Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 7

Від лікарні до цвинтаря недалеко. Навіть якщо ти здоровий і добираєшся сам. Просто, якщо ти їдеш на цвинтар, то думаєш про життя. Про своє чи чуже, але про життя, його зміст. І ці думки крадуть час, крадуть увагу. І дзвякання трамваю присипляє, заколисує неквапним рухом. Лишень коли за вікнами мигне червона мурована огорожа, а за нею – перенаселене місто мертвих, лише тоді думки про життя та його зміст відпурхнуть, як зграйка переляканих горобців. Трамвай жалобно уповільнить рух і зупиниться метрах у двадцятьох від головних воріт спокійного міста мертвих.

Крякіт ворон. Легкий вітерець. Бабусі продають могильні жовтці й миколайчики. Бездомні хлопчаки пропонують щойно поцуплені з могил букети.

Віктор зупинився перед ворітьми. Йому здавалося, буцім могилу Підпалого він знайде легко, без проблем. Хоча хвилин п’ятнадцять-двадцять доведеться йти.

Підійшов до погорбленої бабусі, одягненої в стару синю ватянку. Перед нею в дерев’яному ящику могильна квіткова розсада: фіалки й карликові ромашки.

– Почім? – запитав.

– П’ять гривень – десяток.

Віктор дістав п’ятірку. Узяв китичку садкових братків.

– Стривай! – сказала бабуся, дістала кульок із написом «Мальборо», розірвала його навпіл і загорнула в половинку кулька коріння фіалок.

Цвинтарною алеєю Віктор ішов поволі. Ноги самі вивели його до могили пінгвінолога. Могильний горбок заріс травою. Віктор присів напочіпки, поклав фіалки на землю. Десь далеко продзеленчав трамвай.

Віктор озирнувся – навкруг нікого. Тільки ворони крячать, і вітер шумить у кронах могутніх дерев.

«У мене не лишилося незавершених справ!» – згадалися слова Підпалого. Віктор зітхнув. Тут, з цієї могили, з похорону Підпалого почалося в них із Мишком інше, рівнобіжне життя. Життя, що вже давно закінчилося, принаймні в нього, у Віктора. Десь тут, мабуть, лежить і спить вічним сном Ігор Львович, у якого, напевно, лишилося багато незавершених справ і планів. Залишилися дружина і син. Либонь, там же, де він їх ховав від нашої реальності, – в Італії. І до Борисполя він, схоже, поспішав не даремно – на літак. Отут йому і підставили ногу самоскидом. У кожній історії є крапка. Це не конче фінал. Крапка важливіша. Якщо стоїть жирна крапка – вона й визначає, де в історії фінал. А крапки, грубшої за смерть, не буває.

Метрів за тридцять від могили Підпалого на охайному майданчику розташувалося «госпподвір’я» – сміттєвий контейнер, ущерть заповнений сохлими квітами та іншим цвинтарним сміттям. Поруч із контейнером із землі стирчала водогінна труба, що закінчувалася краном. Біля крану – відро й велика цинкова лійка. І на відрі, і на лійці – червоною фарбою інвентарні номери. До самого контейнера притулена старенька лопата.

Віктор узяв лопату, посадив по краях могили фіалки. Рясно полив їх. Він же, нібито, збирався й пам’ятник Підпалому поставити! Бо наокруг – суцільний мармур і овальні фотографії, а тут – майже безіменна могила. Тільки табличка на потемнілій від вогкості дощечці з прізвищем та ініціалами покійного, як тимчасова перепустка на той світ. Пам’ятник – це ніби вічний паспорт. Обміну не підлягає.

Віктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Підпалим. Камінь ліг на душу, і Віктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пішов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зріст зображував небіжчика в спортивному костюмі «Адідас» та з ключами до «мерседесу» в руці. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.

Віктор спинився, роздивився монументальний портрет небіжчика й тут його осінило: це ж той самий покійник, що «познайомив» його і Мишка з Олексою, це звідси їх із пінгвіном Олекса вперше підвозив додому на своїй машині.

«Расторопов Петро Віталійович. 15.03.1971- 11.10.1997».

– Одинадцяте жовтня, – подумав Віктор. – Ховали, напевно, на третій день… тринадцятого… Нещасливе число…

Знову продзеленчав далекий трамвай, і Віктор рушив далі цвинтарною алеєю. Над головою літали ворони. Крякали. До їхнього крякання додався віддалений жалобний марш, і Віктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибині цвинтаря, гурт людей. Чергові проводжання у вічність.

Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до воріт, Віктор побачив, як на Байковий цвинтар в’їхало з півтора десятка крутих іномарок, серед них – розкішний лімузин-мари. У хвості колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останній джип зупинився. З нього вискочило двоє хлопців. Вони стали обабіч воріт, а вся кавалькада рушила далі алеєю, що провадить до церкви і до крематорію.

Віктор нащулився. Губи ледь помітно всміхнулися через раптове припущення.

«Нема крутого похорону без пінгвіна», – подумав він, уважним поглядом проводжаючи валку іномарок.

Він наддав ходи й пішов навперейми до цвинтарної церкви – просто по ділянці, просовуючись між нагробками й огорожками. Перед очима миготіли прізвища й дати життя, але варто було Вікторові звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався він на чергову огорожку чи лавку, і цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов міраж у пустелі, не наближалася. Вона ніби мріяла над цвинтарем, над цим полем, усіяним нагробками й мармуром пам’ятників. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фізичної географії знову перебрали владу до рук, і Віктор побачив неподалік, як заносять до церкви дорогу труну з полірованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених чоловіків. Інші – а їх було чимало, душ сорок, – вийшли з машин і терпляче чекали на свою чергу. Кілька пань: усі в темних окулярах від Армані або Версаче. Довгі чорні сукні. Елегантна жалоба вбрання.

І раптом від пань до церковної брами смішно шуснула приземкувата чорно-біла істота. Віктор не встиг розгледіти її – лише вловив поглядом колір і розмір. І відразу серце радо тьохнуло. «Мишко!» – подумав він, тішачись тим, що мав рацію, – такий похорон без пінгвіна не обійдеться.

Задивившись уперед, Віктор боляче вдарився об трубу водогону. Подивився під ноги: ще одне «госпподвір’я» з краном, відрами й лійкою. Обійшов. Ще метрів сто – і він вийде на майдан перед церквою.

Віктор потер рукою через тканину штанів забите коліно, поспішив далі. Вийшов на алею, що веде до церкви. Побачив, що вся процесія вже зайшла всередину, і тільки двоє суворих на вигляд хлопців залишилися біля відкритої церковної брами.

Зненацька з цих дверей вихопився хлопчисько – обірваний, кошлатий. У руках тримав книгу. За ним слідом – молодий дяк. Обоє бігли назустріч Вікторові. Віктор зупинився – хлопчисько озирався й щодуху мчав на нього. «Злодіяка!» – збагнув Віктор і, різко ступнувши наперед, схопив хлопчака за праву руку.

Хлопчик, утративши рівновагу, упав на асфальт алеї і покотився по ньому. Тут же прискочив молодий дяк із рідкою борідкою й прищавим обличчям. Помітивши краєм ока, що справедливість от-от буде відновлена, Віктор рушив далі. А дяк тим часом вирвав із рук хлопчика книгу, вгатив цією книгою його кілька разів по голові і теж поквапився назад до церкви. Наздогнав Віктора.

– Спасибі вам! – сказав, запопадливо зиркаючи Вікторові в очі. – Порятунку від них немає!

Віктор звернув увагу, що книга, яку дяк одібрав у хлопчика, була Біблією.

– Уже штук двадцять поцупили, – скаржився дяк, чимчикуючи поруч із Віктором. – Один Бог знає, нащо цим бездомним Біблії; вони ж неписьменні, читати-писати не вміють. Тільки квіти з могил крадуть і продають… Ще добре, якщо перед цвинтарем продають, бо деякі на Хрещатик їздять і там продають ці букети… Люди на побачення, на весілля йдуть… Купують квіти й не знають, що вони з цвинтаря… А недобре це, може нещастя принести…

Дяк засапався й замовк. До відкритої церковної брами зайшли вони разом, і, може, тому виставлена біля входу охорона, хоч і подивилася на Віктора пильно, але не зупинила його.

А в церкві, у приємній стумі, горіли свічі під образами й на поминальних ставниках. Панотець хрипким монотонним голосом відспівував небіжчика. Дяк одразу зник. Віктор залишився сам і підійшов до гурту, що щільно оточив дорогу труну. Спробував подивитися на небіжчика, та ба. Гурт стояв плече-до-плеча – ані шпарини, щоб зазирнути вперед. Залишалося тільки терпляче чекати, доки відспівування закінчиться. Але тужний голос панотця звучав далі, й хтозна, що це було, – псалми чи просто речитатив заупокійної молитви. Тільки коли пролунало «…і раба Божого Василя», збагнув Віктор, що це молитва. Він присів навпочіпки й подивився вперед, повз штани і темні сукні, сподіваючись побачити пінгвіна Мишка. Але відразу зловив на собі дивний погляд літнього чоловіка, що озирнувся. Звівся на ноги, відчуваючи себе пустотливим школярем.

