Павлович поклав ручку на аркушик. – Мені здається, що тут ти спрощуєш! Ситі й багаті – не зовсім одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо він не на дієті… А от ситий – не завжди багатий! А що це означає?

– Виходить, що ситих набагато більше, ніж багатих!

– О! А це означає, що ситі нам важливіші, ніж багаті. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самі за себе…

Вікторові ця розмова подобалася дедалі більше. Відзначивши відразу ж гостроту розуму хазяїна, він зрадів і за себе: схоже, що й до його думок Сергій Павлович прислухається уважно і конспектує їх, ніби це якась вельми корисна лекція.

– Виходить, багатим нічого обіцяти не треба… Це вже потім, коли ви станете депутатом, треба буде постійно щось багатим обіцяти, без цього не вийде!

– Ну з цього приводу ми ще подивимося, хоча я всіх розумію, – кивнув Сергій Павлович. – Давай по черзі, тільки докладніше. Ось наші БІДНІ, – він підкреслив це слово на папері. – Складімо перелік обіцянок для них. Адже й дурень розуміє, що гроші на вулиці нікому роздавати не будуть!

– Будуть, – не погодився з хазяїном Віктор. – Будуть, перед виборами. Принаймні по десятці на душу. За голосування. Уже роздавали…

– Хіба це гроші? – здивувався хазяїн. – Це ж просто підкуп виборців, а мені зараз потрібні передвиборчі обіцянки! Тобто – програма!

Віктор зітхнув.

– Тоді треба якісь економічні обіцянки, нові робочі місця, нові фабрики і заводи, пільгові кредити для підприємців-початківців…

– Ну, бачиш, ти усе знаєш! Так, – він підсунув Вікторові аркуш і ручку. – Завтра до вечора зробиш текст програми, а ввечері його обговоримо, може, і цим москвичам підсунемо подивитися. До речі, ти знаєш, чим вони повинні займатися, ці іміджмейкери? Бо грошей вони просять до смутку, а що робитимуть – незрозуміло…

– Сергію Павловичу, вони різні бувають… Скажуть зачіску поміняти, ще щось, краватку іншу купити… Тексти виступів теж мають придумувати…

– Зрозуміло, – кивнув хазяїн. – Гаразд, гайда до більярдної. Голову перевтомлювати не можна! Треба жити, як Толстой: поорав – і до столу з ручкою!

Вони зійшли до підвалу. Мовчазний охоронець у легкому чорному костюмі й у білій сорочці без краватки поклав на зелене сукно столу трикутник, наповнив його кістяними кулями. Зняв рамку й послужливо відійшов.

– Дякую, Павлуню! – кивнув Сергій Павлович. Узяв зі стійки кий, подивився уважно на Віктора. – Ну-бо, розбивай, бо знову простоїш без діла!

Віктор розбив піраміду, але жодна куля до лузи не потрапила. Після цього йому дійсно довелося простояти без діла кілька хвилин. Потім зіграли ще три партії, і в останній Віктор собі на подив закотив три кулі.

– Бачиш! – зрадів за нього хазяїн. – Це вже дещо! Вчись! Це називається – обмін досвідом. У мене великий більярдний досвід, а в тебе газетний. От і будемо обмінюватися!