Читать книгу Закон равлика - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 20

Увечері мрячило. Доїхавши до Хрещатика, Віктор розміняв доларову сотку і відразу купив у ЦУМі дешеву китайську парасольку. Радісна метушня центрального універмагу відвернула думки Віктора, і він раптом утратив бажання їхати до Олекси в «Афган». Захотілося знайти Світлинку і знову опинитися в нічному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Віктор, відчувши всім своїм тілом тугу за радощами життя. Але реальність, чи, власне, почуття реальності швидко все розставило на свої місця в його свідомості, і, вийшовши з універмагу, він розкрив парасольку і пішов до підземного переходу. Піймав приватника і вже за п’ятнадцять хвилин увіходив до дверей знайомої кав’ярні, де замість сходинок піднімався до дверей пандусик для інвалідних візків.

У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.

– Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.

Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.

– Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…

У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.

– Кави хочеш? – запитав Олекса.

– Давай!

– Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.

– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.

Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.

Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.

Хвилини за три вони продовжили розмову.

Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.

Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.

– Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?

– Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…

– Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.

– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.

– Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…

І він виїхав до зали.

«Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.

Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.

– Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?

Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.

– Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!

– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На, візьми мою візитівку, в мене телефон помінявся. Там і мобільник зазначений. Подзвониш, тоді треба буде зустрітися, – аби він приїхав і щоб хазяїн був… Вибори ж зовсім незабаром… Коньячку хильнеш?

Останнє питання пролунало несподівано і якось навіть занадто приязно. І Віктор згодився. Олекса налив і йому, і собі.

– Знаєш, – сказав він, піднімаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моєму житті! Тобі не зрозуміти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…

– І гірше за майбутнє, – додав Віктор.

– Ну, цього ніхто не знає, – Олекса мотнув головою і випив коньяк душком.

Віктор пив коньяк поволі. Коньяк виявився несподівано шляхетним на смак.

– Це що? – запитав Віктор, поглядом показуючи на чарку.

Олекса дістав із полиці під кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив її в руках.

– «Мартель», – прочитав він спокійним голосом. – «Гуманітарка» від давніх друзів… Якось я так його начмелився, що потім усю ніч уві сні ходив… А вранці ноги боліли, ніби вони на місці… Гаразд, допивай і йди, бо наші не дуже люблять, коли тут неінваліди затримуються…

Віктор кивнув, потис Олексі на прощання руку і, не озираючись по боках, не розглядаючи відвідувачів, вийшов із кав’ярні.