Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 2

Скільки Оля себе пам’ятала, стільки була пташкою і хотіла вирватися з клітки. Вона уявляла собі, як прилітає пташок-принц і визволяє її з неволі. А коли було геть нестерпно, то малювала у своїй уяві кінець світу: все стогне, плаче, кричить, гине, рушиться, її клітка теж не вічна, на неї падає стеля, тріщить, трощить, і саме в мить розрухи вона виривається крізь деформовані ґратки на волю. І коли все живе страждає, бо амінь настає, – вона блаженствує. Адже вирвалася в небо, на свободу, наперекір кінцю світу. Бог дивується. Задивляється на пташку, яка насолоджується миттю, і забирає її до ковчега. А там… немає батька, слава Богу.

Тато для Олі змалечку був монстром. Спочатку з мультиків, згодом – з фільмів жахів, а наостанок – реальним. Він завжди був злий і прагнув порядку. Навіщо йому той порядок, коли через нього плаче мама і боїться його Оля, – дівчина не збагнула й дотепер. Батько зранку до вечора працював на пилорамі, звечора до ночі – вдома у столярні, потім трішки спав, а від третіх півнів і до ранку – порався по господарці. Доробляв те, чого не могла чи не встигла напорати мама, і постійно щось бурчав. Мама зі складеними на грудях руками мовчки слухала і кивала, а коли тато зникав за ворітьми – плакала і гладила Олечку по голівці. Приказуючи: «В тебе, донечко, один шанс вирватися з пекла – вчитися. Вступити кудись і там зачепитися за кусень хліба. І нехай маленький, зате вільний. Тоді він буде смачний. Розумієш?» Дівча кивало і тулилося до матері, яка за хвилинку-другу зривалася, бо треба було, окрім худоби і городів, їсти наварити. Різного. Тато здоров’я мав, як бугай, їв багато і хотів смачного. А ще батька всі в селі поважали, бо він, крім того, що був господарем номер один, ще й не пив горілки. Зовсім. Бо, казав, горілка коштує, як рідна мама, забирає розум і не любить сонце зустрічати. А тверезий ранок – запорука сили. Тато ходив до церкви, а молився до сонця… Просив у нього гарного дня – не більше. Сусідка баба Агнія, що з грецької – чиста, непорочна, а з латинської – ягня, священикові доповіла, що Степан Вередун до сонця молиться, а не до Ісуса Христа, то отець їй сказав, що хай вона собі хоч до хмар молиться, а ходить до церкви справно, як Степан, і стільки ж, як він, жертвує на храм. Агнія образилася на священика і почала бунтувати проти нього людей, бо була сестрицею, входила в церковний комітет. Бо як ми отця не врозумимо – Бог нам не простить, – намовляла. Слухи дійшли і до Степана (село не мегаполіс із телевізора), і батько Агнію так висповідав, що вона аж злягла на кілька днів. А коли вичухалася – прийшла просити балачки.

– З якого це дива? – запитав Степан. Біг до стайні, не мав часу вислуховувати сусідчині балачки.

– Справді?

– Агніє, ви прийшли, щоб мене своїми брехнями погодувати?

– Я хочу ще трохи пожити. Кажуть люди, що ти маєш міцне око.

– Точніше?

– Зле око маєш…

Батько обкидав сусідку не «оком», а міцними словами, та розплакалася, і щоб відчепилася, він сказав, що прощає її. З великої радості баба Агнія (Ага – скорочено, позаочі, бо скорочений варіант свого імені вона не дуже полюбляла) пішла до церкви і поставила одну свічечку – за здоров’я сусіди Степана. Це вже священик доповів татові. А отцю принесла курочку – задля примирення. Сказала, що її лихий був поплутав – більше не буде проти отця (таки отця, або священика, в нас «батюшка» ніколи не кажуть) бунтувати. За що після сповіді отримала таку покуту, що відбувши її, збагнула: ноги, на які вона постійно жалілася, досі їй іще не боліли, нічого було Бога наперед гнівити…

Коли Оля трохи підросла – тато почав залучати її до господарки. А воно дівчаті не йшло. Була низенька і худенька, ще й русява на свою біду. Батько не раз закидав матері: чому воно таке біле і худе? На що мама лізла в шухляду з документами, діставала звідти журнал зі статтею, де писалося, що гени – вельми живучі створіння, через покоління можуть передаватися. А татова бабця, до речі, була світлою. Хіба забув? Батько бабцю пам’ятав і любив дуже, бо вона його виховала, тому заспокоювався. Хоча бабця була бойова, наче вовчиця, а мала – зайченя. «Гени – не характер, – виправдовувалася мама. – У тебе в родині всі пили, а ти – тверезник… І перший господар на селі». Батько вдавав, що не чує, але любив, щоб його хвалили. Може, й гарував зранку до ночі не заради маєтків, а заради хвальби.

– Мені би сина… – жалівся тато, коли розмова заходила про господарку.

– Буде зять колись, – розраджували його ті, хто до нього підлизувався. – Он яка краса підростає!

Тато скоса дивився на Олю. По ньому не можна було збагну ти: чи він не вірив у доньчину красу, а чи в зятя роботящого.