Відспівування тривало півгодини. Потім труну винесли з церкви. Віктор знову помітив, як якась маленька істота майнула серед жалобної юрби і відразу загубилася, зникла. І він почекав, поки увесь хід розтягнеться по алеї. Приладнався й собі позаду процесії. Спробував зазирнути вперед, але, піймавши на собі ще один запитальний погляд, вирішив почекати і вже біля могили придивитися уважніше. Легко і природно він відчув себе своїм у цій жалобній процесії, ніби щодня лише й робив, що брав участь у відспівуванні й похороні незнайомих небіжчиків. Скорботних друзів і родичів він не сприймав як чужих. Mo й справді включилася пам’ять, що швидко відрегулювала його стан, і тепер він по-давньому виконував свою скорботну функцію, знову був частиною ритуалу, як церковний панотець або звичайний грабар.

Могилу для свіжопреставленого Василя викопали поблизу церкви. Там і поставили труну на вкритий бордовим оксамитом подіум. Відкрили червоне поліроване віко. Віктор нарешті побачив небіжчика: благовидне обличчя в дорогих окулярах і лише голова оповита бинтом. Розкішний костюм, на пальцях два персні, на руці – годинник, схожий на «Ролекс».

Віктор обійшов скорботних друзів і родичів з іншого боку, знову вдивляючись уважно в найвужче коло – навколо труни. І тут розчарування відбилося на його обличчі хворобливою гримасою: він побачив маленького, напевно чотирирічного хлопчака, вбраного в чорний костюмчик і білу сорочину. Оце ж він скидався на пінгвіна. Усередині у Віктора ніби порожнеча виникла. Він завмер, пильно дивлячись на хлопчика, пильно і невдоволено, немов той обдурив його, а не власні очі й гадки. З’явилося фізичне відчуття образи, присмак образи на язиці – гіркий, нудотний. І все це відбивалося на обличчі Віктора. Він і далі дивився на дитину й не бачив, як стежать за ним двоє охоронців і літній, сивий чоловік із прилизаним, зачесаним набік волоссям. Літній кинув погляд на одного охоронця, і той, швидко впіймавши його погляд, кивнув із розумінням.

Якийсь дивний загальний рух рук відвернув увагу Віктора від хлопчика, і він, не змінюючи ображено-невдоволеного виразу обличчя, спостерігав тепер, як усі чоловіки взяли до рук мобільники. А в сивого, вищого за інших, у руках з’явилося відразу два мобільних телефони. Він ступив до труни і вклав один із них у руку покійного. Відступив назад. Набрав на своєму мобільному якийсь номер, і телефон у руці небіжчика задзвонив, заграв електронну мелодію. Віктор стрепенувся, прислухався. Мелодія здалася водночас дивною й знайомою. Літній поправив смарагдового кольору хусточку, що стирчала з нагрудної кишені піджака, вибрав когось поглядом і кивнув головою. Відразу біля труни постало двоє. Вони поволі закрили віко. Мелодія мобільника зазвучала трохи тихіше.

«Стомлене сонце!» – згадав Віктор, упізнавши нарешті музику цього танго.

Труну спустили до могили, і ті ж двоє, одягнені, як тепер стало видно, набагато скромніше за інших, але все-таки незвично охайно для цвинтарних робітників, узяли лопати, й земля полетіла вниз, лунко б’ючись об віко. Танго все ще звучало. Тепер друзі і рідні підходили до купи коричневої глинистої землі, брали по пригорщі й кидали вниз, у могилу.

Хвилин за п’ять танго затихло. Музику мобільника закопали разом із небіжчиком. Віктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон від якогось іншого «поховального бюро»?

На цвинтарі Вікторові більше не було чого робити, і він повернувся, щоб піти. Але не встиг і двох кроків ступити, як перед ним вигулькнули двоє охоронців в однакових чорних строях.

– Стривай, – сказав один із них голосом, у якому забриніли металеві нотки. – Поїдеш із нами…

– Далеко? – спитав Віктор.

– Не дуже, – відповів другий охоронець.

Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сів за кермо, другий – поруч із Віктором на заднє сидіння. Із джипу Віктор спостерігав, як учасники поховання сідають по машинах. Повз пройшла жінка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.

Машини почали рушати з місця. Клацнули дверцята джипу, і на переднє сидіння поруч із водієм сів сивий чоловік.

