Читать книгу Тьма і проліски - Андрій Процайло - Страница 5

Відмучивши в рідному селі різдвяні свята, Оля нарешті зажила на повну! Наука йшла легко, як ніж у масло. Занять вона принципово не прогулювала. Ліпше дрімати на парах, аніж спати у ліжку. Подружки-випускниці казали, що ще не було такого, аби виключили з коледжу того, хто не має пропусків.

Оля жила на квартирі. Через вулицю від коледжу. П’ять хвилин – і на місці. Мешкала в одній кімнатці з однокурсницею Галею. На щастя, Галя була з іншої групи, а то задавила б Олю заздрощами. Галя постійно скиглила: навчання їй не давалося, вона зубрила, нервувалася… Благо, що була тополиного зросту, добре грала у волейбол, фізрук її у збірну коледжу залучив і гарні оцінки для неї у колег випрошував. Заради репутації навчального закладу. Його, скрегочучи зубами, слухались, бо… «Рейтинг! – не втомлювалася повторювати директорка. – Колеги, рейтинг! Усе заради рейтингу!»

У переддень Старого Нового року Оля вирішила діяти. Вже давно знала, з ким хоче дружити. Яна і Оксана з четвертого курсу були популярні, відомі на ціле містечко. Про них багато поганого говорили, але до них горнулися. Особливо хлопці.

– Хочу до вашої компанії! – підійшла на перерві до дівчат за туалети, де вони саме курили.

– Ти? – скривилася Яна.

– Так, і мене звати Оля.

– Ми погані дівчата… – хихикнула Оксана і простягнула Олі сигарету. Яна клацнула запальничкою.

Оля впевнено взяла сигарету, ніжно обняла її губками. Затягнулася. Легенько, з остраху, що закашляється. Та ні, нічого… Дим смердів, але не більше. В голові, правда, трішки замакітрилось, попливло, але тільки спочатку.

Покурили втрьох. Яна зиркнула на Оксану і сказала:

– Ми подумаємо.

– Добре, – Оля шукала смітника.

– Кидай у траву, – порадила Оксана. – В нас для людей нічого не роблять, а потім кажуть, що бардак.

– Коли я можу дізнатися про рішення? – наполягала Оля.

– На наступній перерві. Тут.

– Гаразд, – Оля понюхала руку – смерділа димом. Дівчина підійшла до ялинки, зірвала пучок колючок, розтерла долоньками. Приклала пальчики до носа: – Порядок, – сказала, обернулась і пішла.

Її наздогнав регіт.

«Не глузливий», – зробила висновок Оля.

Усю наступну перерву Оля простояла біля туалетів. Дівчата не з’явилися. Проте Оля не розчарувалася: чого-чого, а терпіння вона навчилася змалку. Якщо чесно, на місці Яни й Оксани вона теж не прийшла б. Бо з якої радості отак просто приймати в своє товариство малолітню задрипанку, яка не знати чим дихає, і то тільки тому, що вона «хоче»? Хотіти – не вадить. Аксіома номер один для тих, хто має надмірний, нічим не підкріплений апетит. Проте шкурою Оля відчувала, що дівчата за нею стежать. Це ще ті гадючки! Але у вікнах їх не зауважила. За ялинками, за парканом теж. Дрібка хлопців перед корпусом анекдоти строчили – фіолетові, як баклажани, бо хоч снігу не було, але січень – не сау на. І все. Вітер був вогкий, знервований, рвав на клапті хмари, вряди-годи являючи світові убоге сонце. Протеленькав дзвінок. Оля почекала, поки хлопці розійдуться, аж тоді помаленьку пішла до корпусу. Червонопикий історик однак завжди запізнюється хвилин на десять. І від нього пахне лимоном з домішкою коньячку. Схоже, для нього лекції – нудота безпросвітна. Він так позіхає… як котяра загодо ваний. І навіщо займатися тим, що не подобається? Йому барменом би працювати та життю радіти…

Отакі вінегрети в голові перемішуються, коли думки не контролюєш. Оля ще постояла хвильку біля дзеркала у вестибюлі й зайшла до аудиторії разом з викладачем. Точніше, він ґречно її пропустив, обдарувавши лимонно-коньячним подихом і облизнувшись.

Дівчина всілася, схопила рюкзака, вийняла підручник, розгорнула на «Визвольних війнах українського народу», а там – записка: «Збір біля ратуші о 21:00». Негусто. Та Оля повеселішала і вирішила йти. А щоб не нудьгувати, надумала трохи потішити історика і розклала йому по поличках усі визвольні змагання. Після виступу студентки історик примружився, поплямкав губами, а тоді запитав:

– Звідки ви все це знаєте?

На що Оля, не замислюючись, відповіла:

– Я все своє життя, Опанасе Альбертовичу, воюю за свободу.

– І що?

– Я її майже виборола.

Опанас Альбертович, схоже, хотів розвинути тему.

– А ви можете описати етапи своєї боротьби?

– Можу, – відповіла зухвала студентка. – Але не хочу. Бо це тьма непроглядна, а я люблю проліски.

– Похвально, – мовив історик. – А тепер… – було помітно, що він і гадки не мав Олю відпускати (як не про війни, то про квіти можна пофілософствувати), але продзвенів дзвінок. – А тепер ви вільні… – чи не вперше не тішився закінченням лекції Опанас Альбертович. Адже вгледів у цій волелюбній студентці потенціал.