Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 1

«Господи, хоч би він заглух, бо зомлію!»

Оля заплющила очі, від браку повітря й сил прикусила губу. Висіла на поручні, наче павутинка, нею гойдало по салону від сидіння до сидіння, і невблаганно насувалася тьма…

Після трьох днів невпинних дощів сонце влаштувало парню.

Автобус харчав, наче скажений пес-сухотник. Набитий під зав’язку салон підбадьорював його своїм ґелґотом. Дядько ліворуч дудлив пиво і гикав перегаром. Від бабусі справа несло сироваткою. Жіночка спереду перестаралася з парфумами, їдкими, наче нашатир. Парубок позаду стікав густими, мов сироп, потами. Під кріслом рохкало у мішку поросятко. Оля затиснула ніс, розкрила, мов до причастя, рота, автобус гаркнув – і заглух. Водій заволав до чоловіків, аби чимшвидше підперли колеса камінням, бо в нього не працює ручник.

Олю виніс з автобуса інстинкт самозбереження. Бо ноги вже були не її, а взяті напрокат у відчаю. Вона зіперлась на автобус – і дихала! Її легені чманіли від насолоди, у голові паморочилось. Дерева запишалися, що нагодували киснем дівчину-бадилинку. Гори смалили люльку.

– Підуть гриби, – замість лагодити автобуса мовив водій. Був спокійний, шукав запальничку. – За годину Іван на тракторі приповзе і потягне. Я подзвонив, – припалив сигарету, змахнув пошарпаним, як його автобус, мобільним. – Моїй коняці капець. Без капітального ремонту не заведеться. Загнав нещасну. То все через дурну звичку.

– Яку? – запитала бабця з поросятком, що крутилося в мішку, ніби на пательні.

– «Завтра».

Люди зареготали – самі таким грішили. І купками просто-таки на узбіччі почали лагодити «столи». Дядько, що пив пиво, вийняв пляшку «Пшеничної». Був при пошані, вибрав «стіл» із ковбасою, хлібом і часничком.

До Олі підійшла жінка, від якої пахло сироваткою. Простягнула пляшку з «кока-колою».

– На, сьорбни, – сказала.

Дівчина зробила декілька дрібних ковтків і подякувала. Бульбашки залоскотали горло і аж носом випурхнули.

– Що, відвикла? – запитала жінка.

– Відвикла.

– П’ять років сиділа в місті, що, не могла ще дня витримати? Чого в базарний день до села їдеш?

– Забула.

– Таке треба пам’ятати, – бовкнула жінка і погнала до гурту з дядьком, що наливав за «щасливу» дорогу. – Бо могло бути гірше.

Оля понишпорила в сумочці, вийняла серветку, витерла чоло. На неї зиркнув свіжий, мов нова копійка, пластиковий диплом і потягнув у минуле. Дівчина від гамірливого гурту відмовилася, перелізла через рів, постелила собі пакета під старою смерекою, сіла, вперлася підборіддям у долоньки й згадувала. Сонце, яке ледь пробивалося через крислате гілля смереки, мружилось від подиву: воно ще ніколи не бачило, щоб хтось водночас мріяв минулим і проклинав його.