Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 13

Оля крутила в руках зачитаний, мов стара Біблія, записничок, змайстрований з аркушів шкільного зошита, зшитий посередині білими нитками. Палітурка була із зеленого картону, на ній великими друкованими літерами від руки написано: «КОДЕКС ТОВАРИСТВА ВІЛЬНИХ ДІВЧАТ». Оля розкрила книжечку. На першій сторінці, де зазвичай вказують видавництво й рік, побачила: «Розпочато: нині». Овва! Та цьому «нині» вже декілька посічених зморшками десятиріч, судячи з вигляду.

Перегорнула сторінку.

Місяць трохи посунувся в небі праворуч, бо погано йому було стежити за дівчиськом. І шторка своїм ріжком затуляла текст. Місяць сіпнувся, бо серце його закалатало чужим ритмом. Він відчув чужі емоції, як свої. Став зомбі. Зник, марнуючи час на чужі радощі та печалі… Як примара, в голові місяця постала його доля, в планах якої було дивитися концерт зірок. Сиділа на хмарі, нудьгувала і думала, як би ото помститися місяцю, воздати сповна, аби знав, як воно сильно болить, коли тобою нехтують. Долі взагалі-то егоїстки, вони не зважають на те, що, може, в тебе важливі справи, які хоч умри треба залагодити, для них – оступився, отже, зрадник. А зі зрадниками що роблять? Правильно, карають.

Місяць підморгнув долі й подумав, що життя полюбляє цікаві реалії підкинути, що якби не ілюзії, то був би вже цими реаліями розтерзаний і по світу розвіяний, мов порох. Зітхнув, погладив своє слабке місце – лисину. Спітнів. «От же ж! – вигукнув спересердя. – На небі мороз, а я вогкий. Як застуджусь, то таку дискотеку з вітром і градом цим дівчиськам влаштую, що мало їм не здасться! Ненормальні! Спати йдіть! – репетував місяць, але дівчата на крик не реагували. Ніяк. Бо і слух мали слабенький, і мови небесної не розуміли. Єдине, що вміли добре – зводячи оченята догори, на Бога нарікати і в Нього щось просити. Щоб небо почуло і манни своєї підкинуло, хочуть усі, а щоб викроїти хвильку і прислухатись, психотерапевтом трохи на громадських засадах попрацювати – дзуськи! Часу нема. «На “дай” є час, а на “на” – нема! – обурювався місяць. – Люди, люди, куди світ котите?» Ураз припинив бурчати, бо крізь шпаринку в шторках прочитав:

ВСТУПНЕ СЛОВО

Мене звати Марія, і мені шістнадцять. Учуся я в педучилищі на вчительку, живу в Радянському Союзі, надворі зима, я атеїстка, а в грудях у мене чорти шкребуть. І ще я егоїстка, бо багато чого хочу. Я хочу свободи – а її немає, я хочу любові, а мене лишень поважають, і то хіба що за щось, я хочу кохання – а воно три дні тому написало мені записку про дружбу, навіть не мало сміливості після того, що я йому віддала, подивитися мені в очі й просто сказати «прощавай», я хочу радості – оглядаюсь навкруги і не можу її вздріти, я шукаю хоч якоїсь опори – стовпів купа, але жоден не дозволяє на себе зіпертися: гарчить і б’є струмом. І так далі, і таке інше – безліч прагнень, і кожне, як бублик, – з дірочкою. Прірва.

Від самотності й безвиході я засновую Товариство Вільних Дівчат (скорочено ТВД). І я – перша «вільна дівчина», так би мовити. Час заснування – нині. Без будь-якої прив’язки до дати. Я хочу, аби саме «нині» було таким, у якому можна бути щасливою. Звідси випливає мета товариства – пошук відповідей на запитання:

У ЧОМУ СЕНС ЩАСТЯ?

Так, я хитра! Я собі придумала гарну безпрограшну лазівку з тим усесильним словом «НИНІ», і полягає вона в тому, що мені й моїм послідовницям доведеться повірити, що НАШЕ товариство – вічне. Бо нині є завжди: вчора було, зараз є і завтра буде. НИНІ – дороговказ до щастя.

