Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 17

За вікнами джипу пронеслася вулиця Червоноармійська. На площі Толстого довелося простояти кілька хвилин у тисняві. Потім знову без зупинок. П’ятнадцять хвилин – і з’їздить джип «Мерседес» із дороги, повертає спочатку праворуч, потім ліворуч.

Праворуч проїздить повз одноповерховий смітник, за яким на пустирищі самотньою і жалюгідною копією вежі Ейфеля стоїть голубник, біля якого менше року тому по снігу вони із Сонею та Сергієм прогулювали пінгвіна Мишка. Поруч десь бігали бездомні й незлобиві собаки.

Дивний острах перейняв Віктора, і здалося йому, що його в особливому скафандрі, у якомусь броньованому підводному човні опустили на мить у минуле. Варто йому злякатися чогось – смикне він невидимий шланг, що йде нагору, у реальність, і відразу витягнуть його, знімуть скафандр і дадуть відсапнути, щоб подумав він і вирішив остаточно, чи хоче він дійсно спускатися в минуле.

Машина зупинилася біля парадного Віктора, і він подивився уважно Павлусеві в обличчя – просто зрозумів, що Павлусь уже приїздив сюди й адресу знає.

– Я біля трансформаторної будки чекатиму, – сказав Павлусь.

Віктор мовчки видістався із джипу.

Перед своїми дверима не знав, на яку ступити. У руці тримав два ключі, але погляд прикипів до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково двері відкриють. Соня чи Ніна. Але тоді він зробить із себе гостя. Його впустили, йому відчинили. Але ж він господар. Просто його, Віктора, довго не було.

Нарешті наважився й відчинив ключами замки, але перед тим, як відкрити двері, усе-таки подзвонив. Потім зайшов до коридору. Відразу побачив там, на підлозі, блюдко з молоком. Це для дряпучої кішки.

Рипнули двері до кімнати, й з прорізу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик із вишитим букетом троянд. Зміряла Віктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчі.

– Привіт! – мовив Віктор неголосно.

– Привіт! – відповіла Соня.

– Ти одна?

Вона заперечно хитнула головою.

Віктор зітхнув. Роззувся. Зайшов до кімнати й відразу застиг на місці. Кімната його не приймала, вона була зовсім чужою: рожеві шпалери, зелені гобеленові накидки на фотелях і канапі, на столі – рожева скатертина з мереживною торочкою.

Віктор розгледівся уважніше в пошуках знайомих речей. Підійшов до столу. Зірвав скатертину, і поліроване дерево стільниці немов усміхнулося йому.

– Тобі що, ремонт не подобається? – запитала Соня, що стояла у дверях.

– Не подобається, – визнав Віктор.

Соня відкрила двері до спальні й гукнула туди:

– Ніно, а дядькові Віктору ремонт не подобається!

Віктор зайшов у спальню й побачив Ніну. Вона сиділа на подвійному ліжку, якого теж раніше не було. Сиділа в домашньому махровому халаті. Сиділа і дивилася на підлогу заплаканими очима.

– Ну, здрастуй, – видихнув Віктор, відчуваючи в грудях дивне хвилювання.

Ніна підвела на нього погляд. Кивнула у відповідь, прикусивши губу.

– Ну чого ви як дві кішки? – проговорила раптом Соня.

– Сонечко, вийди! – попросив Віктор. – Знайди кішку й пограйся з нею.

– А вона на вулицю пішла!

– Тоді просто вийди!

Соня вийшла до вітальні, але двері лише притулила. Віктор закрив двері. І тепер стояв і мовчки дивився на мовчазну Ніну.

– Ну, як справи? – нарешті порушив він тишу.

– Як справи? – перепитала вона зі слізьми в голосі. – Як справи? Усе, що я нажила, усе моє щастя отак за півгодини зруйнувати… втоптати в бруд…

– Яке щастя? – щиро здивувався Віктор. – За які півгодини?

– Не прикидайся! Це ж ти все організував! Я знаю! Мене попереджали, а я, дурепа, не вірила!

Віктор раптом звернув увагу на те, що Ніна погладшала, і пасок, яким був підперезаний махровий халат, лише підкреслював це. Сперечатися чи говорити з нею більше бажання не було. Погляд Віктора став похмурий і холодний. Ніна це відразу помітила і змовкла.

– Ні, вибач… це в мене вихопилося… я просто злякалася, коли вчора прийшли… Я згодна, я ж учора казала. Я ні на що не претендую… Мені нічого тут не треба!

– Гаразд, – проговорив Віктор. – Зроби чаю, будь ласка!

Ніна вийшла. Віктор підійшов до вікна і дивився на те саме пустирище з голубником і смітником. Ліворуч виднівся краєчок низенького паркану дитсадка, паркану, під яким він малюком поховав свого першого померлого хом’ячка. У кімнаті було прохолодно. До початку опалювального сезону ще цілий місяць, та й коли почнуть опалювати – тепло до п’ятого поверху ледве досягатиме.

Рипнули двері. Віктор повернувся.

– Тітка Ніна сказала, що чай готовий.

На кухні, дяка Богу, все лишилося, як було. Чи, принаймні, майже все. Тільки на підвіконні чогось бракувало. Чогось дуже важливого.

– А де Сергій? – запитав Віктор.

Ніна подивилася на нього здивовано.

– Який Сергій?

Віктор показав поглядом на те місце, де аж до його втечі стояла урна з порохом Сергія Фішбейна-Степаненка.

– На балконі, вона тут заважала…

– Принеси й постав на місце.

Ніна пішла на балкон і принесла урну. Поставила її на підвіконня ближче до плитки. Витерла з неї пил і бруд губкою для миття посуду. Присіла на ослін, на якому раніше регулярно стояла Мишкова миска.

– Оглянь уважно всі речі, – мовив Віктор. – І склади все, що залишив чи забув твій Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай і не дивись. Це може бути небезпечно…

– О Господи! – вирвалося пошепки в Ніни. – Я ж не знала…

– Ти зрозуміла? – запитав Віктор.

Ніна кивнула…

– А ти їй допоможеш, добре? – Віктор звернувся до Соні, що сиділа збоку між ним і Ніною.

– Гаразд, – пообіцяла Соня.

– Гроші залишилися? – запитав Віктор після павзи.

– Мало, – Ніна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблів купили… дачу…

– Яку дачу?

– На Осокорках, на березі Дніпра… Тобі сподобається…

Віктор мовчки підвівся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув під стіл – там у три лави стояли порожні пляшки з-під шампанського та горілки.

– Викинь на смітник, – кинув Віктор походьма. – Увечері передзвоню.

Перш ніж сісти в джип, що на нього чекав, Віктор заскочив до баби Тоні, щоб забрати в неї свою сумку.

– Забрала міліція твого мешканця! – сказала вона. – Що він там накоїв?

– Міліція? – перепитав Віктор. – Вони хіба у формі були?

– Так, тільки форма не міліцейська, а «Беркута». Він саме до парадного входив, а вони його з двох боків і відразу обличчям на асфальт, як по телевізору показують.

– А ви все бачили?

– А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсі живу і саме навпроти. А вони за годину до того приїхали на двох машинах. Зрозуміло було, що щось цікаве буде…

Віктор кивнув.