Після таких балачок Оля довго ночами плакала і присягалася подушці, що досягне таких висот у житті, що батько заздритиме. І аж посиніє з того, що вона його, господаря задрипаного, переплюнула.

А вранці знову були крики прокидатися, не вилежуватися, бо тільки там, де руки прикладені, щось та й є. Бо гроші на деревах не ростуть! І стайнею вони не пахнуть! Щоб щось мати – треба гарувати! І тато не Бог – не вміє часу затримувати, аби вилежуватися!

Скоріше б уже до школи!

У школі Оля вчилася добре. Бо їй було цікаво – раз. І прагнула вирватися на волю – два. З клітки, якою для неї була рідна оселя. Дев’ять класів закінчила з відзнакою і повезла документи в Самбір, на вчительку початкових класів. Сама. Тато маму з нею не пустив, бо була робота. Тиждень, поки іспити складала, жила на квартирі. Цей час був початком великого раю – так дівчині сподобалася воля. Її ніхто нікуди не гнав і нею не попихав. Вставала, коли треба, підчитувала щось, гуляла містом. А в перервах – молилася. Просила Бога, щоб забрав її з клітки, бо відчувала, що крила мала. І такі… ого-го! Розмашисті, як в орлиці!

Склала іспити – і ще тиждень пожила в місті. Гроші мала. Тато дав достатньо, гріх нарікати, аби дитина виглядала як годиться, а то ще люди подумають, що він лайдак. Сама трохи наскладала, та й мама свою копійчину підкинула, щоб батько не знав, звісно. Роздолля! Ще би на тиждень вистачило пожити в радість, навіть побрехеньку для батьків уже зготувала, щоб зостатися, так мама почала видзвонювати. Мовляв, сіножать, тато скаженіє, ще й однокласниця Юлька Ковалева, яка на бібліотекаря в Самборі документи подавала, жару підкинула, сказала, що нема чого там сидіти – про результати екзаменів повідомлять додому поштою.

Оля їхала додому, трусячись по бездоріжжю у запилюженому автобусі, й мимоволі бештала Господа за те, що дозволив їй народитися там, де дідько каже: «Ласкаво просимо у зарослий лісом, підпертий горами казан». Де купа безглуздої роботи і не видно просвітку. Коли приїхала у село, то перші кроки по рідній земельці їй взагалі не давалися. Стояла на зупинці, як бадилина, і питала солоного від її сліз неба: «Чому? Чому я?» Небо не дивувалося. Воно давно вже звикло до того, що люди відповідальність із себе скидають на нього. Тому мовчало. І спідлоба зиркало на юнака, який тремтів за зупинкою, вагаючись, виходити на люди чи ні, і який ніяк не міг збагнути – чого такій красуні бракує…

Небо мовчало – Оля мусила йти додому.

– Давай торбу, понесу!

З-за зупинки примарою вигулькнув однокласник Васько Адамашок, злякавши Олю.

– О Боже! – вирвалося в неї, хоча Василь був більше схожий на ведмедя, ніж на Бога. В свої шістнадцять виглядав справжнім чоловіком: широкоплечий, з лапищами, як у коваля, з дубовою чорною шевелюрою, волосся, як дріт, міцне. Якби ще був високий, то викапаний Шварценегер часів «Термінатора». Васько був парубок мовчазний, а біля Олі взагалі німів. У класі всі знали, що він на Олю «запав», піддражнювали його, але Василь традиційно відмовчувався, а Оля традиційно ігнорувала й однокласників, і Васька. Бо вона мала мету! А Васька на мішені поблизу її мети не було.

Парубок узяв сумку, переступив з ноги на ногу, і оскільки обіцяв собі нині бути рішучим, мовив:

– Пішли чи як?

Оля його зміряла розпачем, осилила крок, другий і розійшлася. Парубок дибав поруч і не спускав з неї очей.

– Щось не так? – запитала.

– Ти вступила?

– Не знаю ще, – дівчина зупинилася. – А що?

– Я не хочу, щоб ти вступила, – зізнався.

Олі аж світ зі страху померк. Що він меле? Колючок тернових йому на язик!

– З якої то радості? – гарикнула.

– Бо ти мені подобаєшся. Я не хочу тебе втрачати! – Василь розродився на красномовство. У кіно позичив.

Вітер ущух. Був юний, цікавий. Зупинився перепочити біля парубка з дівчиною. Заодно й розмову послухати. Оля чи не вперше глянула на Василя як на парубка, з усіма його м’язами і почуттями. Дивуючись собі, зізналася:

– Якщо я не вступлю – мені капець.

– Чому?

– Не знаю. Але відчуваю.

– Тоді я на тебе буду чекати. Поки ти вивчишся і повернешся.

Оля з доброї красуні вмить перетворилася на злу відьму.

– А ти… ти! – захлиналася розпачем. – Ти мене… мене запитав, чи я хочу, щоб ти на мене чекав? Запитав?

– Н-ні… – відповів шокований Василь.

– То йди в пень! Ясно? – Оля вирвала з лапища Василя сумку і погнала вперед. Він залишився стояти, закляклий, наче стовп, а коли його симпатія зникла за поворотом, стенув плечима і почалапав додому. Як побитий градом коняка після цілоденного орання.