– Рушай! – наказав він. Потім озирнувся на Віктора.

У його очах Віктор прочитав якесь тихе презирство й байдужість, він подивився на Віктора так, ніби його, Віктора, взагалі не існувало.

Їхній джип прилаштувався до хвоста валки, що поволі сунула цвинтарем. Сивий зітхнув, знов озирнувся на Віктора.

– Ти хто? – запитав він.

– Я? – Віктор стенув плечима. Йому було дійсно важко зараз пояснити, хто він.

– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумію, коли непрохані гості пхаються на чуже весілля, щоб задарма випити і закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покійного?

Віктор заперечно хитнув головою.

– Я хотів подивитися… Чоловіка одного шукав.

– Шукав одного чоловіка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?

– Ні… Він раніше займався охороною похоронів… тут, на Байковому…

– І як його звали?

– Олекса… бородань…

Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидів поруч із Віктором.

– Цікаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?

– Ви його знаєте? – запитав із надією Віктор.

– Він його знає, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсі… Ти ж його знав?

– Це того, що в серпні торохнули? – запитав охоронець.

– Ой, як цікаво! – сивий посміхнувся. – Це… коли вибухівку небіжчику під голову поклали, ге?

Охоронець кивнув.

– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… і нащо ти цього Олексу шукав?

В інтонаціях сивого Віктор уловив небезпеку. Він ковтнув слину, зібрався з думками. «Треба говорити, треба більше говорити, – подумав він. – Мовчати – небезпечно».

– Хотів довідатися, що з моїм пінгвіном сталося…

– Із твоїм пінгвіном? – задумливо повторив сивий, і раптом він наче прокинувся – в очах у нього майнув вогник жвавого інтересу. – То ти… ти той хлопець, якого всі шукали?

– Коли шукали?

– У травні, здається, шукали… усіх запитували, просили коли що – дзвонити… Авжеж, чорти забирай, я ж тебе на ксероксі бачив!

– А хто шукав?

– Є такі люди в цивільному, усміхаються повсякчас… Вони ніби й не люди, а члени особливого мурашника… Настирливі дуже. Проте ввічливі. Вони мене двічі під брамою мого будинку зустрічали і дуже просили ксерокс із твоєю пикою моїм хлопцям роздати. Овва! Чим же це ти їм так уївся?

Віктор зрозумів раптом, що він живий, і що про нього майже нічого нікому не відомо. Той паскудний «хрестик», написаний товстуном, до друку не потрапив із простої причини – не було небіжчика. Тобто небіжчика шукали, поки він був живий, але не знайшли. І от тепер з’ясувалося, що він дійсно живий.

– Але більше не шукають? – з надією спитав Віктор.

– Не знаю, – стенув плечима сивий. Потім дістав із кишені мобільник. – Довідатися?

– Не треба, – попрохав Віктор.

– Зрозуміло, – кивнув сивий. – Отже, ще шукають. Але, мабуть, не так ретельно… Мене, до речі, звуть Сергієм Павловичем.

– Віктор Золотарьов, – відрекомендувався бранець.

– Ну от і познайомилися.

Джип виїхав за ворота цвинтаря, розігнався. Тепер уся колона їхала вулицею Горького до Московської площі. Віктор дивився у вікно і думав. Думав про Олексу, про якийсь вибух на цвинтарі. Він прокручував уривки розмови, що відбулася десять хвилин тому й вивуджував із неї інформацію: «вибухівка в труні під головою небіжчика», «він його знає, чи знав…». Це про Олексу. Сергій Павлович знав про вибух, але докладно не знав про наслідки. Принаймні він не відразу вжив минулий час, згадуючи про Олексу. Залишалася надія. Але, можливо, охоронець знає більше.

І Віктор запитав охоронця, що сидів поруч із ним, про вибух.

– Небіжчиків не багато, але п’ять-шість було, – пригадав охоронець. – Інших поранило. Про Олексу казали, що ноги йому відірвало. Може, і вижив – не знаю…

Охоронець виявився небагатослівним, і в джипі знову стало тихо.

Минули Московську площу. Звернули до приватного сектора Голосієва. Промайнуло озеро з пісковим пляжем і грибками-навісами.

Хвилин за п’ять уся колона машин зупинилася.

– Приїхали, – сказав Сергій Павлович.

– Куди? – обережно поцікавився Віктор.

– На поминки, – сивий кинув на Віктора прищулений замислений погляд. – Ходімо… як на похорон нагодився, то треба й небіжчика пом’янути…