Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 21

Наступна ніч довела, що біляпередвиборча робота триває цілодобово або лишень у нічну зміну. Щойно Віктор повернувся з Татарки з відчуттям виконаного на «відмінно» завдання й у передчутті похвали, його відразу посадили в джипі, і от уже вони втрьох із Павлусем і Сергієм Павловичем мчать вечірнім Києвом, і ніхто його про результати поїздки не розпитує. Сергій Павлович мовчки сидить поруч із Павлусем на передньому сидінні. Видно, вони на нього чекали, але ж він цього не знав! І не пояснили нічого: куди, навіщо?

– Ану зупини тут! – наказав раптом Павлусеві шеф.

Джип різко загальмував. Сергій Павлович повернувся.

– Ходімо подивимося! – кинув він Вікторові, і Віктор відразу вийшов із машини. Розгледівся.

Вони стояли на проспекті Перемоги. Попереду висвітлювалися вуличними ліхтарями монументальні тварини, що охороняли вхід до київського зоопарку. На їхній вигляд у Віктора серце тьохнуло.

– Не туди дивишся! – відволік його голос шефа. – Сюди дивися!

Віктор повернувся й зрозумів, що стоять вони перед довгим потрійним стендом для афіш і просто на них дивляться два різних анфаси того самого кандидати в депутати – конкурента Сергія Павловича. А згори – гарна шапка для обох анфасів: приклеєна реклама косметичної фірми «Ґраціола».

– Ну як? – задоволено подивився на Віктора Сергій Павлович.

– Чудово!

– Тримай! Гарна ідея коштує гарних грошей! – шеф простягнув Вікторові кілька купюр.

Перед тим, як сховати бакси до кишені куртки, Віктор кинув на них швидким оком і зрозумів – тут зо три сотні, якщо не більше. Просто купюри були невеликі.

– Їдьмо! – наказав шеф.

Джип загарливо рвонув із місця і відразу ж став у лівий ряд, змусивши «жигулі», що мчали в ньому, різко загальмувати.

– А куди ми? – спитав Віктор, подавшись уперед, просунувши голову між Павлусем і шефом.

– На склад неліквідів, – відповів Сергій Павлович. – До речі, як там твої інваліди?

– Порядок… Тільки в них є зустрічне прохання…

– Дороге?

– Нівроку, але зі смаком. Вони просять більярд для інвалідів, щоб можна було на колясках грати. Ну, щоб нижчим був…

– Нема проблем, я саме збирався свій на новий міняти… Відвеземо їм, там і ніжки підріжемо…

Питання розв’язалося ще простіше, ніж Віктор сподівався. Більше питань у нього до шефа не було, і решту дороги в джипі грало радіо «Шансон», включене Павлусем.

«Склад неліквідів» знаходився посеред приватного сектора дорогою на Пущу-Водицю й ззовні нагадував склад. Принаймні високим залізним парканом, прикрашеним «мереживами» з колючого дроту і ще суворішою залізною брамою. Усередині ж поруч з об’ємним сферичним ангаром із дюралю стояв триповерховий цегляний будинок, з вікон якого лилося на вулицю затишне жовте світло.

Чолов’яга, що відчинив браму їхньому джипу, був одягнений у військовий камуфляж. Він одразу зачинив браму й пішов до будинку. Там натис кнопку переговорного пристрою і сказав: «Приїхали!» Відразу щось задзижчало, і він відкрив важкі залізні двері й жестом запросив трьох гостей увійти.

Усередині їх зустріли ще троє чоловіків у камуфляжі. Вони привіталися із Сергієм Павловичем, проігнорувавши Павлуся й Віктора. Відійшли з ним убік, пошепотілися.

Павлусь і Віктор чекали хвилин п’ять, поки не закінчилися ці ділові шепотіння. Потім Сергій Павлович кивком голови покликав їх за собою. Учотирьох вони спустилися крутими залізними східцями з поруччям з одного боку. Унизу горіла чергова червона лампочка. Віктор перечепився і ледве не звалився на тих, що йшли попереду, але Павлусь піймав його, схопивши за плече. Плече відразу заскімлило – Віктор оцінив фізичну міць і реакцію охоронця. Відкрив очі ширше – треба було хоч так боротися з раптовою хвилею втоми. Спробував згадати, коли й куди пішли двоє в камуфляжі. Але не зміг. Не помітив він цього, а тепер лише один із них вів їх східцями униз. Але от східці скінчилися. Проводир клацнув вимикачем, і в просторому підвальному коридорі спалахнуло світло – чотири великі «стоватки». Віктор озирнувся. Коридор був метри три завширшки. Обабіч коридору через однакові проміжки чорніли нефарбовані залізні двері, «припорошені» іржею.

Проводир питально озирнувся на Сергія Павловича.

– Спочатку до близнюків, – неголосно мовив шеф. Потім знову кивком покликав Віктора за собою, а Павлуся попросив зачекати в коридорі.

За залізними дверима виявилася звичайна в’язнична камера з двома дерев’яними лавами, столиком і киблем. На лівій лаві лежали знайомі близнюки-іміджмейкери. Мабуть, спали, але, почувши брязкіт дверей, прокинулися, сіли.

Права рука одного була з’єднана наручниками з лівою рукою іншого.

– Ну, як нашим канаркам у клітці? – запитав співучо Сергій Павлович, підійшовши до них ближче. – Скарги на ставлення є?

Один із близнюків заперечно мотнув головою. Віктор уважно придивився до їхніх облич – синців і саден не було.

Проводир дістав із внутрішньої кишені камуфляжної куртки складені вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув і хвилини три-чотири уважно читав.

– А з ким усе-таки ви розмовляли в сауні? – запитав він, дочитавши «твір» близнюків.

– Та ми не знаємо, це Жора його знає, – відповів один.

– Гаразд, даю вам ще добу, – він простяг пописані аркушики «говіркому» близнюку. – Згадаєте і допишете те, чого тут ще нема. Якщо я раптом не знайду у вашому творі того, що мені самому відомо, – будемо робити вас сіамськими близнюками, і без наркозу. Ходім!

Проводир замкнув двері камери близнюків. Озирнувся на шефа.

У другій камері добряче потовчений і прикутий наручниками до кільця в стіні стояв навколішки Жора. Коли вони зайшли, він повільно повернувся.

– Ну що, лохотроннику житомирський, згадав, з ким у сауні говорив? – Сергій Павлович опустився навпочіпки і дивився тепер шефу «іміджмейкерів» просто в очі. – Знаєш, у мене більше нема часу на балачки. І грошей на твоє утримання шкода. Ти думаєш, ти тут за бюджетний рахунок сидиш, суко? Я за кожну добу п’ятдесят баксів плачу… І, щиро кажучи, не бачу рації більше витрачатися… Мало того, що ти грубо порушив Закон равлика, то ще й мовчиш!

– Який ще закон? – промукав Жора.

Сергій Павлович повільно звівся на рівні ноги, зітхнув. Пошукав поглядом співчуття у Віктора, але Віктор ніяк на погляд шефа не відреагував. Просто вже спав стоячи. Хоча слухав і чув усе, що мовилося в камері приватної в’язниці.