Отже, святий обов’язок кожної вільної дівчини, яка матиме честь тримати в руках цю таємну книжечку, – поділитися своїм досвідом, дати обґрунтовану відповідь на запитання «У ЧОМУ СЕНС ЩАСТЯ?» і таким чином долучитися до створення «КОДЕКСУ ТОВАРИСТВА ВІЛЬНИХ ДІВЧАТ».

Може, колись, як я вже буду старенька, або як мене вже не буде, ці наші спільні одкровення принесуть комусь щастя!

Що ж, уперед!

І як засновник та перший читач книжечки нашого «ТВД» я дозволю собі написати в «Кодексі» перше правило:

1. Усе вирішує НИНІ. В ньому найбільша цінність і сила. Якщо НИНІ твердо стоїть на ногах, йому не зашкодить ні минуле, ні майбутнє. Я поки що не знаю, у чому сенс щастя, однак твердо переконана, що шукати його потрібно у «НИНІ».

З повагою, Марічка,

ніч, у хаті тепло, мені самотньо, надворі мороз, свище вітер, моя подружка смачно і смішно похропує, НИНІ.

P. S. Попереджаю: жодних дат, лише короткий опис настрою.

Оля почала гортати Кодекс, уривками ковтаючи з нього правила своїх ровесниць, які теж хотіли бути вільними.

– Та що ж це виходить? – вигукнула Оля. – Якщо самбірська педагогічна школа перейменована у педучилище у 1944 році, то ймовірно… що Марічці вже дев’яносто років? – Очі в Олі були величезні, схожі на місяць у розквіті сил.

Місяць не міг відірвати погляду від дівчиська. Яка краса! Дивовижа! А коли вловив подібність її оченят до себе, то так запишався, що проґавив чорну й важку, мов гора дрімуча, хмару, що, наче тьма, закрила своїм ненаситним черевом від нічного світила землю. Шоу скінчилося! Бо запобігти насуванню чорної завіси місяць іще міг, маневруючи небом, відсуваючи її вилами, а от скинути із себе, коли вона налягла всім своїм пересиченим черевом, сил бракувало. Вже пробував колись – не вийшло. Тепер навіть не рипався. Місяць був могутній, не лишень на кожну істотку впливав примхами свого характеру, а й на цілий Всесвіт. А поводився, наче слон на мотузку, якого в дитинстві прив’язали до кілочка. Слоненя смикнулося, не змогло вирватися, і повірило, що свобода – на відстані шнурка. І найстрашніше те, що вже будучи дорослим слоном, вірило в дитячий досвід, не робило більше спроб розірвати кайдани, які тепер для слона були волосинкою. «Віра всесильна!» – подумав утішений місяць. Усе-таки є позитив у тому, що хмара його накрила – відпочине без мук совісті, що недогледів дівочих секретів, які, мов павутиння, плетуться вже десятиліттями. Цікавих екземплярів надибав. Коли надумає колись написати книжку спогадів, то і їх згадає. Бо вони хоч і не святі, але принаймні й не роботи. Шукають сенсів – а це вже дуже багато. Бо не святість у пошані на небі, а пошук! Місяцю б на землю, в дівоче тіло симпатичне, ото би рейваху наробив! Відірвався б на тисячу… Прости, Господи, це жарт. Так, стоп. Про що ж місяць думав після того, як його хмара затулила? Ага, про віру. Таки-так, віра – сила. Одна вірить у «нині», інша – у те, що «свобода – коли не чуєш бурчання тата». А насправді… Коротше, все ілюзія! Місяць розмахнувся і запустив Каїновими вилами у хмару. Ковтнув заспокійливого, бо теж живий, не машина, а емоції така штука, що коли вчасно їх не приборкати, то спалять тебе. І не має значення, які емоції, добрі чи погані. Понад міру шкідливі всі. Ох, вічність, вічність! У вічності є один недолік – вічність! Завжди кортить щось та й відкласти на завтра… Але то нічого. Он люди смертні, а теж на завтра все відкладають. Усе-таки має рацію оця перша дівчина з Кодексу вільних дівчат: «нині» – серйозна штука. Місяць відкрив у комп’ютері план роботи і в графі «Примітка» написав: «1. Простежити “за вільними дівчатами”. 2. Не проґавити “одкровень” колишніх “вільних дівчат”».

А тим часом Оля не могла відірватися від брошурки. Вона її безладно гортала, гладила, мацала, нюхала. Руки в дівчини трусилися. Бо з тієї книжечки вигулькували емоції авторок записів, заворожували мріями і юнацькими пошуками життєвих сенсів. Оля розгорнула Кодекс навмання.

33. Вночі молися до Місяця, вдень – до Сонця. Будь мінливою – зекономиш нерви. Але знай, куди хочеш прийти. Інакше комуністична партія тебе скерує до «світлого майбутнього», адже вона – «рульовий».

Аліна, весна, вечір, сонце підпалює, мов зім’яту газету, краєчок міста, тепло, романтика, я хочу помиритися з Романом.

Заінтриговані були всі троє з кольорової зграї. Оля дивувалася Кодексу, а Яна і Оксана – реакції Олі на брошурку.

– Ну як? – не витримала Оксана.

– Сила!

Яна не могла, щоб не повчити.

– Сила не в правилах. Сила – в дотриманні правил. Зрештою…

– Я візьму собі цього блокнотика додому. Почитаю на самоті. Без коментарів. І свою мудрість додам, – мовила Оля.

Кольорові дівчата перезирнулися.

– Не можна, – одночасно мовили.

– Чому?

– Бо нас свого часу попередили, що не можна виносити Кодекс із цієї кімнатки, тепер ми тобі кажемо. І дасть Бог, так само через декілька років, коли знайдеш послідовників Товариства вільних дівчат, скажеш їм це і ти.

– Зрозуміло.

– А «мудрість» дозволено записувати сюди лише після року перебування у товаристві вільних дівчат.

– Аж так! – вигукнула Оля. Іронії не приховувала. Підозрювала, що кольорові аферистки все ж хитрують. Відчувала підступ.

– Товариство вільних дівчат – це казка! – не вгавала Яна.

– Авжеж! А в казку потрапляють тільки перевірені герої… – підтакувала Оксана.

– Зрозуміло, – буркнула Оля. – На чудо сподіваємося.

– Аякже! А твої мрії хіба не казка? А поривання до волі – хіба не диво? – Яна потерла свої хитрі оченята. Хотіла спати. – А те, що ти зараз тут, це хіба не казкове чудо?

Оксана закліпала мудрими очима. Позіхнула, киваючи. Оля підступними очиськами баламутила не лишень кольорових подружок, а й Бога – Він ніяк не міг розкусити цього мінливого, наче світ, дівчати. Хитрість, мудрість і підступ. Ось кого об’єднало Товариство вільних дівчат станом на… НИНІ. Що з цього вийде, вельми хотів дізнатися затулений хмарою місяць. І чого гріха таїти – Богові теж було цікаво подивитися кіно, у якому Він ґречно віддав режисуру дівчатам і дозволив їм бути акторами. Хочуть себе випробувати – будь ласка. Будь-які діяння у світі мають свою ціну. Що надбають люди, те й мають. За гріхи платять зі своєї кишені, за добро кладуть до своєї кишені. Все чесно, як на сповіді…

Оля тримала брошурку в долонях, наче гріла її після холодного сховку, облаштованого за «Дівчиною з коромислом».

– А хто з вас був перший? – запитала. – Ну, тобто, хто кого завербував у «вільні дівчата»?

– Почитай правило сімнадцяте, – порадила Оксана.

Оля погортала Кодекс, знайшла «17». Почерк був штивний, під прямим кутом, строгий, наче офіцер.

Думай про себе. Інші самі про себе подумають.

Абсолютна дисгармонія. Пізня осінь. День ніби. Хмарно, вітряно, дощ. Надворі хаос. Певно, аби щось створити нове, потрібно спочатку розвалити те, що є. Листопадові дуже добре це вдається. Гартуюсь самотою. Маргарита.

Ніч, як квочка курчат, затулила собою світ, захищала його і гріла своїм теплом. Розслабилася і дрімала. Була п’ята ранку – час, коли чортенята стрімголов мчать додому, аби не наразитися на світанок.

– Ви не бачили моєї сумочки? – Оля почала збиратися додому. Зиркнула на годинник, присвиснула, як задерикуватий хлопчисько, що прагне здаватися дорослим, услід красуні, котра вишиває ніжками, ніби пружину бажання закручує. – Йду. Треба привести себе до ладу, годинку подрімати, повторити історію – і на пари. Бо я принципово не прогулюю. До речі, а Кодекс нічого про пари не пише?

Яна не стерпіла. Їй не подобалися перепади настрою і штучних шпильчастих жартів нової подружки. Вона випалила:

– Спати будеш тут! – кивнула на вільне ліжко. – Ніхто тебе додому зараз ні поведе, ні повезе. Це раз. Друге. Затям собі, аби більше ми до цього не поверталися: в Кодексі своє слово може сказати лишень той, кому дозволено це зробити. Ясно? – Оля мовчала. Не кліпаючи. Наче манекен на вітрині, що демонструє одяг блазня. Не сподівалася, що кольорова подружка, з нею, «вільною», говоритиме так… Так, як тато!

– А… – нарешті спромоглася на звуки, – хто дає дозвіл?

– Життя! – відповіла Яна.

Оля мала вигляд так само спантеличений. Схоже, була розгублена щиро. А якщо ні, то акторка з неї геніальна. Пора кидати педагогічний коледж і вступати в театральний інститут, там себе реалізує на повну.

– Іще щось?

– А… хто господиня цього ліжка? І де вона? – Оля пом’яла в руках подушку. Пухкенька.

– На панелі. Ти її бачила нині біля «Забаганки». Це Настя.

– Ви навмисне мені її показали?

– Так.

– А вона не прийде?

– Ні.

– А чому вона такою стала?

– Тому що свобода і дурість – це різні речі.

– Тобто?

– Стели. Хто як собі постелить, так і виспиться. Народ уже давно в цьому переконався. Вона собі постелила в готелі… Не дивися на нас як на зрадниць, ми з нею довго воювали! Не відвоювали. Вона зробила вибір…

– Нічого не розумію… – мовила Оля, розкладаючи ліжко. Постіль була свіжа, пахуча. Нині поміняна, точно.

– Не лукав, – усміхнулася Яна. – Як на перший раз, ти дуже багато що розумієш, подружко…

Ліжко було рипуче, відвисле, як гамак. Радо прийняло Олю, обійняло, приголубило. Але заснути не давало. У думках Олиних крутилися останні події, приперчені чорно-білим минулим і припудрені кольоровим майбутнім.

– Питай уже, – раптом обізвалася Яна. Оля гадала, що дівчата смачно сплять. Аж злякалася.

– А… яка може бути воля, коли треба виконувати якісь правила?

Кольорові дівчата не відповіли. Не знали. Або не хотіли. Або не можна було.

Ранок чотирнадцятого січня саме стояв на порозі й змітав березовою мітлою з чобіт свіжий сніг. Почув Олине запитання і замислився. «Так, – міркував собі, – якщо я виходжу на роботу щоранку, хочу я цього чи не хочу, маю настрій чи ні, то я що, невільник? Я ж можу плюнути на правила і не вийти? Або з’явитися вночі? Можу?» «Можу, – відповів собі. – І що тоді буде?» – почухрав лису, наче в немовлятка, потилицю. Відклав відповідь на потім. «Доб ре, – міркував далі ранок, застигнувши на порозі дня з мітлою, – припустімо, я «забив» на правила і регулярно почав ставати «вільним». І що?» – постояв, поуявляв, задерши голову до схованого за хмарами молодого сонця. І тут його пересмикнуло. Прийшло одкровення. Страшне, як Бабай з дитинства. – «Що, що? Та мене тоді не буде! Бо я ж ранок! І якщо я ранком не народжуся, то все, гаплик! Ото дівки голову заморочили…»

Взявся ранок за клямку, відчинив двері в день і зайшов до хати. «Вставайте, вільні дівчата! – вигукнув. – І не надумайте земну кулю з осі висмикнути, бо тоді свобода не світить нікому! Ото Бог молодець, так інтригу із сенсом життя закрутив, що філософи ніколи не будуть безробітними. Го лодними – можливо, а без роботи – ніяк. Ха-ха… Ось тобі й маєш «Спочатку було Слово»… Підйом!» У хаті затарабанив мобільний телефон. Старим, чубатим, з прищиком на маківці годинником.